Денніс Ліхейн - Містична річка

по вулиці, куди завгодно, тільки не один на одного.

Шон досі не міг позбутися відчуття, що їхній приємний ранок зіпсувався. У роті йому відчувався присмак брудних монет, а в шлунку було таке, неначе його вишкребли ложкою.

Потому Джиммі сказав:

— Це ти все почав.

— Він усе почав.

— Ні, усе почав ти. Тепер його схопили, а в його матері не все гаразд із головою. Хтозна, що вона втне, коли двоє копів привезуть його додому.

— Я цього не починав.

Джиммі штовхнув його, а Шон і собі стусонув товариша у відповідь. За мить вони обоє качалися долі, гамселячи один одного.

— Гей!

Зачувши поклик, хлопці посхоплювалися, гадаючи знову побачити двох полісменів, натомість помітили містера Дівайна, який спускався східцями й прямував до них.

— Що ви, в біса, витворяєте?

— Нічого.

— Нічого.

Шонів батько спохмурнів, коли вийшов на хідник.

— Забирайтеся геть із проїжджої частини вулиці.

Шон і Джиммі перейшли до нього на хідник.

— Хіба вас було не троє? — Містер Дівайн подивився вгору по вулиці. — А де Дейв?

— Ти про що? — озвався Шон.

— Про Дейва. — Шонів батько глянув на сина та його товариша. — Хіба Дейва з вами не було?

— Ми билися посеред вулиці.

— Що ти сказав?

— Ми билися на проїжджій частині вулиці, й нас застукали копи.

— Коли це було?

— Хвилин п’ять тому.

— Ну, гаразд. Отже, вас застукали копи.

— І вони забрали Дейва.

Шонів батько знов глянув угору та вниз по вулиці.

— Що вони зробили? Забрали, кажеш?

— Щоб відвезти його додому, — пояснив Джиммі. — Я їм набрехав, що живу тут. А Дейв сказав, що мешкає в Низині, й вони…

— Про кого ви розповідаєте? Шоне, на кого були схожі ваші полісмени?

— Як це на кого?

— Вони були в одностроях?

— Ні, вони…

— Тоді звідки ви довідалися, що то копи?

— Не знаю. Вони…

— Вони що?

— У нього був значок, — промовив Джиммі. — На поясі.

— Який значок?

— Золотий.

— Ну, гаразд. А напис там якийсь був?

— Ти про що? — закліпав очима Шон.

— Про слова. Там були слова, які ти міг би прочитати?

— Ні. Я не пам’ятаю.

— Біллі!

Усі троє поглянули на Шонову матір. Вона стояла на ґанку з напруженим і цікавим виразом на обличчі.

— Послухай-но, люба. Зателефонуй до поліційного відділка, гаразд? Запитай, чи не заарештовували їхні детективи хлопця за бійку на нашій вулиці?

— Якого хлопця?

— Дейва Бойла.

— О, Господи! Його мати…

— Обмежмося поки що цим, гаразд? Послухаймо, що скаже поліція. Ти згодна?

Мати Шона повернулася до помешкання. Шон глянув на батька. Схоже, він не знав, куди подіти руки, й засунув їх до кишень, потому витяг звідти й обтер об штани. А далі проказав дуже тихо:

— Хай я буду проклятий.

І подивився в кінець вулиці так, ніби Дейв маячив на розі таким собі хистким міражем упритул за межами Шонового поля бачення.

— Він був коричневий, — промовив Джиммі.

— Ти про що?

— Про автомобіль. Він був темно-коричневий. Схожий, думаю, на «плімут».

— Ти помітив щось іще?

Шон спробував уявити собі ту картину, але не зміг. Вона була таким собі темним силуетом, що лише застеляв йому зір, але не проникав у нього. До того ж цей силует затуляли помаранчевий «пінто» місіс Раєн і нижній край її паркану, тож саму машину Шон роздивитися не міг.

— Вона пахла яблуками, — сказав він.

— Що?

— Та машина пахла яблуками.

— Яблуками? — повторив Шонів батько.

Через годину на кухні Шонового помешкання двоє інших копів ставили Шонові й Джиммі безліч запитань, а потім прийшов ще один чоловік і почав малювати зі слів Джиммі та Шона отих двох із коричневого автомобіля. Великий білявий коп здавався на малюнку ще підлішим, а його пика була ще ширшою, проте впізнати його можна було. Другий пасажир коричневого автомобіля, який весь час дивився кудись убік, узагалі ні на кого не був схожий, така собі пляма під чорним волоссям, бо Шон і Джиммі не могли як слід його пригадати.

Прийшов батько Джиммі й стояв у кутку кухні, він здавався сердитим і розгубленим, очі в нього сльозилися, і він розгойдувався, немов стіна хиталася в нього за спиною. Він не розмовляв із батьком Шона, й ніхто не озивався до нього. Він утратив притаманну йому спроможність до несподіваних рухів і здавався Шонові меншим, менш реальним, так би мовити, бо коли Шон дивився в іншому напрямку, а тоді знов обертався до нього, той розчинявся, зливаючись зі шпалерами на стіні.

Після того як полісмени повторили свої запитання чотири чи п’ять разів, усі покинули будинок Дівайнів — копи, суб’єкт, який малював у своєму блокноті, Джиммі та його батько. Шонова мати пішла в свою спальню, зачинила за собою двері, й через кілька хвилин Шон почув її здушені схлипування.

Шон сів на ґанку, й батько сказав йому, що він не вчинив нічого поганого, вони з Джиммі повелися правильно, не дозволивши посадити себе в той автомобіль. Батько поплескав сина по коліну й сказав, що «все буде гаразд. Дейв увечері повернеться додому. Ось побачиш».

Потім батько замовк. Він цмулив своє пиво й сидів поруч із Шоном, але Шон відчував, що той кудись відійшов од нього, можливо, він був тепер у темній материній спальні або майстрував свої шпаківні в підвалі.

Шон дивився на вулицю, на ряди автомобілів, які блищали свіжою фарбою. Він усе казав собі, що це — усе це — частина якогось плану й має свій глузд. Він його просто ще не розумів. Хоч рано чи пізно зрозуміє. Адреналін, що нуртував у його жилах, відтоді, як Дейва забрали, а вони з Джиммі покотилися по асфальту, нарешті просочився крізь пори його тіла й зник, розтанув.

Він дивився на те місце, де він, Джиммі та Дейв побилися біля автомобіля «Бель-Ейр», і чекав, коли адреналін знову повернеться в ті місця його тіла, які він покинув. Він чекав, коли план зміниться й стане зрозумілим для нього. Він чекав і дивився на вулицю, відчував її гудіння й чекав далі, поки батько не підвівся й вони не повернулися в дім.

Джиммі повертався на Низину, йдучи слідом за своїм старим