Гілберт Кійт Честертон - Хрест із сапфірами

навіть чули голоси, та не могли розібрати слів, окрім слова «розум», котре часто повторював високий дитячий голос. Раптом вони побачили перед собою урвище, краї котрого заросли чагарником, і в ту ж мить згубили з поля зору два чорні силуети. Вони з десять хвилин не могли знову натрапити на слід, потім обійшли вигин круглого пагорба й у промінні вечірнього сонця побачили чарівну картину. Під деревом стояла стара й усіма забута дерев’яна лавка. На ній сиділи двоє священиків і поважно бесідували. Прекрасні зелені й золоті відтінки темного горизонту все ще зблискували, синьо-зелений купол неба набував темніших відтінків, а зорі сяяли, ніби великі діяманти. Зробивши безшумний знак своїм помічникам, Валантен підповз до великого гіллястого дерева і, стоячи там у повній тиші, врешті почув розмову двох дивних священиків.

Він з півтори хвилини послухав, і до нього підкрався біс сумніву. Може, він марно затягнув двох англійських поліцейських у нічний закуток лугу? Двоє священиків неквапливо, мирно й благочестиво бесідували, як і належить священикам. Розмовляли про найбільш нематеріяльні богословські загадки, які тільки можна собі уявити. Приземкуватий священик з Ессекса говорив простіше, повернувши своє кругле обличчя до зірок, котрі світили все яскравіше. Його співрозмовник сидів з опущеною головою, так ніби вважав, що не гідний поглянути на них. Та більш невинну й духовну бесіду навряд чи почуєш у білому італійському монастирі чи іспанській катедрі.

Перше, що він почув, було завершення фрази отця Бравна:

— …те, про що йшлося середньовічним схоластам, коли вони говорили про непохитність небес.

Високий священик кивнув схиленою головою й сказав:

— О так, ці сучасні безбожники закликають до розуму, та той, хто подивиться на ці мільйони світів у Всесвіті, відчує, що десь далеко понад нами можуть існувати світи, де розум буде цілком нерозумним.

— Ні, — відізвався інший священик, — розум завжди розумний, навіть в останньому забутті, навіть у втраченому світі речей. Я знаю людей, котрі звинувачують Церкву в тому, що вона недооцінює розум, та в цьому випадку йдеться лише про інший шлях. Церква визнає вищість розуму й дотримується думки, що Бог є межею для розуму.

Високий священик підняв своє суворе обличчя до всіяного зорями неба й промовив:

— Та хто знає, чи в цьому безмежному Всесвіті.

— Він безмежний лише в фізичному значенні, — сказав низький священик і різко повернувся до співрозмовника, — але він не виходить поза межі закону істини.

Валантен мовчки сидів за деревом і копирсався в нігтях. Йому здавалося, що він чує, як англійські детективи кепкують з нього, бо це ж він затягнув їх у таку далечінь лише для того, щоб послухати метафізичну балаканину двох підстаркуватих священиків. Через власну нетерплячість детектив пропустив складну відповідь високого священика й коли знову почав прислухатися до розмови, почув голос отця Бравна:

— Розум і правосуддя панують навіть на найбільш віддаленій і пустельній зірці. Погляньте на ці зірки. Хіба вони не виглядають, як діяманти й сапфіри? Гаразд, уявіть собі будь-які екземпляри зі сфери біології або геології, ну, уявіть собі рослину або камінь. Подумайте про діямантовий ліс з діямантовим листям. Спробуйте уявити, що синій місяць — це велетенський сапфір. Та не уявляйте собі, що всю цю фантастичну астрономію може бодай якось змінити розум або правосуддя. На опалових рівнинах, під перловими кручами ви знайдете ту саму заповідь: «Не вкради».

Валантен якраз збирався піднятися, бо в цій незручній засідці в нього заклякло все тіло, й тихо відійти. Він уперше в житті повівся, як останній дурень. Та було щось дивне в мовчанні високого священика, й він вирішив зачекати, що ж той відповість. Коли високий врешті заговорив, то сказав зовсім просто, низько схиливши голову й склавши руки на колінах:

— Гаразд, я думаю, що інші світи можуть піднятися вище від нашого розуму. Таємниця небес — незвідана, і я можу лише схилити перед нею голову.

Потім, не піднімаючи голови й не змінюючи інтонації, він продовжив:

— А тепер віддавайте хрест із сапфірами. Ми тут самі, і я можу розтрясти вас, як солом’яну ляльку.

Напевно, тому, що він не змінював ані положення, ані інтонації, ці слова пролунали з дивною силою. Та охоронець реліквії лише ледь повернувся до співрозмовника. Його невиразне обличчя було звернене до зірок. Може, він не зрозумів. А може, зрозумів і заціпенів від страху.

— Так, — сказав високий священик, тихо й не ворушачись, — так, я — Фламбо.

Потім зробив павзу й додав:

— То що, ви дасте мені хрест?

— Ні, — сказав інший, і це коротке слово пролунало щонайменше дивно.

Фламбо раптово скинув зі себе вдавану благочестивість. Великий злодій сперся на спинку лавки й тихо засміявся.

— Ні! — вигукнув він, — ви не віддасте, ви ж — гордий прелат! Ви не віддасте, неодружений простак! Хочете, я скажу вам, чому ви не віддасте мені цей хрест? Тому що він давно-віки в моїй кишені!

У сутінках маленький священик з Ессекса повернув до співрозмовника своє здивоване обличчя й боязко сказав:

— Ви… ви впевнені?

Фламбо аж закричав від захоплення.

— Звичайно! Ви кращий, ніж театр! — кричав він. — Так, ви, стара ріпо, я впевнений! Я здогадався зробити дублікат потрібного пакунка, і тепер, шановний мій, ви тримаєте дублікат, а я — коштовності. Отче Бравн, це старий виверт, дуже старий виверт.

— Так, — сказав отець Бравн і несміливо пригладив волосся. — Так, я чув про нього раніше.

Гігант злочинного світу нахилився до малого сільського священика з раптовим зацікавленням.

— Ви чули про нього? — запитав він. — Де це ви чули про нього?

— Знаєте, я не маю права назвати вам його ім’я, звичайно, — просто відповів отець Бравн. — Розумієте, він каявся. Він займався цим промислом років з двадцять, я маю на увазі, підміняв пакунки й пакети. І знаєте, коли я почав вас підозрювати, то згадав про того бідолаху.

— Почали мене підозрювати? — перепитав Фламбо, не приховуючи зацікавлення. — Ви що ж, справді зрозуміли, що я не просто так тягну вас в таку далечінь?

— Ні, ні, — ніби захищаючись, відповів отець Бравн, — розумієте, я запідозрив вас відразу, при першій зустрічі. У вас на зап’ясті шрами, я подумав, це від кайданок.

— Нічого собі! — закричав Фламбо. — А де це ви чули про шрами від кайданок?

— О, від парафіян! — відповів отець Бравн, покірно піднімаючи брови. — Коли я був вікарієм у Хартлпулі, там у трьох були такі шрами від кайданок. От я й запідозрив вас і вирішив, що б не сталося, врятувати хрест. Знаєте, я за вами спостерігав. І врешті помітив, що ви поміняли пакунки. І, коли