Хая Мусман - Місто моє розстріляне, Хая Мусман

Коли я почала відвідувати школу і познайомилася із Зосею, вона почала запрошувати мене грати з нею. У неї були чудові іграшки і серед них – лялька, яку я полюбила.

Одного разу ми грали у дворі. Зосю покликали обідати, вона залишила ляльку і побігла. Я теж зголодніла, попросила дочку двірника приглянути за лялькою і пішла додому. Коли я повернулась, мати Зосі накинулась на мене з криком, що я поцупила ляльку. Я пішла до двірника. Лялька була у нього вдома, і його дружина віднесла її Йозезбергам, я її супроводжувала. Мати Зосі мовчки взяла ляльку і нічого мені не сказала. З того часу я більше з Зосею не грала, хоча вона не раз мене запрошувала.

Дивно переплелися наші з Зосею долі. Ми вчились у різних гімназіях, при зустрічі віталися кивком, але не розмовляли. До Зосі усі ці роки залицявся її співучень. Закінчивши гімназію, Зося з батьками переїхала до Львова і вступила до консерваторії, вона була дуже здібною піаністкою. Хлопець, з яким вона дружила, теж вчився у Львові. Коли розпочалась війна, він запропонував Зосі разом з ним піти на схід. Її батьки не дозволили їй залишити місто.

Батьків Зосі німці розстріляли після окупації Львова, а її врятував викладач консерваторії, піаніст. Майже всю війну вона прожила в його домі. Незадовго до звільнення міста цей викладач давав концерт. Зося вирішила піти на концерт. Вона була білявою, мало схожою на єврейку. Її впізнав якийсь бандерівець і видав гестапо. Зосю розстріляли разом із викладачем, у якого вона переховувалась.

Після війни я вийшла заміж за хлопця, з яким вона колись дружила. 3 грудня, день її народження, довгі роки відзначався у нашій родині як день пам’яті Зосі.

* * *

У четвертому класі я захворіла. Через сильні напади болю в животі довелося звернутися до лікаря.

У місті жили батько і син Сегали: усіма шанований старий терапевт Сегал з кривою шиєю і його син, молодий хірург.

Цей молодий Сегал був осудовиськом людським. Невисокого зросту, коренастий і дуже сильний. Він пив і ходив до вантажників битися. Вантажники-євреї часто по неділях влаштовували між собою бійки, у яких брали участь рівненські задираки, такі, як молодий Сегал.

Старий Сегал, який вважався в місті незаперечним авторитетом, визначив у мене запалення ниркової миски і поклав на шість місяців у ліжко, призначивши найсуворішу дієту: сир, морквяний сік, напівсира печінка – і все це без хліба та солі. Лікування це не дало ніяких результатів, якщо не брати до уваги, що від шестимісячного постільного режиму і відсутності свіжого повітря я дуже послабшала.

Під час чергового нападу болю фельдшер Мосейчук, якого довелося запросити через те, що у моїх батьків не вистачило грошей на гонорар доктору Сегалу, визначив у мене апендицит, і мене повезли до лікарні. Мосейчук буквально врятував мене, тому що зволікання з операцією навіть на декілька годин могло коштувати мені життя.

Оперував мене молодий Сегал. Він, мабуть, був тоді напідпитку, тому що лікарі і зараз дивуються потворному рубцю, який залишився після операції.

Сегали зі своїми родинами загинули разом з євреями Рівного.

* * *

У 1929 році ми переїхали з вулиці Коперника на вулицю Понятовського. Відбулося це наступним чином.

Дядько моєї мами, Шимшон, мешкав у селі біля Тучина. Єврейською село називали Кріпе, а польською – Гориньгрудек.

У дядька в селі був власний будинок і крамниця, які він успадкував від мого прадіда Йоселя, котрий прожив 94 роки.

Дядько Шимшон вважався в нашій родині багатієм. У нього була дочка Лейка, дівчина років шістнадцяти, висока, рудоволоса, з чарівними зеленими очима. Лейка виросла в селі, до міста ніколи не виїжджала. Моя мама називала її дикою кізонькою.

Ось цю сільську дівчину дядько Шимшон вирішив видати заміж у місто і обов’язково за інтелігента. Для чого дядьку знадобився зять-інтелігент, мені до цього часу незрозуміло.

Дядько привіз Лейку до Рівного. Гельмани пошили їй декілька суконь, і мама за дорученням дядька зв’язалася зі свахою.

Власне процесу пошуків нареченого для Лейки я не пам’ятаю, але весілля її запам’ятала через один епізод. Наречений Лейки, Льова, чоловік років тридцяти, повний, лисуватий, нижчий за неї зростом, стояв на кухні і притискав до себе Лейку, а в неї були якісь перелякані очі. Льова, втім, виявився дуже порядною людиною і хорошим чоловіком.

Дядько Шимшон купив у місті двоповерховий цегляний будинок і облаштував другий поверх для наречених. На першому поверсі була чотирикімнатна квартира. У подяку за клопоти дядько запропонував мамі зайняти дві крихітні кімнатки на першому поверсі. Дві більші кімнати займала родина Мучник. Кухня у нас з ними була спільною. Від платні за квартиру дядько великодушно відмовився. Для нас це було велике щастя.

Вікна наших кімнат були урівень із землею. Будинок стояв на пагорку, і при його будівництві площадку не розрівняли, тому його права частина виявилась укопаною по вікна в землю. Але дарованому коневі зубів не лічать.

Ми прожили в цій квартирі два роки.

* * *

Праворуч від дядькового стояв ще один двоповерховий будинок. На першому поверсі у ньому знаходився притон. Нам було чути крики, які доносилися звідти, коли жінки сварилися між собою. Це був єврейський притон.

Другий поверх займала родина вантажника. З ними мешкав брат його дружини. Усі знали, що він злодій і періодично сидить у в’язниці. Ми його не боялися, сусідів він не чіпав. Ця родина здавалася дуже тихою. Я жодного разу не бачила чоловіків напідпитку. У п’ятницю ввечері уся родина вечеряла зі свічками. По суботах чоловіки добропристойно йшли до синагоги.

Будинки на вулиці Понятовського на Волі головним чином будувались у глибині дворів. Безпосередньо біля тротуару по сусідству з ділянкою дядька Шимшона стояв невеликий дерев’яний будиночок, там жили три польські проститутки. Найбільше клопоту спричиняли вони, оскільки там по вечорах гуляли польські офіцери.

Я запам’ятала одну з цих жінок – високу, вродливу білявку. Її прозивали «графинею» за горду поставу. У неї було довге, густе волосся. Влітку вона виходила на вулицю сушити його після миття. У неї закохався молодий польський офіцер і запропонував їй вийти за нього заміж. Вона усім розповідала про своє щастя. Потім приїхала його мати, влаштувала скандал і розладила шлюб.

Пам’ятаю, як «графиня» сиділа на сходинках свого будинку і гірко плакала. Усі її дуже жаліли і засуджували матір