Жоель Дікер - Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер

нас поважали і читали. А нащо тепер читати «Орфея кронікл», якщо можна читати «Нью-Йорк таймс»? Не кажу вже про тих, що більше нічого не читають і задовольняються інформацією з Фейсбуку.

— Коли ви бачили Стефані востаннє? — запитав я.

— У понеділок уранці. На щотижневих редакційних зборах.

— Ви помітили щось незвичайне в її поведінці?

— Ні, геть нічого. Знаю, що її батьки занепокоїлися, та і я, й старший сержант Монтань пояснили їм учора, що вона мені надіслала пізно увечері в понеділок повідомлення про те, що її не буде.

Він дістав із кишені мобільник і показав мені повідомлення, яке надійшло опівночі з понеділка на вівторок.

«Мене не буде кілька днів у Орфеї. Важливі справи. Я все тобі поясню».

— І відтоді від неї не було звісток? — запитав я.

— Ні. Та, як по правді, мене це не бентежить. Стефані — журналістка з незалежним характером. Вона по-своєму працює з матеріалом. Я навіть не знаю, що вона зараз робить.

— Над чим вона працює тепер?

— Пише про театральний фестиваль. Щороку, наприкінці липня, в нас відбувається великий фестиваль.

— Так, я знаю.

— Так ось, Стефані хоче написати про нього зсередини. Готує на цю тему низку матеріалів. Зараз вона бере інтерв’ю у благодійників, завдяки яким цей фестиваль відбувається.

— І часто вона отак зникає? — запитав я.

— Я би радше сказав «буває відсутня», — уточнив Майкл Бірд. — Авжеж, вона часто так робить. Знаєте, професія журналіста потребує частенько покидати редакцію.

— А не казала вона вам щось про розслідування, яке зараз провадить? — запитав я ще. — Вона заявляла, що увечері в понеділок матиме одну важливу зустріч.

Я навмисне висловився невизначено, щоб не вдаватися в подробиці. Та Майкл Бірд похитав головою.

— Ні, — мовив він, — вона нічого мені не казала.

Коли ми вийшли з редакції, Монтань, який вважав, що підстав для занепокоєння нема, попросив мене покинути місто.

— Начальник поліції Ґуллівер хоче знати, чи ви вже їдете звідси.

— Авжеж, — сказав я, — тут я вже все побачив, що хотів.

Сівши у своє авто, я відкрив конверт, який знайшов у поштовій скриньці Стефані. То була виписка з кредитної картки. Уважно її переглянув.

Крім поточних видатків (пальне, закупи в супермаркеті, кілька переказів дистриб’юторові, покупки в книгарні Орфеї), я побачив, що вона неодноразово платила дорожнє мито для в’їзду до Мангеттена, бо останнім часом учащала в Нью-Йорк. Та й до Лос-Анджелеса купувала квиток на літак: переліт туди й назад 10-13 червня. Ту мандрівку підтверджували і видатки на місці, зокрема, оплата за готель. Може, в неї був коханець у Каліфорнії, хтозна. Так чи так ця дівчина не сиділа на місці. Нічого дивного нема в тому, що вона зараз відсутня. Я добре розумів місцеву поліцію: ніщо не свідчило про зникнення. Стефані була доросла і могла робити все, що їй спаде на думку, й нікому не звітувати. Оскільки ніяких доказів не було, я вже вирішив відмовитися від цього розслідування, аж мою увагу привернула одна подробиця. Зачепило мене ось що: редакція «Орфея кронікл». Вона ніяк не узгоджувалася з тим враженням, яке склалося в мене про Стефані. Звісно, я не знав її, але той апломб, із яким вона розпитувала мене три дні тому, свідчив радше про належність до «Нью-Йорк таймс», а не до вбогої газетки курортного містечка біля Гемптонса. Та подробиця змусила мене порпатися далі й податися до батьків Стефані, що мешкали в Саґ-Гарбор, за двадцять хвилин відтіля.

Була дев’ятнадцята година.

*

Тієї ж таки пори Анна Каннер припаркувалася на головній вулиці перед кафе «Афіна», де мала зустрітися зі своєю подругою Лораною та її чоловіком Полем і повечеряти з ними.

Лорана з Полем були її друзями, з якими вона бачилася найчастіше, відколи покинула Нью-Йорк і оселилася в Орфеї. Миль за п’ятнадцять відтіля Полеві батьки мали будинок для вакацій у Саут-Гемптоні, де вони збували довгі вихідні, покидаючи Мангеттен у четвер, щоб не їхати туди, коли на шляхах напружений рух.

Анна вже хотіла було вилізти з автівки, аж помітила Лорану з Полем, вони сиділи за столом на терасі, а з ними був іще якийсь чоловік. Відразу второпавши, про що йдеться, вона зателефонувала Лорані.

— Лорано, ти що, побачення мені влаштувала? — запитала вона, коли та відгукнулася.

Подруга ніяково мовчала.

— Може, й так, — відказала нарешті. — А як ти дізналася?

— Інстинкт, — сказала Анна. — Послухай, Лорано, навіщо ти це робиш?

Єдине, чим Анна могла дорікнути подрузі, це те, що та весь час пхала носа в її приватне життя, намагаючись підсунути першого-ліпшого чоловіка.

— Цей тобі припаде до душі, — запевнила Лорана, відійшовши від столу, щоб запрошений не чув розмови. — Ось повір мені, Анно.

— Знаєш, Лорано, цього вечора в мене не вийде зустрітися. Я ще в офісі, тут багато роботи з паперами.

Анна із задоволенням побачила, як Лорана заметушилася на терасі.

— Анно, не треба підкладати мені свиню, прошу тебе! Тобі тридцять три роки, тобі потрібен чоловік! Скільки вже часу в тебе не було сексу, от скажи?

Цей аргумент Лорана завжди використовувала в останню чергу. Але Анні й справді не хотілося терпіти того накинутого побачення.

— Мені дуже шкода, Лорано. Та й на чергуванні я зараз.

— Ох, не треба мені торочити про ті твої чергування! У цьому місті ніколи нічого не відбувається. Ти теж маєш право трохи розважитися!

Тут хтось засигналив, і Лорана почула це в слухавці.

— Ага, люба моя, ось ти й попалася! — вигукнула вона, вибігаючи на тротуар. — Ти де?

Анна й оком кліпнути не встигла.

— Бачу я тебе! — гукнула Лорана. — Думаєш, утечеш і пошиєш мене в дурні? Ти розумієш, що сидиш вечорами сама, наче стара бабця? Знаєш, я часом думаю: навіщо ти поховала себе в цьому містечку?

— Ох, змилуйся, Лорано! У мене таке враження, наче це мій татко спілкується зі мною!

— Якщо так буде й далі, то ти помреш самотньою, Анно!

Анна засміялася й вийшла з авто. Якби їй давали бодай цент за те, що вона кожного разу чула від подруги, то Анна вже купалася б у басейні з грішми. Проте мусила визнати, що подруга каже правду: вона була розлучена, дітей не мала і жила сама.

Як послухати