Артур Чарльз Кларк - 3001: Остання одіссея, Артур Чарльз Кларк

вікна нічого, крім чорної порожнечі. Він рушив до нього, щоб мати ширший огляд, але Індра стримала його і вказала кудись прямо перед ним.

— Придивіться уважно, — сказала вона. — Ви бачите?

Пул блимнув і вдивився в ніч. Звісно, то мала бути ілюзія — або навіть, борони небо, тріщина у склі…

Він похитав головою з боку в бік. Ні, воно справжнє. Але що це таке? Він пам’ятав Евклідове означення: «У брехні є довжина, але немає товщини».

Тому що через усе вікно тягнулася і, вочевидь, продовжувалася за межами поля зору вгору і вниз, світла нитка, яку легко побачити, якщо пошукати, але така одновимірна, що про неї навіть не можна вжити слово «тонка». Однак вона не була позбавлена певних рис — через нерівні проміжки її довжини виднілися ледь помітні цятки яскравішого світла, наче крапельки води на павутинці.

Пул знову рушив до вікна, і краєвид розширився, поки він нарешті зміг побачити, що в нього під ногами. Усе було досить знайоме: увесь континент Європа і більша частина північної Африки, точнісінько такі, якими він бачив їх з космосу. Тож він таки був на орбіті — певно, на екваторіальній, на висоті щонайменше тисячі кілометрів.

Індра дивилася на нього й жартівливо всміхалася.

— Підійдіть ближче до вікна, — дуже тихо сказала вона. — Щоб можна було глянути просто вниз. Сподіваюся, ваша голова добре зносить висоту.

«Яка смішна річ для астронавта! — сказав собі Пул, рухаючись уперед. — Якби мені колись паморочилося від висоти, я б ніколи не потрапив на цю роботу…»

Ледве ця думка встигла проскочити в його голові, як він скрикнув «О Боже!» і мимоволі відступив від вікна. Тоді, опанувавши себе, насмілився глянути ще раз.

Він дивився на далеке Середземномор’я з бічної поверхні циліндричної вежі, легкий вигин стіни якої вказував на її діаметр — кілька кілометрів. Але то було ніщо проти її довжини, бо вона тяглася й тяглася, й тяглася вниз — поки не зникала в імлі десь над Африкою. Він припускав, що вона продовжувалася до самої поверхні.

— На якій ми висоті? — прошепотів він.

— Дві тисячі кілометрів. Але тепер гляньте вгору.

Цього разу шок був менший — він очікував таке побачити. Вежа тяглася у височінь, де перетворювалася на блискучу лінію на тлі чорного космосу, і він не сумнівався, що вона продовжувалася аж до геостаціонарної орбіти, на висоту тридцять шість тисяч кілометрів над екватором. Такі фантастичні проєкти були добре відомі в часи Пула, але він ніколи не мріяв побачити їх здійсненими — чи то пак, жити в них самому.

Він вказав на далеку лінію, що здіймалася над східним обрієм.

— А то, мабуть, ще одна.

— Так — Азійська вежа. Ми для них, певно, виглядаємо так само.

— І скільки їх усього?

— Лише чотири, через рівні проміжки вздовж екватора. Африка, Азія, Америка, Океанія. Остання майже порожня — там завершено лише кілька сотень рівнів. Нема на що дивитися, крім води…

Пул і досі вбирав цю колосальну ідею, коли йому спала на думку тривожна річ.

— У мій час на всяких висотах літали тисячі супутників. Як ви уникаєте зіткнень?

Здалося, що Індра трохи зніяковіла.

— Знаєте… Я ніколи про це не думала — не моя галузь. — Вона на мить замовкла, вочевидь, шукаючи потрібне в пам’яті. Тоді її обличчя проясніло. — Здається, що багато століть тому ми провели масштабне прибирання. Тепер нижче від стаціонарної орбіти просто немає жодного супутника.

«Це логічно, — сказав собі Пул. — Вони не були б потрібні — чотири гігантські вежі надавали б усі послуги, що раніше залежали від тисяч супутників і космічних станцій».

— І ніколи не було жодної аварії — жодного зіткнен­ня з космічними кораблями, що злітали з Землі або поверталися в атмосферу?

Індра здивовано глянула на нього.

— Але ж такого вже нема. — Вона вказала на стелю. — Усі космопорти там, де й мають бути — нагорі, на зовнішньому кільці. Гадаю, відтоді, як з поверхні Землі піднялася остання ракета, минуло років чотириста.

Пул ще переварював почуте, коли його увагу захопила дрібна аномалія. Підготовка астронавта зробила його чутливим до всього, що було не в порядку — в космосі це могло стати питанням життя і смерті.

Сонце було поза полем зору, високо над головою, але його промені, що лилися крізь величезне вікно, намалювали на підлозі під ногами світлу смугу. Цю смугу перетинала під певним кутом інша, набагато менш яскрава, тож рама вікна відкидала подвійну тінь.

Пулу довелося опуститися ледь не навколішки, щоб глянути на небо. Він вважав, що вже нічому не зди­вується, але видовище двох сонць на мить відібрало в нього мову.

— Що це таке? — хекнув він, коли знову зміг дихати.

— О… Вам не сказали? Це Люцифер.

— У Землі тепер ще одне сонце?

— Ну, він не дає багато тепла, але позбавив роботи Місяць… До того як друга експедиція відправилася шукати вас, це була планета Юпітер.

«Я знав, що доведеться багато дізнатися про новий світ, — сказав собі Пул. — Просто не міг уявити, як багато».

Розділ 5. Освіта

Коли до номера закотили телевізор і розташували в ногах його ліжка, Пул був одночасно втішений і вражений. Втішений, бо страждав на легку форму інформаційного голоду, а вражений, тому що така модель була застаріла ще в його часи.

— Ми мусили пообіцяти музеєві, що повернемо його, — проінформувала його старша медсестра. — Сподіваюся, ви знаєте, як цим користуватися.

Пул перебирав руками дистанційний пульт, і на нього накотилася хвиля гострої ностальгії. Мало артефактів були здатні так повернути спогади про дитинство, про ті дні, коли більшості телевізорів бракувало мізків розуміти голосові команди.

— Дякую, сестро. Який у вас найкращий канал новин?

Питання нібито її спантеличило, а тоді вона просвітліла.

— А, тепер розумію. Але професор Андерсон вважає, що ви поки що не повністю готові. Тож Архіви дібрали колекцію того, з чим ви могли б відчути себе як удома.

Пул трохи поміркував над тим, яким міг бути спосіб зберігання інформації в цю епоху. Він ще пам’ятав компакт-диски, а його ексцентричний старий дядько Джордж був гордим власником колекції вінтажних відеокасет. Але, звісно, це технологічне змагання муси­ло завершитися багато поколінь тому звичайним дарвінівським способом — виживанням найпристосованішого.

Він мусив визнати, що добірка була хороша, яку зробив хтось (Індра?) знайомий з початком двадцять першого сторіччя. У ній не було нічого тривожного, ніяких воєн чи насилля, а також дуже мало тогочасного ділового світу чи політики, що тепер стало б абсолютно неважливим. Там були легкі комедії, спортивні події (як вони дізналися, що він завзятий прихильник тенісу?), класична й попмузика, а також ­документальні фільми про природу.

І хоч би хто складав цю добірку, він мав почуття гумору, інакше не вніс би серії з кожної епохи «Стар Трека». Бувши геть малим, Пул зустрівся і з Патриком Стюартом, і з Леонардом Німоєм. Він уявляв, що вони могли б подумати, якби знали долю пацана, який сором’язливо просив у них автографи.

Щойно він почав досліджувати колекцію, здебільшого швидко