Іван Семесюк - Фаршрутка

Аграрно-містичні пригоди мавпоукраїнця Томаса Яковича Сироти продовжуються, і він опиняється в центрі спецоперації з порятунку людства в цілому та української державності зокрема. На читача, як і на мавпу, чекають пригоди, а також стихійні лекції з культурної антропології у виконанні Кривавого Пастора, краєзнавця та спеціаліста з індоарійської магії Остапа Вішну, генератора сенсів Репостислава Вакарчука, а також інших, не менш опуклих персонажів, висмикнутих за хвіст з вітчизняних реалій. Дія відбувається в Україні на тлі руйнації Московії, боротьби СБУ з демоном російської государствєнності, перестрілок українських селовиків з лубенською агентурою та інших історичних обставин. Книжка насичена актуальними культурними мемами, їхнім метафізичним аналізом та рішучою препарацією нашого з вами життя.
В оформленні книги використано художні роботи І.Семесюка.
Увага! У книзі присутня ненормативна лексика. Бажане вікове обмеження — 18+.

Іван Семесюк

Фаршрутка

Пролог

Українці усіх можливих конструкцій, форм і кольорів пики! Ця мить настала, і світ знову бачить видані на коштовному папері пригоди балакучої мавпи породи павіан. Не кожна мавпа здатна до нормальних пригод, це зрозуміло, але конкретно ця цілком собі здатна, оскільки набула людського життєвого досвіду і навіть вийшла за його межі. Сюжет мавпунського життя простий та водночас насичений драматичними епізодами, кризами і боротьбою. Павіан має уредний характер, чоловічу стать, наділений схильністю до фрустрацій та рефлексій, а також кмітливістю.

Крім того, а це важливо, павіан має ім’я, прізвище та по-батькові. Звати його Томас Якович Сирота і це ім’я він поцупив разом із паспортними даними одного нікчеми ще на початку попередньої книжки[1], коли тікав з провінційного цирку на волю. Фактично, свою людську кар’єру він розпочав з крадіжки, і не простої, а крадіжки сенсів, якщо хочете — цілого світогляду. Дійсно, як нам уже відомо з попередньої оповідки, павіан Томас, потомствений цирковий кріпак, усе своє життя пропрацював у мандрівному цирку, що більше нагадував СІЗО, аніж розважальний заклад. Ночами, сидячи у клітці, він мріяв про волю, конфліктував крізь ґрати з іншими цирковими тваринами і вчив українську мову. Так-так, шановні! Окремі мавпи наділені більшими лінгвістичними здібностями, ніж певна порода громадян нашої країни.

Звичайно, Томас Якович мав дуже специфічну мотивацію до вивчення мови, яку йому диктувало саме середовище, але на снобізм він точно не страждав. Мавпун не довіряв людям і хотів розібратися, як саме вони влаштовані зсередини. Просто так сталося, що саме ці люди були паспортними українцями з усіма довідками та ідентифікаційними кодами. Отже, Томас українізувався через недовіру але це вже інша розмова. «Краще так, аніж усе життя бути добросердим ідіотом і пускати ротом соціал-демократичні бульбашки!» — думав Томас Якович і вважав себе переконаним націонал-спеціалістом, ким, власне, й був.

У мить, коли мавпун знову з’являється на сторінках літературного твору, він наділений ще й неабиякою упрілістю, рішучістю і легким переляком. Це й не дивно, адже саме зараз Томас Якович вистрибує з нічного потяга, котрий суне із шаленою швидкістю на Київ, бо крізь усі вагони за павіаном женуться троє мусорів з метою впаяти йому штраф у триста гривень. Грошей, між тим, нема, через що проїзд і став для нього безкоштовним.

Мусимо нагадати фрагмент епілогу з попередньої книжки, бо саме в ньому закладено підмурок для нової, не менш ідіотської історії.

«У тринадцятому вагоні поїзда, що нісся крізь ранкову імлу на Київ, пролунав чийсь страшний крик.

— Сука!!! Хто впустив у вагон абізяну?!! Пиздець!!! Вона куре в тамбурі! А-а-а!!! Міліція!!!

По вагонах, гучно грюкаючи дверима, у бік хвоста поїзда тікав павіан з кульком, а за ним мчали троє селюків, дбайливо вдягнутих державою у мусорську форму.

— Стій, мавпун! Тебе заарештовано! В поїзді курити не можна! Штраф 300 гривень! Плати штраф! Стій, мавпо, ми тебе бачили!

Павіан домчав до самого хвоста поїзда, ногою відкрив останні двері, жбурнув кульок з буряками в мусорів, тричі перехрестився і на повному ходу цибанув у невідомість. «Слава Бабуїні! Просто перебувай у Ненародженому!» — почулося здалеку, і в цю саму мить потужна блискавка їбанула по останньму вагону з мусорами. Чікіта ля трагедія!»

Томас втік з основного місця роботи, а саме з цирку, скориставшися недбалістю та стихійним алкоголізмом персоналу. Звичайно, а інакше й бути не могло, він одразу обрав найбільш очевидний курс — на Київ. Бо, по-перше, він знав про його існування, а по-друге, неодноразово чув, що туди всі пруться у пошуках щастя, роботи, перспектив, просто харчів, особливого статусу тощо. Ну, і по-третє, вокзал був неподалік, і це стало свого роду запрошенням до нового, вільного життя. Але вільне життя ніколи не буває спокійним, послідовним, стабільним, легкодосяжним. Томас Якович відчув це майже одразу, в тамбурі плацкартного вагона, де встиг лише кілька разів перекурити, трохи помріяти і ненадовго заснути на підлозі. Одразу після цього розпочався новий етап його творчих походеньок, іншими словами — мавпун встряг у неприємну пригоду.

Отже, почнемо занурення з диспозиції та загальної атмосфери, що склалася на момент стрибка у придорожні хащі. Ніч, брудні прокльони, мавпа, що гепнулася сракою в колючі будяки, а пикою крепко проїхалася по крупному гравію. Ось-ось має розгорнутися драма.

Фаршрутка

Мінус три! — захеканий павіан видерся з будяків, харкнув кількома закривавленими зубами під ноги та озирнувся довкола. Кругом стояла майже непроглядна темрява, пульсувала незвична після плацкартних перегонів тиша, якщо не зважати на вже далекий шум поїзда, що віддалявся, та погрозливий гуркіт дощових хмар, котрі готувалися їбанути по останньому вагону блискавкою, про що, звичайно, ніхто поки не здогадувався.

«Хвоста не поламав, а зуби вже якось вставлю, аби ікла були на місці», — подумки зазначив павіан і повернувся у бік поїзда, щоби скрутити навздогін дулю. Аж тут небо розірвало страшним електричним розрядом, і блискавка розміром з півнеба лупанула прямо в останній вагон, де щойно лютували троє мусорів і кілька підгулявших громадян.

Здалеку було видно, як хвіст поїзда високо підскочив, уражений блискавкою, водночас щось вибухнуло в самому вагоні, він яскраво запалав, і стало зрозуміло, що людство вчергове втратило кількадесят своїх постійних членів, чимало зручних спортивних костюмів, щонайменше одну загорнуту в газету печену курку а також деякий запас алкоголю.

Далечінь заповнилася спалахами техногенної катастрофи, панічними криками окремих пасажирів, яким вдалося вистрибнути із залізничної пастки в самих трусах і при цьому не забитися насмерть. Небо знову готувалося покарати блискавкою що-небудь металеве, воно блимало вогняними плямами крізь тяжкі хмари, вітер посилювався і починався дощ.

— Та це який-то пиздець, а-ха-ха-ха! — радісно підскочив і закричав павіан. — Так вам і треба, їбаньки! Бодай би вас усіх так побило! Прощавайте! А-ха-ха-ха!

Він оцінив обстановку, зрозумів, що звідси треба якомога швидше вшиватися, бо скоро, так чи інакше, тут почнеться операція з порятунку цього підгорілого людського колективу.

«Треба тікати, а до того десь перетовктися, обсохнути і щось пожерти. Бажано вийти на трасу, — думав мавпун. — О, мабуть, ось туди, щось у далечині наче як світиться.»

Він уже призвичаївся до сутінків і упевнено поломився з-під залізничної колії у кукурудзяне поле, що оточувало путь з обидвох боків. Хащі були такі