Іван Семесюк - Фаршрутка

зачинені двері прямо на ходу. Похуй все, аби тікати! Але з подивом він усвідомив, що ніхто з небагатьох присутніх взагалі ніяк не відреагував на таку непересічну подію, як вбивство водія сокирою, випихування його тіла на ходу з фаршрутки і подальші акробатичні маніпуляції Васильовича. Мавпун побачив, що всім на це абсолютно начхати, усіх все влаштовує і кожен займається своїми дрібними справами. Хто читає книжку, хто колупається в носі, хто виїдає з пачки печиво, а хто й просто втикає собі у віконце і милується краєвидом.

За долю секунди Томас просканував салон і зафіксував серед пасажирів двох абсолютно однакових громадян бикуватої зовнішності. Обидва сиділи в самій глибині на задніх сидіннях, були вдягнуті у так само однакові вишиванки, мали ретельно виголені баняки і незворушні вирази обличчя. Один з них, власне, читав книжку, а інший виїдав печиво з пакета і дивився у вікно. Крім того, трохи поближче до Томаса сиділо старезне згорблене бабисько, замотане у картату хустку і увішане тяжкими клумаками з чимсь архаїчним усередині. Стара тихо куняла.

Також, окремо одне від одного, сиділи ще кілька людей. Один сценічно вбраний чоловік, схожий на якогось популярного співака («Вакарчук, чи шо?» — промайнуло у павіановій голові), лисий пан у дивному чорному костюмі, очевидно, протестантський пастор («Штунда», — так означив його Томас) і молодий хлопець в камуфляжному військовому однострої нового взірця з об’ємним кульком у руках. Досканувавши салон, збуджений Томас Якович спішно розвернувся у бік водія, у ролі якого так несподівно опинився Васильович, і, мов пружина, підскочив з сидіння та кинувся до дверей.

— А-а-а-а!!! Що ж це робиться, громадяне! Випустіть мене! Васильович, навіщо ти вбив людину?

Зупинися!!! Нікому нічого не розкажу, випусти мене, я не винуватий! — заволав мавпун і з розгону впиздячився головою у пневматичні двері, але ті не піддалися, хоча Томасова голова за пробивними якостями мало поступалася стінобійному тарану. Павіан усвідомив, що двері так просто не проломити, і почав носитися дзиґою по салону фаршрутки, гучно перекидати чиїсь торби, хаотично чіплятися усіма кінцівками за поручні, страшно кричати щось рятівне і, врешті, здогадався цибанути у віконну кватирку.

Томас стрибнув, голова і рука з барсеткою протислися у отвір, але тут він відчув, як хтось схопив його за хвоста і з неабиякою силою смикнув усередину. Павіан опинився в салоні, хтось швидко прикрив віконце, а барсетка потрапила під колеса вантажівки і навіки розчинилася у придорожному мотлосі.

Томас Якович насилу вирвався з крепких обіймів і пірнув під сидіння, де й засів, мов переляканий кіт, що приготувався іклами тримати останній рубіж оборони зі схованки. Він чекав нападу, втім, через деякий час усвідомив, що ніхто не намагається виколупувати його з нички і, наскільки можна було судити, в салоні панували спокій і навіть злагода. Очевидно, ні вбивати, ні якось турбувати павіана ніхто не збирався. Маршрутка перла собі шляхом, час від часу підскакувала на ямах, але тримала керунок упевнено. Відчувалося, що Відукінд Васильович має серйозний водійський стаж, тож за безпеку пасажирів можна було не турбуватися. Поступово Томас Якович заспокоївся, його дикунське серце билося усе спокійніше, аж поки бажання подивитися, що ж коїться у фаршрутці, не переважило природної обережності.

Томас тихцем визирнув з-під сидіння, не відчув ніякої небезпеки і зрозумів, що дарма піддався паніці. Треба було розбиратися у ситуації, котра виглядала більш ніж дивно, але на все це мали бути якісь свої причини. Мавпун обережно виліз зі схованки, випростався, уважно озирнувся, переконався, що усі пасажири сиділи по своїх місцях і лише вікна, включно із аварійним люком вгорі, були прикриті. Томас Якович делікатно всівся на сидіння і ще раз озирнувся.

— Шо, мавпа, злякалася? — пролунав саркастичний голос Відукінда Васильовича з водійського місця. — Не бздо в кишеню, тут усі свої! Нічого тобі не буде!

— Свої? Васильович, що коїться? Що це було? Куди ми їдемо?

— Ти українець чи ти гівно? — грізно поцікавився у павіана Васильович.

— Українець, а шо?

— Значить, свій. Сідай, нам іще довго тут їхати, дуже вчасно чкурнули, практично в останню мить. Ще трохи, і нам усім була би пизда. Що дивишся? Курити хочеш?

— Хочу, — відізвався Томас, — тільки цигарки лишилися в барсетці, нема що курити.

— Пожди, — сказав Васильович, — зараз я тобі махорки відсиплю, як обіцяв.

З цими словами він однією рукою поліз у кишеню по тютюн, а іншою заходився намацувати сірники під сракою, притримуючи кермо коліном і уважно вдивляючись у далечінь.

— На, кури, тут можна курити, ми ж не фашисти якісь, але намагайся не зловживати і прочини трохи віконце, тільки не сильно. І цей, не слід у нього пхати свого баняка, шановний. Звідси тебе поки що ніхто не випусте, заради твоєї ж безпеки. Взагалі дивуюся, що нас досі не помітили, — хоча не думаю, що ми так просто проскочимо, це навряд чи.

— Хто не помітив? — трохи напружено, але не без інтересу поцікавився Томас.

— Скоморохі, — коротко відповів Васильович. — Крім того, я не Відукінд, хлопче, і не Васильович. Насправді мене звати Арлекін Петрович, але прізвище дійсно справжнє — Переїбихаудеген.

«Скоморохі і Переїбихаудеген», — подумав павіан і уголос додав: — Поясни, що взагалі відбувається, Арлекін Васильович, тоїсть Петрович! Навіщо ти убив водія? Що він тобі зробив?

— Не мені, а нам. Ти у Гриші спитай, оно, бачиш двох крепких хлопів? Це Гриша і... вони обидва Гриші, ззаду сидять, обирай будь-якого. Не бійся, проконсультують, це теж свої, вони тобі пояснять, що до чого, бо у них робота така. Піди покури з ними, я ж мушу дивитися за дорогою, бо кожної миті може початися.

— Що початися?

— Йди собі.

На цих словах фаршрутка з грюкотом підскочила на вибоїні, але Арлекін Петрович вправно впорався з керуванням.

Томас з острахом зиркнув углиб салону і вперся поглядом у Гриш. Обидва уважно дивилися на Томаса Яковича і, очевидно, чули всю розмову. Гриша, той, що з книжкою, виразно кліпнув очима у бік мавпуна, таким чином підтвердивши водієві слова і голосно додав: — Пиздуй сюди!

Томас попиздував. Він пройшов повз стару бабу, що так само мирно дрімала, упершися спрацьованими руками в дерев’яний ціпок, встиг розгледіти молодого хлопця в камуфляжі, що копирсався у своєму кульку і щось там перекладав з місця на місце, перестрітися поглядом зі сценічним чоловіком, схожим на Вакарчука, і зиркнути разок на штунду, тобто протестантського пастора. Пастор