Іван Семесюк - Фаршрутка

з подраних пасажирських крісел, поліз до барсетки в пошуках грошей, намацав там купюру в двадцять гривень і передав Васильовичу. — На, все шо маю. В Києві уже якось викручусь.

— В Києві то в Києві, хлопче, — відповів на це Васильович і направився крізь розхитаний салон до шофера, аби заплатити тому за проїзд. Дістав з внутрішньої кишені піджака не надто грубу пенсійну пачку, перетягнуту гумовою резинкою, відрахував потрібну суму і протягнув її водієві.

— Ось, держіть за двох.

Водій ловко схопив дідові гривні, майстерно відрахував трохи решти і з дещо дебілкуватою посмішкою поцікавився: — А це у вас настояща обізяна? А вона по-нашому понімає?

— Понімає і все чує, керуй собі! Шо за діла вопше? Гроші плачені за двох, гуморист! — різко відізвався павіан з глибини салону і тихо додав. — Йобані папуаси, звідки ви тіки вилазите?

Васильович ніяк не відреагував на шоферську ескападу, лише тихо хмикнув собі під носа, пошкандибав до Томаса Яковича, всівся біля нього і спитав: — Сам звідки, хлопче? Ким робиш, чи живі-здорові батьки?

Увесь цей час він ні на мить не випустив з рук своєї сокири, тримав її міцно, так, наче вона приросла до нього держаком. Томаса цей факт трохи напружував.

— Розповім, чого ж не розповісти? Тіки скажи мені спочатку, навіщо тобі сокира, якщо ти просто їдеш до лікаря? Що це за мода така цікава — з сокирами по лікарнях вештатися, ще й у таку далечінь?

Васильович поворушив зморщеним лобом, почухав під пахвою і відповів: — Сокира треба, бо у мене вся пенсія з собою, мало що по дорозі може статися, а тим більш у цих наших лікарнях. Лікарі нині хижі та нечемні, я ж — людина вже літня, подекуди в маразмі, запросто можуть обманути. У той час як маразматика з сокирою так просто не наїбеш, доведеться нормально лікувати, бо в руках у нього проблема. Сокира, хлопче, це гарантія якісного сервісу, як зараз кажуть.

— О, ясно, — хмикнув Томас Якович. — Дуже розумний підхід, нічого не скажеш. А я шо? У мене все просто, простіше нема куди. Я, як це добре видно, мавпа породи павіан, родом десь з Африки чи щось подібне, точно не скажу, але так мені говорили в цирку. Хоча народився і виріс я прямо на роботі, працював там до недавнього часу обичною мавпою, оце звільнився та їду собі у справах. Умови там були не дуже. Хуйові умови, нелюдські, якщо відверто.

Батьків своїх ніколи не знав, бо у нас в цирку родичатися суворо заборонено, аби не заохочувати кумівства, бо в цирку всі одне одного хоч і ненавидять, але купкуються за географічним походженням. Я, наприклад, нормально общався з нашими папугами, хороші хлопці були, теж звідкись з Африки завезли, наче як земляки, але усі вони недавно полягли на роботі. Вночі була пожежа, і вони вчаділи — прямо на гастролях, усі, скільки було, вісім штук. Були й конфлікти, звичайно, але то кругом буває. Так більше й не знаю, що про себе сказати.

Ну, ще люблю читати, особливо газети. Нам підстеляли їх у клітки, а я помаленьку гортав, мав велику підшивку за багато років, переважно «Упирятинський вісник» і ще пару часописів. Ось так по них і навчився балакати поступово. Бувало, й книжки траплялися, але зрідка. Люблю пригодницьку літературу, про далекі країни, про мандри, радіо теж люблю послухати. Скільки усього цікавого на світі, а я нічого не бачив, ось вирішив подивитися на власні очі, що кругом робиться.

Оце ж звільнився, щоправда, не без проблем, та й поїхав собі. Спочатку поїздом у тамбурі, їхав-їхав на Київ, та й заснув. Коли раптом прокидаюся — а на мене мусора дивляться, я ж почав тікати і вистрибнув з переляку з вагона. Добре, що встиг чкурнути, бо якраз була гроза, і у вагон влучила блискавка, побила там усе живе включно із мусорами. Так я й врятувався, все це вночі було, чули, мабуть, як десь їбануло? Не могли не чути, оце воно й було. Розголос по всій країні має піти, бо то був пиздець, я його сам бачив. Мабуть, і газети про це ще до вечора напишуть.

Ось, ну оце ж поломився я крізь кукурудзу в бік траси, з годину десь продирався і наскочив на зупинку, де ото сидів ти, діду. Оце й усе моє життя.

«Цікавий такий дідусь, трохи дивний, — подумав мавпун, — видно, що йобнутий. Може, маньяк? З сокирою до лікаря їде, ти диви на нього».

— А розкажи, старий, хто сам, чим живеш і вопше! — поцікавився павіан вголос. — Цікаво знати, чим область животіє! Давай, нам ще їхати разом, треба ж знати, з ким подорожуєш.

— Ну що ж! — жваво відгукнувся на пропозицію Васильович. — Розповім, тут таємниці жодної нема, абсолютно. Тільки пожди, зараз я тобі дещо покажу, а ти дивись уважно. Думаю, що ти зараз, Томасе Яковичу, охуїєш до глибини своєї мавпунської душі.

Томас вилупив на нього мармизу бо не зрозумів натяку і про що взагалі йдеться. Тим часом Відукінд Васильович підвівся з пасажирського крісла, перехопив сокиру правою рукою і упевнено направився у бік шофера.

У цей час по радіо якраз хрипіла мілітарна пісня про артилеристів:

Пре колона техніки,

Псковська десантура,

А по кущах засіла

Гереушна агентура.

Аж раптом їбануло,

І замовкли дизеля,

Побило дєсантуру,

Пригоріли трусєля.

І москаля нема,

Немає москаля,

Немає ніхуя вопше,

Сама сира земля.

Працює артилерія,

Їбашать пацани.

Одним кацапом менше,

А вторий насрав в штани.

Ось під усе оце діло з колонок і під здивований погляд павіана Відукінд Васильович підкрався до шофера зі спини і без жодних вагань переїбав того сокирою по спині так, що водійська кар’єра обірвалася раз і назавжди. Томас навіть не встиг усвідомити, що ж сталося, а зазвичай він швидко орієнтувався у різноманітних екстремальних ситуаціях, як Васильович ловко, прямо на ходу, випхав тіло полеглого водія у відкрите вікно, миттєво вмостився за кермо і піддав газу так, що прискорення відчув навіть вогнегасник, не кажучи вже про пасажирів.

Тут-таки Томасу спало на думку озирнутися довкола і подивитися на реакцію пасажирів. Це ж був пиздець нечуваних масштабів, і вони, скільки їх було, мусили б панічно вистрибувати крізь