Фредерік Бегбедер - Ідеаль, або На поміч, пардон

7

Сергій, мій приятель-олігарх, часто каже мені: «Zatknis! (Стули пельку!) Годі лементувати, Октаве, що ти опинився у сраці,— з тебе вийшов би справжнісінький проктолог!» Я запізнався з цим кумедним мільярдером під час моїх нічних походеньок і прозвав його Ідіотом на честь Достоєвського. Живе він в оточенні гарнюніх wannabitches,[7] що нагадують йому про його успіх. У нього був гучний роман з російською Періс Гілтон (на ймення Ксенія). Великій нафтовій компанії, якою орудує Сергій, належать, зокрема, два заводи з виробництва унікальних компонентів, рідкісних есенцій і тонких складників, що усувають зморшки у кутиках очей. Він ревно оберігає секрет молодильних олій, як ото «Кока-кола» свою формулу. Треба буде якось запитати у нього, з чого роблять його креми, джерело вічної молодості. Завдяки своїм мазям (а також стосункам з Кремлем) він став одним з найбільших олігархів сьогодення. На його підмосковній віллі дуже зручно засинати, вклавшись на живих матрацах. Але навіть Ідіот не завадить мені, адже я мушу повсякчас критикувати моє життя. І я чимало можу розповісти про мисливців за топ-моделями, панотче.

Найстрашніша проблема моделінгу — не педофілія й не анорексія, а расизм. Треба називати речі своїми іменами, адже ми прагнемо білявості, як ото робили фашисти. Нацисти воліли білявочок, їм страшенно припала б до вподоби словачка Адріяна Каремб’є-Склепарикова, чешка Кароліна Куркова, Ева Герцигова, Вероніка Варекова і Петра Немцова (недарма Гітлер спершу окупував Чехословаччину, в нього були свої уподобання!). Модельні вербувальники обожнюють арійську расу, її високі вилиці, світлі очі, здорові зуби і м’язисту білину. Ви ж знаєте, як полюбляв товариш Сталін балерин і гарнюніх амазонок. Він був такий самий антисеміт, як і Гітлер. Дівчата, що не улягали естетичним уподобанням диктаторів, ішли під ніж. Час здійснив природній добір у нашому найкращому зі світів; бабусі й бридулі мруть не так швидко, як за диктатури, але вони все одно опинилися на узбіччі. Краса — це спорт, де можна хутко опинитися поза грою. Хіба це не фашизм — вибори Міс року? Яка різниця поміж цими естетськими змаганнями і циганськими погромами, що їх учиняють скінгеди в московському метро? Оголошуючи рішення журі дівчатам у купальниках, які ридають від горя чи від щастя, я почуваюся охоронцем, що сортує відвідувачів біля входу до клубу «Дягілєв»: це неподобство називається фейс-контроль (так назвали навіть часопис, присвячений нічній Москві). Мета тієї перевірки облич полягає в тому, щоб покарати за відмінність. Історія повторюється, демократія нічого тут не врадить. Ліпше бути нареченою великого цабе і ходити на шпильках, ніж прийти зі смаглявим «chyorny», тобто вірменином з бичачою шиякою або грузином, якщо ви хочете, щоб Паша (найбільш відомий викидайло у Москві) впустив вас до свого закладу. І тут слово «модель» чесніше, ніж «манекенниця»: воно ліпше виражає ідею найвищої раси і диктат правильної зовнішності. Точнісінько те саме відбувається у Франції — наші опівнічні фізіономісти не пускають арабів, якщо вони тільки не актори стенд-апу. Я розумію фундаменталістів: ув ісламському гіджабі менше фашизму, ніж у журі «Fashion Contest» чи у фейс-контролі нічного клубу. Хустка бодай приховує обличчя і дає надію бридулькам. Звісно, фундаменталісти — це вгодовані мачо, які забороняють жінкам водити авто, працювати і зраджувати чоловіка, а як не по-їхньому, то відразу забивають ту сердешну жінку камінням або хлюпають їй в лице соляною кислотою. Та одна заслуга в них таки є: вони — єдині естети-антирасисти. Гіджаб бореться зі звабою краси, з тоталітаризмом гарнюніх личок. Вбравши чадру, жінка здобуває нагоду сподобатися, не улягаючи канонам краси з останнього числа «Нюмеро». То де ж більше фашизму — в бурках чи в моєму букері?

Тим-то історія моя матиме недобрий кінець, я це наперед знаю. Влада краси породжує фрустрацію, а фрустрація породжує ненависть. Не можна безкарно працювати на цю ідеологію. Починається з розклеювання слов’янських білявочок на стінах, щоб ліпше продавався шампунь, а закінчується потоками крові, пролитої неонацистами у день народження Гітлера, єврейськими погромами, побиттям чорношкірих, убивствами кавказців, бомбуванням чеченців і різаниною дагестанців. Ви скажете, панотченьку, що вам начхати на все це, адже вони не православні. Та мене особисто воно непокоїть, тому що у Франції коїться те саме. У нас дітей іммігрантів висилають за межі країни, бо їхні батьки прибилися сюди морем, на човнах, на баржах або в рефрижераторі, напхавшись туди гамузом. У нас не дають посвідки на проживанням африканцям, у яких видобували самоцвіти цілими століттями. З дітьми іммігрантів у нас поводяться як зі злочинцями, аж вони і справді стають ними. Бідняки такі слухняні, вони палять автобуси й автомобілі просто з чемності, щоб відповідати образові, який накинули їм від народження. А певно, вони не відповідають рекламі «Л’Ідеалю», яку я зніматиму наступного кварталу. Мої світлини призведуть майже до такої самої кількості жертв, як і колонізація, я тішився б цим, якби воно було не таке мерзенне. І не лише у Франції крайні праві мало не перемогли на виборах! У Польщі, Словаччині, Болгарії, Угорщині й Румунії ультранаціоналісти і ксенофоби набирають дедалі більше голосів, а часом і до влади приходять. Деколи я думаю, чи не виросла нова Європа на кістках убитих євреїв. Шість мільйонів смертей не могли минутися без сліду — ми винищували євреїв у Європі, щоб запровадити там владарювання слов’янських білявочок. Нацисти перемогли; нашим агенціям залишилося тільки чалапати за ними вслід.

8

Вийшовши з в’язниці, я почав листуватися електронною поштою з дівчиною, чиєї світлини я ніколи не бачив. Вона знайшла мою адресу в довіднику випускників школи Боссюе. То була геніальна особа, самотня й освічена, вона мені надсилала цитати з маловідомих поезій і ділилася улюбленою музикою: «Mazzy Star», «Dusty Springfield», «Anthony & The Johnsons». Смаки наші збігалися, і ми сподівалися, що вони оригінальні. Вона тішила мене, тексти її звучали вельми еротично. Увечері я поспішав до комп’ютера, щоб хутчій прочитати її сумні дотепи і масні анекдоти. Вона змальовувала, як мастурбує у вбиральні на роботі, розповідала про хлопців, яких безнадійно кохала, і про тих, що відразу ж ставали прикрим тягарем, про походеньки в лесбійських шинках, де вона цілувалася з подругами, про кальвадос, який вона цмулила без міри. За кілька тижнів я вирішив, що закохався. І призначив їй побачення. Вона відмовлялася зустрічатися, зволікала і казала, що розчарує мене. Проте я так тиснув на неї, що врешті вона поступилася. Ми здибалися в барі паризького готелю, і всьому вмить запала клямка: переді мною постала куца шерепа, завширшки мов