Фредерік Бегбедер - Ідеаль, або На поміч, пардон

агенції «Люм’єг» у Сан-Паулу) за десять секунд визначать вам обсяги хоч якої незнайомки. Ночами я розважався, підходячи до дівчат і кидаючи їм в обличчя сакраментальні числа: «Let mе guess[3] — 85-59-81» (часом я казав їм приємніші речі, щоб сподобатися: «One meter seventyeight? Forty-nine kilos?»[4]). Надворі лютувала хуртовина; вбиральня у «Фірсті» вражала керамічними кахлями від Труссарді; перед «Воґ-кафе» трусилися на морозі кінні таксисти, щоб за двісті рублів одвезти мене, п’яного мов чіп, до «Галереї». Деколи я трусився в унісон з цією феєричною декорацією, її білина надавала всьому, що ще можна було розгледіти, чарівної аури, й тоді мені здавалося, наче світ довкола напрочуд гарно влаштований.

Мені слід було запопасти дівчат до того, як їх загарбає нафтовий магнат чи банкір і на них проллється золотий дощ. Здобувши авто чи помешкання, вони відразу перестають працювати. Зачекайте, любий панотченьку, я ж не кажу, що мені траплялися тільки хвойди, ці бідолашки просто використовують те знаряддя, що у них є під рукою. В Москві так: хто не встиг, той запізнився, тож треба набирати хутко і вишукувати юних створінь. Ось, наприклад, Анна Кузнєцова, зірка «Авант Ейдженсі», яку випорпали у селі Медведцево. Анні лишень сімнадцять років, та її кар’єра вже добігла краю. Таня Дягілєва готується до стрибка, маючи в запасі світлини Девіда Сімса, які той зробив місяць тому… Одрі Марне почала в чотирнадцять років і тепер знімається в кіно й робить прикраси, а кар’єру топ-моделі вона вже завершила… Авжеж, панотченьку, я був шпигуном на Лебединій війні. Представляючи своїх супутниць, мої колеги-вербувальники відразу ж казали, якого вони віку.

— Надя, п’ятнадцять років.

— May I introduce to you Ульяну, 14 years old.[5]

— Ти знайомий зі Світланою, їй тринадцять?

— Гаразд, ти виграв, здаюся.

Приїхавши до Росії, я повсякчас замислювався над тим, як низько ладен я упасти. Легальний вік для сексу — п’ятнадцять років, та всі ми добре знаємо, що вони починають джиґатися в тринадцять років чи чотирнадцять; якщо раніше, то це вже збочення. А де лежить межа дозволеності світлин, рекламних роликів, вебкам-послуг, показів білизни і шкірних тестів? Напевне, тільки мене непокоїло зростання педофілізації нашої галузі. А оскільки мої колеги вважали, що все це нормально, то я і незабаром перестав тим перейматися. І сумлінно працював, успішно викликаючи у всіх чоловіків на світі бажання спати з дітлахами.

6

Я постійно гриз нігті, дивлячись спідлоба на неповнолітніх, тож у мене виріс горб. Вишукував я найбільш цнотливих, сподіваючись, що не бажатиму їх. І джиґався з ними, щоб не цілувати їх. У мене складалося враження, що я пораю глянсовий папір. Приємно було пом’яшкорити трохи ляль з журнальних світлин. У мене виробився загартований погляд чоловіка, який перейшов од фрустрації до пересиченості. Моя ретельно обдумана байдужність страшенно подобалася юним моделькам. Вештаючись із вечірки на вечірку в товаристві найвродливіших гарняток на світі, я повсякчас ковтав пігулки. Подумати лишень, колись чоловіки погоджувалися страждати! Що ж, наше покоління рішуче проти цього. Ось я особисто, коли мене охоплює журба, відразу ж заживаю пігулку. Я виріс під наркозом, та це ще нехай, кепсько те, що я геть не знав, яка жінка мені потрібна і що мені треба в житті. Сучасне суспільство вважає, що без вияву волі можна обійтися, та насправді як не знаєш, що тобі треба, то це поважна проблема. Наша цілі стають дедалі невиразніші. Без мрій ми стали сумними тваринами, блудними мандрівцями. Як не пустка, то манівці. Першої хвилі це навіть приємно, ото так буває в незнайомому місті, коли звертаєш не на ту вулицю і користуєшся несподіваною нагодою, щоб повештатися, зволікаєш, перш ніж спитатися дороги в перехожих чи просто дивишся на хмари, наче бичок, який пасеться на луках. Аж ось і паніка не забарилася. Нервово порпаєшся в кишенях, шукаючи мапу або джі-пі-ес-навігатор. Набридаєш тубільцям. Ловиш таксі. Мало кому вистарчить мужності заблукати насправді. Принаймні в моїх планах такого не було. На сорокаріччя я отримав подарунок — самотність. Яке це нелегке діло, бути вільним. Воля — це тягар, та її можна приручити, як і страх смерті. І вам, у Росії, це відомо ліпше, ніж будь-де.

От халепа, забув сказати, як потрапив сюди. Так ось: я жертва дівочої вроди, глобалізованого бажання і сексуально орієнтованого суспільства, й коли все воно стало моїм фахом, я здурів. А до вас я прибився, тому що прагну змінитися, ну не можу я так жити, навіть якщо вважаю, що не відповідаю за свої вчинки. Авжеж, я усвідомлюю моє боягузтво. Знаю, як зручно і втішно оголошувати себе пропащим. Тож я не проти, але буду категоричний:

1. Я нетямлюся від жінок, бо мене змалечку бомбували непристойними зображеннями (проголошую себе жертвою новітнього безумства).

2. Такий я став завдяки моїм батькам, простісінько успадкувавши їхнє божевілля, мої проблеми насправді не мої, зрештою, і їхні проблеми не були їхніми проблемами тощо, ох, далеко це запровадить, бо тут і дві перші світові війни, Сторічна війна, боротьба за вогонь…

3. Мені хочеться кидати всіх, але так, щоб мене ніхто не кидав.

4. Ніхто не злий самохіть, та дехто трохи схиляється до цього.

5. Декому здається, ніби моя нахабна посмішка насправді вразлива.

6. Так чи так, невроз — неоціненний здобуток для мого фаху. Так сказала мені Шахрі Амірханова, шеф-редакторка російського «Гарперс-базару».

Жінки — це моє покликання. Я прагну завоювати їх, як ото країну чи континент. Мрію стати Христофором Колумбом топ-моделей, Васко да Гамою секс-бомб.

Вибач мені, shikarna («розкішна» російською), але це дужче від мене: я хочу стати доктором Лівінгстоном твоїх вуст, Нілом Армстронгом твоєї шийки. Присмоктуючись до твоїх пипок, я вигукну: «Its a small step for a man, but a great step for mankind».[6] А потім, завоювавши тебе, зроблю, як ото перша людина на Місяці: поставлю своє знамено і повернуся на Землю.

Я складаю класифікацію дівчат, гіт-парад тіл, перелік облич. (Найдужче збуджує в жінці обличчя, не вірте чоловікам, які запевняють, що для них важливіші цицьки чи дупця, просто їхні жінки такі заполохи, що вони мусять перейматися іншими частинами тіла). Я складав у прозорі теки сторінки, видерті з часописів «Макс», «FHM», «Ель» і «Пьорпл». У моїй кімнаті стоїть шафа з повнісінькою шухлядою видертих світлин. Якось, либонь, остання крапля наповнила по вінця чашу мого страждання, і я вже не зміг оговтатися. Мій мозок стер у пам’яті ці муки, та вони орудують мною і далі. Якщо скидаєтеся на мене, то