Гауф Вільгельм - Холодне серце, Гауф Вільгельм

І хоча тут росли височенні й міцні дерева, люди дуже неохоче їх рубали, бо часто-густо траплялось якееь лихо лісорубові: то сокира одскочить від дерева та вгрузне в ногу, то ялина дуже швидко звалиться і покалічить або й на смерть придушить чоловіка. Найкращі дерева, тут вирубані, йшли тільки в перепал на вугілля або дрова. Жоден плотогон не хотів спускати на воду колоди з тієї гори, бо ходила поголоска, ніби людині не пощастить на річці, коли в плоту буде хоч одна деревина з того заклятого місця. Тому-то на горі, як ніде інде, дерева росли так густо та високо, що серед ясного дня тут було темно, мов уночі, і Петерові, коли він туди зайшов, стало моторошно. Ніде не було чути ані голосу, ані ходи, ані єдиного звуку сокири. Здавалося, що й пташки не полюбляють це похмуре місце. І тільки Петерова хода лунко відгукувалась у його вухах.

Петер Мунк знайшов посеред лісу галявину й зупинився біля величезної старої ялини — в Голландії за неї дали б чимало грошей. "Отут, мабуть, — подумав Петер, — і живе лісовик". Він зняв з голови капелюх, низенько вклонився ялині, зібрався з духом і промовив: "Добривечір вам, пане Склярчук!" Та на його привітання ніхто не відповів. Кругом було надзвичайно тихо, як і раніше. "Мабуть, треба спершу проказати примовку", — подумав Петер і почав:

Гей, дідусю лісовик, віком вельми давній, Без числа в тебе землі і без ліку скарбів. Ти пануєш в тих гаях, де гілля буяє…

Коли Петер Мунк проказав ці слова, то з жахом побачив, як з-за товстелезного стовбура ялини визирнула невеличка чудернацька постать старого дідуся. Лісовик був точнісінько такий, як розказували ті, хто його бачив: у чорному каптані, червоних панчохах, гостроверхому брилі, — обличчя в нього було невдоволене, але розумне. Та лишенько — як швидко воно, те обличчя лісовика, з'явилося, так само швидко й зникло!

— Пане Склярчук! — трохи почекавши, гукнув Петер. — Будьте ласкаві, вийдіть, не лишайте мене в дурнях… Пане Склярчук, якщо вам здається, ніби я вас не бачив, то ви дуже помиляєтесь: я добре вас бачив, як ви визирнули з-за дерева.

І знову ніякої відповіді, тільки інколи Петерові здавалося, ніби хтось за деревом тихесенько й весело собі посміхається. Зрештою у Петера увірвався терпець, і він забув навіть про страх, який ще й досі огортав його серце.

— Підожди-но, старе луб'я! — крикнув він. — Я тебе таки впіймаю! — І одним скоком кинувся на той бік ялини… Але там не було ніякого лісовика, а тільки маленька чепурненька білочка з переляку майнула вгору на маківку дерева.

Петер Мунк сумно похитав головою. Тепер він зрозумів, що не зробив усього, що треба: не закінчив примовки. А коли б він знав останній її рядок, то, безперечно, викликав би лісовика. Петер знову силкувався пригадати кінець примовки, але, хоч як він напружував пам'ять, нічого не виходило. Білочка спустилася на нижню гілку ялини і, здавалося, глузувала з нього. Вона вмивалася, мов кошеня, згортала колесом свого пухкого хвостика, дивилася на Петера розумними очима, і йому почало ввижатися, нібито в неї з'явилася людська голова в гостроверхому брилі, а на задніх лапках червоні панчішки та черевики. Одне слово, ця білочка була дуже втішним звірятком, проте Петерові Мунку стало дуже страшно, бо йому здавалося, що всі ті дивовижі кояться не без нечистої сили.

Майже бігцем подався Петер додому. Сутінки ставали дедалі густішими, дерева немовби зсовувались, перетинаючи шлях, і Петера охопив такий переляк, що він мчав з гори щодуху… І тільки тоді зник його страх, коли він почув десь недалеко собаче гавкання, а потім побачив між деревами спершу димок, а далі й хатину. Коли ж він наблизився й побачив, як одягнені господарі, то тільки тоді помітив, що з переляку побіг у протилежному напрямі й опинився по той бік гори, у лісорубів. У тій хатині жили старий чоловік, його син — господар хатини, та кілька онуків-підлітків. Петер попросився переночувати. Вони прийняли юнака приязно, не питаючи навіть, як його звуть та звідки він є, почастували яблучним вином, а ввечері запросили до столу їсти смаженого глухаря — найбільші шварцвальдські ласощі.

Після вечері всі посідали коло великого каганця з соснової живиці. Ближче до світла розташувалися з шитвом у руках господиня з дочками, трохи віддаля примостилися чоловіки: вони поглядали на швачок та посмоктували собі люльки. Хлопці не гаяли часу й видовбували та різьбили дерев'яні ложки й виделки. Надворі тим часом знялася буря. Вітер вив, мов звір, і скажено налітав на великі ялини; було чути то з того, то з іншого боку страшний гуркіт грому, і здавалося, що буря вириває дерева з корінням, а грім розбиває їх на тріски. Онуки хотіли побігти в ліс подивитися, що там робиться, але дід гримнув на них суворим голосом, подивився сердитим оком і завернув назад.

— Я б нікому не радив виходити тепер за поріг, — сказав він, — бо, побий мене Бог, той не вернеться вже назад: сьогодні вночі Міхель-Голландець вирубує й теше собі нове стерно до плоту.

Онуки здивовано глянули на діда. Хоча вони вже не раз чули про лісовика Міхеля, але почали прохати старого, щоб розказав їм про нього ще раз до пуття. Тепер Мунк теж не дуже багато знав про Міхеля-Голландця — по той бік лісу про нього не часто говорили, — і йому так само закортіло послухати про цього лісовика. Тому й він приєднався до хлопців і спитав старого, що воно таке, той Міхель.

— Пан-хазяїн цього лісу. А з того, що ви в свої літа ще й досі нічого не чули про Міхеля, я бачу, що ви, мабуть, з того боку, з-за гори, або, може, ще й далі живете. Гаразд, я розкажу вам про Міхеля-Голландця все, що сам знаю, як колись від старих людей чув… Років, може, з сотню назад, — так казав мій дід, — то ніде на світі не було совісніших людей, ніж тут, у Шварцвальді. Тепер, як завелося багато дурних грошей, люди попсувалися, втратили сором. Так ото, бачте, сто років тому жив тут один багатій-пан, і було в нього чимало наймитів-робітників. Він ганяв плоти далеко вниз до Рейну, і завжди йому добре щастило, бо, нема що казати, був той пан людиною совісною і богобоязною. Аж ось приходить одного вечора до його порога чужий чоловік, якого він ніколи раніше і в вічі не бачив. Одежа на ньому була тутешня, як у плотогона, та тільки сам такий високий на зріст, що на добру голову вищий за всіх. Ніхто б і не подумав, що такі величезні люди бувають на світі. Став той парубок-здоровань проситися до пана на роботу, а пан подивився на нього, побачив, що такий дядько подужає яку завгодно ношу потягти, сторгувався з ним, і на тім по руках ударили. То з Міхеля такий був робітник, якого пан ніколи ще не мав. Як візьметься, бувало, рубати, то рубає за трьох, а як несуть з одного кінця колоду шестеро, то з другого він сам підтримує. Як ото попоробив він з півроку, то прийшов до хазяїна й почав просити: "Наваляв я, пане, доволі колод, тепер хотілось би подивитися, куди вони підуть. То чи не вирядили б ви мене з плотами на сплав?"

Хазяїн йому каже: "Я не хочу тобі перечити, Міхелю, якщо ти вже надумав поїхати в світ, хоча, скажу по правді, такі дужі, як ти, люди мені потрібні тут, на порубці лісу. А на плотах треба мати звичку й тяму до того. Та вже нехай цього разу буде по-твоєму".

Так і зробили. Плота для Міхеля вирішили зробити з найбільших колод. То що ж би ви думали? Ще не смерклось, як уже поперетягав довготелесий Міхель колоди на берег, та всі такі товсті й довгі, що ніхто таких і не бачив, а він кожну припер жартуючи на плечах та ще в додачу неймовірної довжини стерно. Хазяїн тільки радів, отаке бачачи, та в думці прикидував, скільки вторгує за такі колоди. А Міхель і каже: "Це, щоб було на чому їхати мені, бо на тих малих трісках я не поїду". В подяку за його працьовитість хазяїн подарував Міхелеві пару чобіт, але той відклав подаровані чоботи набік і показав свої, яких ще ніхто раніше не бачив. Мій дід запевняв, що важили вони не менше сотні фунтів, а завдовжки були більше двох аршинів! Коли пліт спустили на воду, настала черга дивуватися плотогонам. Бо замість іти помалу, як і належало такому величезному плоту, він, тільки-но потрапивши на течію, майнув, мов стріла. До Кельна прибули вдвоє швидше, ніж звичайно. Тут вони й мали продавати ліс, але Міхель сказав товаришам: "Якщо ви справжні купці, то не проґавте свого! Невже ви гадаєте, що в Кельні купують ліс для себе? Де там! Вони купують у нас за півціни, а потім перепродують в Голландію. То продаймо тут дрібніший ліс, а з великими колодами самі подамося в Голландію і що заробим лишки, то й буде наше".

Отак підмовив усіх Міхель, а ті й пристали: хто хотів побачити Голландію, а хто поїхав заради грошей. Один тільки й знайшовся між ними совісний, що намагався одраяти людей від обману. Та його ніхто не послухав, і всі зараз же й забули про його слова, — всі, крім Міхеля. Так-от, поїхали вони далі і незабаром були в Роттердамі. Тут їм дали за ліс чималі гроші, особливо за здоровенні Міхалеві колоди. Як побачили плотогони такі великі гроші, то аж захмеліли з радощів. Міхель залишив одну частину панові, а три роздав людям. І пішли вони по шинках та кишлах лигатися з усякою голотою та матросами й процвиндрювати ті гроші в карти та на різні витребеньки. А того совісного чоловіка продав Міхель якомусь купцеві, що торгував невільниками, — так ніхто про нього більше й не чув. Відтоді Голландія стала раєм для всіх плотогонів, а Міхель — їхнім королем. Хазяї довго нічого не знали про торг у Голландії, а тим часом люди привозили звідти додому гроші, погану лайку, недобрі звичаї, пияцтво та картярство.

Де подівся потім Міхель-Голландець, ніхто не знає, а тільки він не вмер, а вже сто літ, як відьмачить тут, у лісі. Розказують люди, що багато кому він допоміг забагатіти, але ціною їхніх грішних душ, бодай і не казати вам того. Отже, це правда, що він і досі в отакі грозові ночі никає по тій горі, де ніхто не рубає дерева, і там підшукує і валяє, котре краще та товще дерево. Це мій батько не раз на власні очі бачив. Свої колоди Міхель потім дарує тим, хто втрачає совість та йде до нього. Опівночі спускають вони пліт на воду, і Міхель спроваджує їх у Голландію. Та коли б я був тамтешнім королем, то розніс би того Міхеля на шмаття картеччю, бо всі ті кораблі, де є хоч одна його колода, гинуть у морі.