Гауф Вільгельм - Корабель привидів, Гауф Вільгельм

Мій батько тримав у Бальсорі крамничку.

Не надто багатий і не надто бідний, він належав до тих людей, які не йдуть усіма крутими манівцями, бо бояться, що можуть втратити й останню дещицю. Він виховав мене у простоті й щирості, і з юних літ я став йому помічником. Якраз коли мені виповнилося вісімнадцять років, він зважився на першу велику торгову угоду, однак незабаром помер — імовірно, болів душею за те, що довірив морю тисячу золотих. За кілька тижнів прийшла звістка про загибель корабля, на який батько мій завантажив свої товари, і мені залишилося тільки потішитися, що батько вже відійшов із світу цього. Але мою юнацьку відвагу біда не зламала. Обернувши в гроші все майно, що залишилося після батька, я у супроводі вірного слуги, який, за давньою звичкою, хотів до кінця розділити мою долю, вирушив шукати щастя на чужині.

З гавані Бальсори ми вийшли з попутним вітром. Корабель, на якому я опинився за примхою долі, плив до Індії. Близько двох тижнів ми плили спокійним морем, аж раптом капітан сповістив нам, що наближається буря. Вигляд у нього був стурбований, у цих місцях він явно не надто добре знав фарватер, щоб спокійно йти назустріч бурі. Він наказав згорнути всі вітрила, і ми повільно дрейфували за течією. Споночіло, було ясно і холодно, і капітан подумав було, що помилився, пророкуючи бурю. Раптом геть близько від нас промайнув корабель, який ми раніше не бачили. На його палубі стояв дикий галас і лунали веселі крики, які мене в цю страшну годину перед бурею дуже здивували. Але капітан, який стояв поруч зі мною, смертельно сполотнів. "Мій корабель загинув! — вигукнув він. — Це пливе сама смерть!" Перш ніж я встиг запитати в нього, що ж означає той дивний вигук, до нас із завиванням і лементом кинулися матроси. "Ви його бачили? — кричали вони. — Тепер нам гаплик". Тієї миті капітан наказав читати вислови розради з Корану й сам узявся за стерно. Але даремно! Звідки не візьмись, налетіла буря, і не минуло навіть години, як корабель наш затріщав і застиг на місці. Негайно на воду було спущено човни, і тільки-но всі до єдиного матроса посідали в них, як на наших очах корабель пішов на дно, і я опинився у відкритому морі.

Проте нещастя на цьому не скінчилися. Буря бушувала дедалі сильніше, і правити човном було нам не під силу. Я міцно обійняв свого старого слугу, і ми заприсягли триматися один за одного до останньої хвилини. Нарешті благословилося на світ; тільки-но зазоріло, вітер підхопив наш човен і перекинув його. Більше нікого з екіпажа корабля я не бачив. Коли човен перекинуло, я знепритомнів. Отямивсь я в обіймах свого вірного старого слуги, який урятувався і витяг мене. Буря стихла. Від нашого корабля й сліду не лишилося, проте ми побачили неподалік інше судно, до якого нас несло хвилями. Коли ми підпливли ближче, я впізнав у ньому той самий корабель, який уночі промайнув повз нас і навів такого жаху на капітана. Побачивши цей корабель, я не знати чому затремтів од страху; капітанове пророцтво, яке знайшло таке жахливе потвердження, безлюдний вигляд корабля, звідки на наші оклики ніхто не озивався, наганяли на мене холоду. Але то була єдина можливість урятуватися, тож ми склали дяку пророкові за те, що він послав нам такий чудесний порятунок. З носа корабля звисала довга линва.

Дивіться такожВільгельм Гауф — Каліф-чорногузВільгельм Гауф — Вдаваний принцВільгельм Гауф — Холодне серцеЩе 10 творів →Біографія Вільгельма Гауфа

Працюючи щосили ногами й руками, підплили ми до нього, щоб за неї вхопитися. Нарешті нам це вдалося. Я продовжував голосно кликати, але на кораблі, як і досі, панувала тиша. Тоді ми вирішили вилізти на палубу по линві, — я як молодший рушив першим. Та леле, який жах! Що за видовище відкрилося моїм очам, коли я зійшов на палубу! Вона була залита кров'ю, тут-таки лежало двадцять або тридцять мертвяків у турецькому вбранні, біля грот-щогли стояв якийсь незнайомець у багатому одязі, тримаючи ятаган у руці, проте обличчя в нього було бліде й спотворене; посеред лоба стирчав великий цвях — він тримав мертвяка навстоячки біля щогли. Від страху я не міг ворухнутися, так і стояв, затамувавши подих. Нарешті вгору поліз і мій супутник. І його налякав вигляд палуби, де не було жодної живої душі, — самі лише трупи повсюди. Нарешті, звернувшись у своєму сум'ятті з молитвою до пророка, ми наважилися-таки рушити далі. Після кожного кроку ми озиралися, боячись побачити щось іще страшніше, але все залишалося, як і досі: хоч куди глянеш, навколо ні душі, тільки ми й океан. Навіть говорити голосно ми не наважувалися, боячись, що прицвяхований до щогли мертвий капітан зверне до нас погляд своїх нерухомих очей або один із убитих раптом поверне голову в наш бік. Згодом дісталися сходів, які вели в трюм. Мимоволі ми зупинились і глянули один на одного: жоден із нас не наважувався виповісти все, що крутилося йому в голові.

— О, пане! — заговорив нарешті мій вірний слуга. — Тут скоїлося щось жахливе. Але якщо навіть там унизу повно вбивць, я радше здамся на їхню милість, аніж залишуся тут з мерцями.

Так само думав і я. Ми зібралися з духом і, сповнені неясного чекання, рушили сходами. Проте і внизу була мертва тиша, тільки від наших кроків лунали виляски. Ми зупинилися перед дверима каюти. Я приклав вухо до дверей і прислухався, але всередині стояла тиша. Я відчинив двері. У каюті панував гармидер. Усюди впереміш лежали одяг, зброя та інші речі, розкидані абияк. Певно, екіпаж або щонайменше капітан допіру тут пиячили, бо навіть зі стола ніхто не прибрав. Ми йшли з каюти в каюту, з одного приміщення в інше, і всюди натрапляли на паки шовку, купи перлів, цукру і всякої всячини. Я нетямився від радості, скидаючи оком на такі скарби, бо, коли вже на кораблі нікого не було, то мені здавалося, що можу все вважати своїм. Та Ібрагім нагадав мені, що нас занесло хтозна-куди, землі поряд нема, і, найпевніше, самотужки до берега не дістатися.

Ми підживилися стравами й напоями, яких було тут удосталь, і повернулися на палубу. Але тут нас знову обсипало морозом, варто було вздріти моторошне видовище трупів. Ми вирішили позбутись їх, викинувши за облавок, однак який жах охопив нас, коли ми переконалися, що нікого з них зрушити з місця не можна! Вони були ніби прикуті до підлоги, і, щоб їх підняти, довелося б виламати дошки з палуби, але для цього в нас не було потрібних інструментів. І капітана теж не вдалося відірвати від щогли; навіть вирвати із його закоцюблої руки ятаган ми не змогли.

Цілий день ми думали про свою мінливу долю. Проти ночі я дозволив старому Ібрагіму лягти спати, а сам вирішив лишитися на палубі, виглядаючи, чи не з'явиться допомога. Та коли зійшов місяць і за розміщенням зірок я вирахував, що йдеться до одинадцятої, на мене раптом наліг сон, хай я і чув ясно, як б'ються хвилі в облавок корабля, а вітрила скриплять і свистять під вітром. Аж тут я почув якісь кроки і чоловічі голоси. Я хотів було піднятися й виглянути, але незрима сила скувала мені кінцівки, — я навіть очі не міг розплющити. А голоси ставали чимраз гучніші; мені ввижалася весела метушня матросів на палубі, крізь шум я розрізняв чийсь потужний владний голос, окрім того, я чітко чув, як підтягувалися канати й кріпилися вітрила. Але помалу свідомість моя скаламутилась, я знову заснув глибоким сном, крізь який долітав мені до вух брязкіт зброї; прокинувся я, тільки коли сонце підбилося вже високо в небі й палило мені обличчя. З подивом розглядався я круг себе; буря, мерці й усе, що я чув у цю ніч, здавалося мені якимось сном; але придивившись пильніше, я зрозумів, що нічого не змінилося. Нерухомо лежали мерці, нерухомо стояв прицвяхований до щогли капітан. Я посміявся над своїм сном і встав, щоб відшукати свого старого. Він сидів у каюті, замислений.

— О, пане, — вигукнув він, коли я увійшов туди, — краще я лежатиму на самому дні моря, аніж проведу ще одну ніч на цьому бісівському кораблі!

Я запитав його про причину такого відчаю, і він відповів мені:

— Проспавши декілька годин, я прокинувся і почув над головою якусь метушню. Спершу я подумав було, що це ви, — аж ні: там топталося щонайменше з два десятки чоловік, і крім того, до мене долинали оклики і крики. Нарешті важкі кроки пролунали і на сходах. Тут у голові в мене все змішалося; лише хвилинами свідомість поверталася до мене, і я бачив, як той, кого вгорі прибили до щогли, сидів тут за столом, співав і пив вино, а той, у яскраво-червоному каптані, що лежить на палубі недалеко від нього, сидів поряд і пив разом з ним.

Так розповідав мій старий слуга.

Ви легко зрозумієте, друзі, що коїлось у мене на душі, — помилитись я не міг, адже я так само виразно чув метушню мертвяків. Сама думка про те, що можна пливти на кораблі в такому товаристві, лякала мене. А Ібрагім мій знову заглибився в думки. "Пригадав!" — нарешті закричав він. Йому спало на думку заклинання, якого навчив його дід (людина бувала, він перейшов світ) і яке допомагало проти чаклунства і мани; крім того, мій старий слуга запевнив мене, що, старанно читаючи молитви з Корану, ми наступної ночі змусимо відступити той неприродний сон, який охоплював нас. Пропозиція старого припала мені до душі. Із тривогою чекали ми наближення ночі. Біля каюти капітана був прикомірочок; там ми вирішили сховатися. Ми просвердлили у дверях кілька дір, доволі великих, аби бачити крізь них усю каюту; потім надійно замкнули двері зсередини, а Ібрагім написав на всіх чотирьох кутах ім'я пророка. Так ми стали чекати жаху ночі. І знову близько одинадцятої я почав потроху клювати носом. Слуга порадив мені прочитати кілька молитов із Корану, що справді допомогло. Раптом нагорі прокинулося життя: канати заскрипіли, на палубі пролунали кроки, і до нас виразно долинули голоси. Якийсь час ми просиділи в напруженому очікуванні, аж раптом почули, що хтось спускається сходами в каюту. Отут старий заходився вимовляти закляття проти примар і чаклунства, якого навчив його дід:

Хоч ви спустилися б із неба,

Або з морського вийшли дна,

Чи засиділися в Ереба

І вдача ваша вогняна, —

Почвар і демонів Аллах

Завжди тримає у руках!

Маю зізнатися, що я не надто вірив у це заклинання, і коли двері відчинилися, волосся в мене на голові стало дибки. У каюту ввійшов той поважний крем'язень, якого я бачив прицвяхованим до щогли.