Гауф Вільгельм - Холодне серце, Гауф Вільгельм

Ні, нізащо!

— Ну, коли тобі робитиме таку операцію лікар, то ти, звичайно, сконаєш, а в мене зовсім інша річ. Та ось іди сюди і подивися сам!

Міхель підвівся, відчинив двері до сусідньої кімнати й пустив туди Петера.

Коли Петер переступив через поріг, серце його боляче стиснулось, але він цього навіть не помітив — так його вразило те, що він побачив. На дерев'яних полицях в банках з прозорою рідиною стояли людські серця, і на кожній банці був напис, чиє то серце. Петер з цікавістю читав ці написи: там було серце короля танцюристів, гладкого Езекіеля, судового старшини, лісничого, шістьох лихварів, вісьмох військових начальників, трьох міняйлів — одне слово, це був склад найшанованіших сердець з усієї округи.

— Дивись, — сказав Голландець, — усі вони повідкидали геть турботи, ці серця більше не тремтять від страху та жалю, і їхні колишні власники почувають себе дуже добре, вирядивши з дому такого морочливого гостя.

— Що ж вони мають у грудях? — спитав Петер, у якого аж у голові запаморочилося з дива.

— Ось що, — і Міхель витяг з шухлядки й показав Петерові кам'яне серце.

— Як? — вигукнув Петер, не в змозі подолати страху, що шмагонув його морозом по шкірі. — Серце з каменю? Та послухайте, пане Міхель, воно ж холодне, як крига!

— То правда, тільки цей холодок не шкодить. Навіщо серцю треба бути гарячим? Зимою добра горілка краще нагріє, ніж воно, а літом, коли навкруг парко й задушливо, то прохолода в грудях навіть приємна. І, як сказано, таке серце не тремтить ні від страху, ні з марного жалю до чужого лиха.

— Оце й усе, що ви хочете мені дати? — спитав Петер. — Я сподівався грошей, а ви мені хочете дати каменюку!

— Ні, я думаю, сто тисяч золотих буде для початку доволі. Як добре почнеш, то швидко станеш мільйонером.

— Сто тисяч? — зрадів Петер. — Ну, так ми з вами напевно поладнаємо. Згода, пане Міхель! Давайте мені камінь і гроші, а калаталку можете вийняти з грудей.

— Я знав, що ти розумний хлопець, — приязно осміхаючись, сказав Голландець. — Ходімо вип'ємо ще, а тоді я дам тобі гроші.

Обидва знову посідали за стіл і пили й пили, аж поки Петер заснув.

Прокинувся він од звуків поштового ріжка і побачив, що сидить в розкішній кареті і їде широким шляхом. Висунувшись з вікна, він побачив ген-ген позаду рідний Шварцвальд. Спочатку Петер не повірив, що то він сам їде в кареті, бо навіть одежа була на ньому інша, потім, виразно пригадавши все, що сталося, вигукнув:

— Звичайно, це я, Петер Мунк, і ніхто інший! Він собі сам дивувався, що йому анітрохи не шкода залишати рідний край, де він прожив увесь свій вік, не шкода матері, яка десь там мучиться в злиднях. До всього йому було байдужісінько. "Як добре, — подумав Петер, — що сльози, зітхання, туга за рідним краєм — усе зникло з мого серця бо, дякувати Міхелеві, воно тепер у мене холодне й кам'яне".

шкода залишати рідний край, де він прожив увесь свій вік, не шкода матері, яка десь там мучиться в злиднях. До всього йому було байдужісінько. "Як добре, — подумав Петер, — що сльози, зітхання, туга за рідним краєм — усе зникло з мого серця бо, дякувати Міхелеві, воно тепер у мене холодне й кам'яне".

Він приклав руку до грудей: там було тихо, ніщо не ворушилось. "Якщо він так само дотримав слова про сотню тисяч золотих, це буде зовсім непогано", — вирішив Петер і почав нишпорити по кареті. Він побачив купу всякого одягу, якого тільки можна було забажати, але грошей не знайшов. І лише після всього натрапив на шкіряний мішок, де лежали тисячі сріблом і золотом та банкові чеки на всі великі міста світу. "Ну, тепер я маю все, що хотів", — подумав він, зручно вмостився в кареті й поїхав собі далі.

Два роки мандрував Петер по світу, позираючи з карети на всі боки й зупиняючись у різних містах. Та ніщо його не тішило: ні краєвиди, ні музика, ні танці, бо кам'яне серце було байдуже до всього чарівного й гарного. Тільки й радощів було Петерові, що їсти, пити та спати. Так він жив і жив, тиняючись без пуття по світу: для розваги їв, від нудьги спав. Часом йому згадувалось, який він був колись веселий і щасливий, дарма що бідний. Як тоді втішався він співами, зеленим гаєм і немудрою їжею, що мати приносила йому в ліс!.. Перебираючи в пам'яті минуле, він дивувався з того, що тепер ніколи не сміється, а раніше ж реготався з нічого. Коли хтось інший сміявся, він для годиться розтягав рота в усмішці, та в душі лишався байдужим. І хоча він тепер був завжди спокійний, ніщо його не вдовольняло. Не туга за рідним краєм, а порожнеча в душі та нудьга погнали його назад додому.

Коли він проїхав Страсбург і побачив удалині ліси батьківщини, знову зустрів дужих, веселих і приязних швардцвальдців, почув їх гучну й лунку мову, йому здалося, ніби його серце знову забилось, але то лише кров швидше бігла по жилах. Йому здалося, що він зараз заплаче від радості, але марно: адже в нього кам'яне серце, а каміння — мертве й не може ні радіти, ні плакати.

Насамперед він пішов до Міхеля-Голланд-ця. Той зустрів його по-приятельськи.

— Ну от, Міхелю, — сказав Петер. — Попоїздив я по всіх світах, багато чого побачив, та все то дурниці: ніде нічого, крім нудьги, немає. Ваш камінець, що лежить у мене в грудях, багато від чого мене захищає: я не гніваюсь, не сумую, та зате ніщо мене й не веселить, і я живу немовби наполовину. Чи не можете ви зробити його хоч трохи рухливим?.. Або, ще краще, поверніть моє старе серце. За двадцять п'ять років я до нього звик, і хоча робило воно часом дурниці, та було зате веселе і втішне.

Лісовик недобре осміхнувся.

— Тільки коли до тебе прийде смерть, Петере, тоді повернеться твоє м'яке й чутливе серце і тоді ти відчуєш, що на тебе чекає — радість чи горе. А поки ти живий, тобі його не бачити. То правда, наїздився ти, Петере, доволі, але ж яка користь з такого життя? Оселись десь тут, у лісі, збудуй хату, одружись, помножай своє багатство. Тобі бракує діла, і нудьгуєш ти від неробства, а серце тут ні при чому.

Петер не сперечався і вирішив, що йому й справді треба взятися до якогось діла. Голландець подарував йому ще сто тисяч золотих, і вони розійшлися приятелями.

Скоро по Шварцвальду пішов поголос, що Петер Мунк повернувся і став ще багатшим, ніж раніше. І, як це звичайно буває, ті, хто відцурався од нього, коли він втратив багатство, тепер, зустрічаючи його в шинку, вітали, тисли руку, розхвалювали його коня, розпитували про подорож. А коли Петер знову сів грати з гладким Езекіелем, то був уже в такій шані, як і колись. Склярство він тепер облишив і почав торгувати лісом, щоправда, тільки про людське око, бо головним його заняттям стала спекуляція зерном та лихварство. Незабаром половина шварцвальдців стала його боржниками. Гроші він позичав тільки під десять процентів, а хліб продавав тільки убогим, котрі не могли зразу заплатити, а потім переплачували втроє. Він заприятелював із старшим судочинцем, і коли хтось своєчасно не платив Мункові грошей, той вітром летів до винуватого, продавав його манаття й виганяв з хати. Спочатку це завдавало неабиякого клопоту багатому Петерові, бо всі вигнані товпились у нього за порогом і благали змилосердитись. Та коли він завів двох псів-вовкодавів, то та музика, як сказав Петер, швидко вщухла. Він посвистував, нацьковував псів, а люди тікали щодуху.

Та найбільше мороки мав він із "старою бабою" — так він називав тепер рідну матір. Після того, як їхню хату й двір спродали за борги, вона дуже бідувала, а коли повернувся багатий син, то не схотів на неї й дивитись. Часом мати приходила до його нового будинку — стара, безпомічна, ледь шкутильгаючи з костуром. Переступити поріг вона боялася, бо одного разу Петер уже вигнав її геть, і вона жила милостинею від чужих, хоча син міг би доглянути її старість. Та холодне Петерове серце ніколи не ворушилось, і він байдуже дивився на суху старечу постать з благально протягнутою рукою. Скривившись, витягав він срібну монету. Загортав у папір і через слугу подавав матері. Він чув, як стара дякувала й бажала йому щастя й здоров'я, як вона кахикала, шкутильгаючи з двору, і думав при цьому, що знову змарнував свої гроші.

Зрештою Петер надумав одружитися. Він знав, що в Шварцвальді кожен батько з радістю віддасть за нього свою дочку, і тому був дуже вередливий при виборі, — йому хотілося, щоб і тут йому всі заздрили. Петер об'їздив усі околиці, заглянув скрізь, але жодна з найгарніших дівчат-шварцвальдок не припала йому до смаку. Нарешті дійшла до нього чутка, що найкраща й найсправедливіша дівчина на весь ліс — дочка убогого дроворуба. Вона жила осторонь, самотою, доглядала батькове господарство і зовсім не бувала на вечірках, навіть у великі свята. Як почув Петер про таке чудо, то відразу поїхав до батька сватати дівчину. Батько чарівної Лізбет зустрів великого пана здивовано, але ще більше здивувався, коли довідався, чого той приїхав. Та думав він недовго і зараз же дав згоду, бо сподівався, що тепер настане кінець його злидням. Що ж до красуні Лізбет, то вона була слухняною дочкою і не противлячись стала Петеровою жінкою.

Але життя бідної дівчини склалося зовсім не так, як вона сподівалась. Вона вміла добре господарювати, а проте не могла нічим догодити чоловікові, бо була милосердною до людей і думала, що не буде великої втрати, коли вона дасть убогим якийсь гріш. Довідавшись про це, Петер суворо сказав: "Навіщо ти переводиш моє добро на старців та всяку голоту? Хіба ти принесла мені в дім якийсь посаг, що так розкидаєшся грішми? Живучи у свого батька, юшки не мала з чого зварити, а тут смітиш грошима, мов та княгиня. Як ще так робитимеш, то скуштуєш мого кулака!" Бідолашна Лізбет часто плакала в своїй кімнаті, тепер їй хотілося краще повернутись назад, в убогу батькову хату, ніж жити з скупим, безсердечним чоловіком. Не знала вона, що в Петера кам'яне серце, а то не дивувалася б, чому він нікого не любить.

Одного разу Лізбет сиділа перед хатою, пряла й співала пісеньку. Аж ось на дорозі побачила вона старого немічного дідка з важким клунком на плечах. Уже здалека було чути, як старий кахикає і крекче. Добросердій жінці стало дуже шкода його.

— Дайте мені, милосердна пані, води напитися, — попросив дідок. — Несила йти далі…

— Навіщо ж ви в такі літа отак мучитесь? — співчутливо запитала жінка.

— Злидні, пані, злидні примушують, — відповів старий. — Така багата пані, як ви, не знає, що то за лихо злидні.