Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

музею, й тями в них аж ніяк було не більше. Тільки шия від напруження напнулась. Злодій слабко хрипів і безпорадно молотив руками по Андрюхиному зап’ястку.

— Андрій, ти його задушиш! — чітко промовив Валерка, марно силкуючись віддерти потужну руку від шиї старого, що його лице вже набуло синюшного відтінку. — Ти чуєш мене? Андрій! Це я, Валерка!

Андрюха раптом здригнувся, наче зі сну, і послабив руку. Злодій зі свистом вдихнув і хрипко, по-старечому, закашлявся.

— Знов? — запитав Валерка без докору в голосі. — Знов «провали»?

Андрій розгублено витер об джинси руку.

— Уже все нормально, — сказав він Валерці й пішов до дверей, навіть не глянувши на Ніксона.

Валерка вибіг на ґанок за десять хвилин, на ходу вдягаючи куртку.

— Андрюха, ти як? В порядку?

— Норм. От же ж виродок…

— То він же, щитай, пів життя за парканом!

— Ото ж і я про це: як можна стати таким виродком, щоб половину життя в тюрязі просидіти!

— Усі люди різні, — Валера по-філософському знизав плечима.

— Якраз люди всі однакові. Спочатку. Однаково зворушливі рожеві немовлята. Просто потім хтось дозволяє собі перейти межу, а хтось ні.

— Ну, знаєш… Ти оно теж якось чуть не загримів по двісті шістдесят третій. І якби твій тодішній «провал» продержався трошечки довше, — було б умисне вбивство. «З обставинами, що обтяжують».

— Тільки от я тут, Валеро, а наш татуйований дружбан — там. Без усіляких «було б».

— Від жебрацької долі й арештантської неволі — сам знаєш… Годі вже, ну його! — Валерка плеснув друга по плечу. — Розколюйся, як ти поняв про Ніксона, і я погнав.

— Він за пару хвилин десять разів почухався, — знизав плечима Андрій. — Опіати. Ну, або платтяні воші…

— Опіати-опіати… Проб’ємо сьогодні бариг на районі, взнаємо, в кого іменно затарюється… Там украшенія пропали, — думаю, в них і спливуть. Але як ти додумався?

— Ти дивився на нього в лоба: як на злодія до самих кісток. Ким він, власне, все життя й намагається бути. А я думав про зворотний бік. Що більше випинаєш силу, то ти слабший. Наскільки хочеш мати сміливий вигляд — настільки й боїшся. Як гральний кубик: навпроти шістки завжди одиниця, навпроти п’ятірки — двійка… А Ніксон просто кожним жестом волає, що він — вільний, незалежний і начхати йому на всі межі. То що тоді зі зворотного боку?

— Одиничка! — всміхнувся Валера.

— Точно. Залежність. І злидні.

— Красава! — Валерка плеснув його по плечу. — Єдина просьба: не души більше підозрюваних, добре? Давно ти так не зривався… Все, я полетів!

— Куди полетів? — спохопився Андрій. — Я ж порадитися з тобою хочу!

— За часік буду на місці, тоді й посовітуємся! Ти, кстаті, маладєц, шо зразу до роботи! Не можна самому з горем… Усе, Андрюхо, полетів я, полетів! Як освобожуся, наберу!

Він пішов, затиснувши під пахвою шкіряну течку, яку Андрій подумки завжди називав «ментівською».

День був напрочуд сонячний і тихий. З дахів скрапувала відтала вода, і птахи, одурені передчасною капаниною, щодуху горланили про прихід весни, так наче за три тижні не настане новий рік, а разом із ним січень. Люди в оранжевих жилетах гучно шкрябали лопатами по тротуару. Зрештою, Андрій і так знав, що сказав би Валера. Просто потребував підтримки, ото й усе… Когось, хто скаже: «Та дзвони вже, над чим тут думати!» А Валерка сказав би саме це.

— Та дзвони вже, над чим тут думати, — промовив Андрюха сам собі й дістав телефон.

Якийсь час гіпнотизував поглядом екран. Як почати? Просто: «Ти дзвонила?» Чи спитати: «Як справи?» Скільки часу минуло? Майже три місяці. Нащо, цікаво, вона дзвонила? Хоча, хіба не однаково! «Пробач» — ось із чого слід почати. І начхати, на який саме день хтось у неї з’явився, — не можна було отак утікати. Саме «втікати» — бо таке не зветься «розлучилися» чи «пішов»… Навіть сказати, що він її покинув, — і того не можна. «Втеча» — ось єдине слово. Та якщо він погодиться почати спочатку, все буде інакше.

«Більше ніяких грюкань дверима, це вже точно», — пообіцяв собі Андрій. І подумав, що можна буде взяти у кредит квартиру. Продати мамину, до речі, і вистачить на перший внесок… Щоб не в найманій… Коли їй народжувати? Це ж уже, виходить, місяців шість?

Нарешті він глибоко вдихнув. Подумав про дівчинку зі слуховим апаратом… І натиснув виклик.

Серце калатало так, аж кадик смикався. Пішли гудки. Він чекав, машинально їх рахуючи. Сім… Вісім… Дев’ять… Але ні — пролунав відбій, і Андрій розчаровано опустив телефон. Не чує? Не може говорити? Чи не бере слухавку, як ото перше не брав він? І що його робити?

Раптом грянули ваґнерівські скрипки, він увесь зіщулився й квапливо натиснув «відповісти».

— Алло!

— Доброго ранку! — голос був чоловічий.

Андрій розгубився й подивився на дисплей. Дивно: телефонували з Алісиного номера.

— Доброго… — невпевнено відповів він.

— Андрію… Даруйте, не знаю по-батькові…

— Олександрович, — машинально підказав він. — Я взагалі-то Алісі дзвонив… Алісі Бойко.

— Саме так. Скажіть, а ким ви доводитеся Алісі Романівні?

— Тобто — ким? Це її номер, а не ваш. Ви — ким доводитеся?

— Слідчий Микитюк, Дніпровське районне управління… — байдужо і не надто чітко пробулькав голос. — Я набирав сьогодні, а ви не відповідали…

Він зрозумів усе ще перш ніж співрозмовник назвався слідчим. Збагнув тієї ж миті, коли, замість Алісиного, в трубці прорипів незнайомий голос. Зрозумів, та однак запитав, відчайдушно чіпляючись за примарну, нерозумну, але єдину надію:

— У неї що… Телефон украли, так?

— Ні. Відкрите кримінальне провадження за фактом смерті.

— Якої смерті? Нормально можете пояснити чи ні?!

— За фактом смерті Бойко Аліси Романівни, — нудним голосом пояснив співрозмовник, — дев’яносто четвертого року народження…

Здавалося, бетонний ґанок зник у нього з-під ніг, і він стрімко летить кудись униз.

— Коли? — вичавив із себе Андрій.

— Минулої ночі… Ви б під’їхали до нас, Андрію Олександровичу. Поговорити.

Розділ 4

Дехто потрапляє в біду

Вечоріло. Через важкі снігові хмари перші ріденькі сутінки опустилися на землю навіть раніше, ніж зазвичай. Дрібні сніжинки зривалися вниз, наче самотні парашутисти. Незабаром їх буде багацько. Вони хлинуть із небес легіонами. І на ранок білий десант поховає під собою всю гидь крихітного селища міського типу з красивою назвою Буськів Сад…

А Буськів Сад таки був гидкий. Починаючи непривітними вулицями, що зяяли закинутими хатами, й закінчуючи думками і вчинками його мешканців. Сніг створював оманливе враження зворушливої, майже дитячої чистоти, приховував усю покидь, та, на жаль, не змивав її. Тому, либонь, ніхто тут аж так уже весни не чекав. А в такі ночі, як оця, що гряде, у весну ніхто і не вірив.

— Стій отут, мама скоро прийде, — сказав Незнайомий Дядько маленькій дівчинці.

Він схилився, намагаючись упіймати її погляд. Дівчинка вп’ялась очиськами в далекий червоний вогник, що блимав у присмерковій млі на трубі цукрозаводу, і нічого довкола не помічала. Навіть не зрозуміло було, чує вона його чи ні.

— Нравиться, да? — запитав Незнайомий Дядько. — Тобі таке нравиться?

Вона не відповіла.

— І нехай… —