Гауф Вільгельм - Холодне серце, Гауф Вільгельм

Кому траплялося подорожувати по Швабії, той, певно, не минув Шварцвальду. І не тому, що там ростуть такі величезні ялини, яких не побачиш десь-інде, — ні, найбільшу увагу мандрівника привертають тамтешні люди. Височенні на зріст, широкоплечі й дебелі, вони дуже відрізняються від жителів сусідніх околиць. Здається, ніби той міцний дух, що ранками пашить від ялин і яким дихають ці люди, розширює їхні груди, прояснює очі, сталить і гартує тверду вдачу. Але не тільки високим зростом і дужим тілом, а й своїми звичаями та одягом помітно відрізняються вони од тих, що живуть поза лісом. Найкраще одягаються жителі баденського Шварцвальду. Чоловіки там запускають довгі бороди, носять чорні каптани, широченні штани, червоні панчохи та гостроверхі з великими крисами брилі і в такій одежі здаються особливо поважними та огрядними. Більшість з них займається склярським промислом, а декотрі роблять годинники і продають їх по всіх-усюдах.

По той бік лісу живуть такі самі люди, але звичаї та побут у них інакші, ніж у склярів. Це лісоруби: вони валять ялини, обрубують гілля і спускають плоти по Нагольду й Неккару, а далі по Рейну — і вниз за водою, аж до моря, до самої Голландії. На морі вже добре знають шварцвальдців з їхніми довгими плотами. Вони причалюють до всіх міст, повз, які їх несе течія, в кожному зупиняються і гордовито чекають, чи не купить хто їхнього товару — балок та дощок. Та найкращий ліс — міцні й довгі балки — вони продають за великі гроші в голландських гаванях, де будують кораблі. Ці люди звикли до суворого мандрівного життя. Нема для них більшої втіхи, як майнути на плоту за водою, нема гіршого смутку, як знову вертатися на суходіл. Навіть одягом своїм вони відрізняються од шварцвальдських склярів: ходять в каптанах з темного грубого полотна, носять широченні зелені підтяжки та чорні шкіряні штани, з кишень яких, мов почесна ознака їхнього ремесла, визирають мідні аршини. Та чи не найбільшою їхньою гордістю є чоботи, такі величезні, що, мабуть, ніде на всьому світі таких не носять: натягнуті халяви сягають високо за коліна, і плотогони хлюпаються в глибокій воді, не замочуючи ніг.

Ще до недавнього часу всі шварцвальдці і по цей, і по той бік лісу вірили в лісовиків та лише в останні роки почали позбуватися тих дурних забобонів. Цікаво, що й лісовики, які нібито живуть у глушині шварцвальдських лісів, носять різний одяг. Місцеві жителі запевняють, що невеличкий, доброї вдачі лісовичок Склярчук, який живе по цей бік лісу в околиці склярів, показується людям тільки у гостроверхому брилі з широкими крисами, в жилетці до колін і в червоних панчішках. А другий, велетень Міхель-Голландець, що шастає по той бік лісу, вдягається, як плотогон. Ті, хто його бачив, розповідають про його чоботи: "Такі великі, що звичайній людині по самісіньку шию сягнули б!" — і божаться, що анітрохи не перебільшують.

З оцими лісовиками та з одним шварцвальдським парубком трапилась одного разу дивна пригода. Саме про неї я й хочу вам розповісти.

Жила собі в Шварцвальді одна вдова, Барбара Мунк. її чоловік випалював з дров вугілля і з того жив, а як помер, то мати стала потроху привчати до того самого діла свого шістнадцятилітнього сина. Молодий Петер Мунк, стрункий бравий парубок, не противився тому, бо ще при батькові нічого не бачив, крім вогнища, біля якого просиджував цілими тижнями в диму та кіптяві. Інколи брудний, зашмарований сажею, спускався він возом у ближні містечка й продавав там вугілля. Робота вугляра така, що в нього є чимало часу для думок про всяку всячину — і про себе, й про інших. Бувало ото, сидить Петер Мунк коло вогнища, а навколо нього темним натовпом стоять Старі дерева, і так тихо-тихо всюди… І тоді огорне його сум, аж сльози душать горло, Щось його смутить, а що саме… — він ніяк не зрозуміє. Зрештою, він таки збагнув, що причина його смутку — то злиденна його доля. "Бути якимсь брудним вуглярем, — думав він, — яке то осоружне життя! Он які показні склярі, годинникарі або музики в неділю увечері. А коли б він, Петер Мунк, добре помився, та причепурився, та вдяг-ся в батьків святковий каптан з срібними ґудзиками й у нові червоні панчохи, — одне слово, став би парубок хоч куди, — то однаково всі б сказали: "Ет, та це всього лиш злидар-дровопал!"

Дивіться такожВільгельм Гауф — Вдаваний принцВільгельм Гауф — Визволення ФатьмиВільгельм Гауф — Корабель привидівЩе 10 творів →Біографія Вільгельма Гауфа

Навіть плотогонам з того боку лісу він заздрив. Коли повз нього проходили ці лісові велетні, вдягнуті в гарну одежу, розцяцьковану ґудзиками, пряжками та ланцюжками — не менше ніж на півфунта срібла на кожному, — коли, порозставлявши широко ноги, вони зневажливо дивились, як танцюють інші, і, мов грошовиті голландські купці, посмоктували довгі німецькі люльки, — тоді йому здавалося, що нема в світі щасливіших людей, ніж оті плотогони. А вже коли ці улюбленці щасливої долі, граючи в кості, запускали руки в кишені й повними пригорщами витягали звідти гроші, в Петеровій голові зовсім каламутилось, і він сумно чвалав додому, до своєї хатини; траплялося, що святкового вечора який-небудь з отих "лісових панів" за одним заходом програвав більше, ніж бідний Петер Мунк міг заробити за цілий рік.

Між тими панами особливо вирізнялися троє, і Петер не знав, кому з них більше дивуватись. Один з них, гладкий, огрядний дядько з червоною, мов жар, пикою, славився як найбагатший чоловік на всю округу. Його звали гладким Езекіелем. Він двічі на рік їздив з лісом до Амстердама, і щоразу йому щастило продати свій товар набагато дорожче, ніж будь-кому іншому; додому він ніколи не повертався, як інші, не тюпав тижнями пішки, а приїздив зовсім по-панському, в кареті. Другий був довгий і сухий, мов тріска, чоловік, на прізвисько довготелесий Шлюркер. Найбільше заздрив Петер його надзвичайній сміливості та нахабству. Шлюркер не боявся нікого і, коли приходив до корчми, то хоч би скільки там тис лося людей, забирав собі місця більше, ніж четверо найогрядніших людей, бо розкладався з ліктями на столі або простягав свої довгі ноги вздовж усієї лави. І ніхто не наважувався йому й слова мовити проти, бо всі знали, що то неймовірно грошовитий чоловік. Третій був вродливий молодий парубок, великий мастак танцювати: як піде в танок, то дивитися любо, — недарма його прозвали королем танцюристів. Раніше він був бідняком і робив у наймах в одного з "лісових панів", а потім одразу розбагатів, мов князь. Дехто казав, ніби він знайшов десь під ялиною глечик з грішми; інші твердили, що, мандруючи з хазяйськими плотами, він поблизу міста Бінгена-на-Рейні витяг з води, мов рибу, цілу скриньку з золотом: там, мовляв, була колись велика схованка Нібелунгів. Одне слово, так чи інакше, а став він одразу багатий, і всі, од великого до малого, шанували його, наче принца.

Оцих трьох чоловіків і згадував Петер Мунк, сидячи сам у густому лісі. Щоправда, всі вони мали одну ваду, за яку їх ненавиділи, — були дуже немилосердні до тих бідняків, що, заборгувавши, не мали змоги повернути їм гроші. Шварцвальдці — народ з м'яким серцем, але, ненавидячи трьох багатіїв за скнарість, вони не могли не шанувати їх за товсті гаманці: бо хто ж іще міг так розкидатися грошима, немов вони з неба сиплються?

"Так далі тривати не може, — вирішив нарешті глибоко засмучений Петер: напередодні було свято, і люд гуляв у корчмі. — Коли мені не поталанить розбагатіти, то я сам собі щось заподію. Ах, якби то я був такий багатий, як гладкий Езекіель, або такий хоробрий та дужий, як довготелесий Шлюркер, або такий славнозвісний, як король танцюристів, та щоб міг так, як він, кидати музикам золото! І де той хлопець так розжився на гроші?" В думці Петер перебрав силу всяких способів здобути багатство, та жоден з них не вдовольнив його. Потім пригадались йому старовинні легенди про людей, яких зробив багатими лісовик Голландець або другий — маленький Склярчук. Ще як був живий батько Петера, до них учащали всякі люди. Зберуться та як почнуть, бувало, згадувати й розказувати, хто з місцевих багатіїв коли й як розжився, то кінця — краю не видно. І рідко коли обходилось у їх оповіданнях без тих лісовиків. Так, так… Він, Петер, навіть тепер міг би пригадати собі ту примовку, яку треба проказати біля великої старої ялини посеред лісу, щоб викликати малого лісовика. Починалася вона так:

Гей, дідусю лісовик, віком вельми давній, Без числа в тебе землі і без ліку скарбів. Ти пануєш в тих гаях, де гілля буяє…

Та далі, хоч як напружував Петер пам'ять, а ніяк не міг пригадати жодного слова. Багато разів він думав, чи не спитати йому про кінець примовки у когось із старих людей, але кожного разу його спиняв страх: а що коли вони здогадаються про його потаємні заміри? До того ж йому здавалося, що легенда про Лісовика Склярчука не дуже відома і що цю примовку мало хто знає, а то б у лісі було куди більше багатих людей. І справді, чому ні його батько, ні інші бідні люди не робили спроб розбагатіти?

З такими думками завів якось Петер розмову про лісовиків зі своєю матір'ю, але та нічого нового йому не розповіла, а з примовки вона пригадала тільки перший рядок. Тільки й того, що додала, ніби малий лісовик виходить лише до тих людей, котрі народилися в неділю між одинадцятою та другою годиною. І ще зауважила, що Петерові, коли б він знав примовку, пощастило б викликати лісовика, бо він якраз народився в неділю опівдні.

Як почув отаке Петер-дровопал, то аж затремтів від радості. Йому страшенно кортіло негайно спробувати своє щастя. Він вважав, що досить знати частину примовки й народитися в неділю, аби викликати до себе лісовика. З тим заміром, продавши одного дня все своє вугілля, він не став розкладати нового вогнища, а вдягся в святковий батьків каптан та нові червоні панчохи, нап'яв нового капелюха, взяв у руки свою довгу двохаршинну палицю і попрощався з матір'ю, сказавши:

— Піду оце до міста. Бо скоро вже мені тягнути жеребок у солдати, то я хочу піти до військового начальника та нагадати йому ще раз, що ви — вдова, а я — ваш єдиний син.

Мати похвалила сина за таку дбайливість, а він тим часом подався до великої ялини. Вона стояла на найвищій горі Шварцвальду, і навколо на дві години ходу не було жодного сільця чи навіть окремої хатини, бо люди вважали, що жити поблизу тієї гори недобре.