Шекспір Вільям - Два веронці, Шекспір Вільям

Світлиця в палаці.
Входить Протей.
Протей Покину Джулію — зламаю клятву;
Цю покохаю — теж зламаю клятву;
Як друга зраджу — зраджу я подвійно.
Та ж сила, що примусила мене
Дать першу клятву, змушує тепер
її ламати тричі. Так — любов
Сама заприсягнулася на вірність,
Сама ж вона й присягу ту ламає!..
Любове, ти у гріх мене ввігнала.
Навчи ж тепер, як маю гріх покрити!
Я поклонявся зірці мерехтливій,
Тепер обожнюю яскраве сонце...
Розумний-бо лама дурну присягу!
Нікчема той, кому бракує волі
Погане щось на краще замінити.
О, посоромсь, блюзнірський язику!
Ти звеш "поганим" ту, що сам хвалив
І двадцять тисяч раз їй присягався!
Кохання з серця викинуть не можна;
Проте я викинув: але ж для того,
Щоб покохати дужче. Я втрачаю
І Джулію, і Валентина; втім,
Зберігша їх, я втратив би себе;
А втративши обох, я зберігаю
Себе самого замість Валентина
І Сільвію, про Джулію забувши.
Адже я сам собі найближчий друг...
Кохання ж бо для нас — то найцінніше!..
А Сільвія — клянуся чистим небом! —
Перетворила Джулію зненацька
На чорну ефіопку... То забуду ж
Я навіть те, що Джулія живе!
Нехай в душі моїй лишиться згадка,
Що почуття моє до неї вмерло;
А Валентина буду я вважати
За ворога, щоб Сільвія мені
За подругу щонаймилішу стала.
Не можу буть я вірний сам собі,
Якщо не зраджу дружби з Валентином.
По мотузяній міриться драбині
До Сільвії залізти у вікно;
І я, його суперник, все те знаю!
Я батькові відкрию їхній намір,
І, під гарячу руч, він Валентина
Негайно прожене, бо вже замислив
Дочку свою за Туріо віддати.
Та не страшний мені дурний суперник.
Я спритно бевзя оплету лукавством
І покладу його зальотам край,
Аби з палацу Валентин забрався...
Вділи мені, любове, дужі крила,
Так як ума для задуму вділила!
(Виходить)
СЦЕНА 7
Верона. Кімната в господі Джулії.
Входять Д ж у л і я та Лючетта.
Джулія Порадь мені, Лючетто, поможи!
Тебе коханням ніжним заклинаю,
Тебе — живу табличку, що на ній
Накреслено мої думки й бажання:
Навчи мене, скажи, як я могла б,
Додержавши звичаю, звідси рушить
Туди, де зараз любий мій Протей?
Лючетта На жаль, важкий той шлях і надто довгий.
Джулія Ретельний пілігрим не знає втоми,
Як сходжує ослаблими ногами
Він різні землі. То хіба втомлюсь я,
Коли помчу в далеку путь на крилах
Мого кохання, летючи в той край,
Де жде мене жаданий і найкращий
Протей неоціненний!
Лючетта Чи ж не краще
Заждати, щоб вернувся він до вас?
Джулія Ах, погляди його мені потрібні
Більш, ніж пожива! Зворушись, Лючетто,
Стражданням зголоднілої душі...
Коли б ти відала всю міць кохання,
То, мабуть, заходилася б скоріш
Вогонь розпалювать холодним снігом,
Аніж гасить вогонь жаги словами.
Лючетта Я не збираюся гасити в вас
Вогонь жаги; я тільки намагаюсь
Погамувать його,несамовитість,
Щоб він у межах розуму лишився.
Джулія Що більше гасиш, то ясніш горить він.
Струмок, що тихо лісом протікає,
Ледь стріне перешкоду на шляху,
Враз закипає, мов несамовитий;
Коли ж ніщо йому не заважає,
Леліє тихо він по камінцях
І дзюркотить мелодію чудову.
Цілуючи очеретинку кожну,
Що хилиться до нього по дорозі;
І так, звиваючись, він тихо плине,
й хлюпочеться безжурно, несучи
Свою прозору воду, й, шлях скінчивши,
її вливає в грізний океан...
То не ставай же на моїм шляху,
І буду я терпляча, мов струмок,
І шлях важкий легким для мене здасться,
Аби він до коханого мого
Привів мене. Тоді я — відпочину!
Отак, пройшовши путь свою тернисту,
Раює праведна душа, коли
В Елізіум нарешті попаде.
Лючетта В якім убранні хочете ви їхать?
Джулія Не у жіночім, щоб, бува, в дорозі
Пожадливі чоловіки не липли.
Лючетто, поможи добуть вбрання
Таке, як носить скромний паж шляхетний.
Лючетта Але ж тоді синьйорі доведеться
Остригти коротко волосся.
Джулія . Ні;
Шовковим підв'яжу його шнурком,
А потім заплету його в дрібушки,
Зроблю аж двадцять вузликів упертих,
Як те кохання щире. Фантастична
Така покраса й юнакові личить.
Хоч би він старший був, ніж я здаюсь,
Лючетта Якого ж крою мають буть штани?
Джулія Та це ж однаково, якби спитати:
"Яку завширшки, пане мій шановний,
Зробити вам спідницю?" В цьому я
На тебе покладаюся, Лючетто.
Лючетта їх треба з буфами зробить, синьйоро.
Джулія Покинь, Лючетто! Бо невже це гарно?
Лючетта Штани без буфів шпильки й то не варті;
Ви ж хоч шпильки могли б там заховати.
Джулія Лючетто, мила, як мене ти любиш,
Придбай мені вбрання пристойне й гарне.
А що, коли про мене пустять славу
Про те, що я сама, так легковажно,
Помандрувала в небувалу путь?
Боюсь, що це мене збезчестить...
Лючетта Що ж,
Як боїтесь, то зоставайтесь дома.
Джулія Ні-ні, не згодна я.
Лючетта Тоді рушайте
І викиньте безчестя з голови.
Якщо Протея ваш приїзд потішить,-
Дарма, як хто засудить ваш від'їзд!
А втім, боюсь я, що синьйор Протей
І трішки не зрадіє вам.
Джулія Якраз
Цього я зовсім не боюсь, Лючетто.
О, тисячі присяг, його благання,
І сліз його безмежний океан,
його слова про вічнеє кохання,-
Усе те запорукою мені,
Що я — бажана гостя для Протея!
Лючетта Таж річ відома: сльози і слова —
Знаряддя всіх чоловіків облудних.
Джулія Лише низьких, задля мети низької!
Ні, люба, мій Протей з'явивсь на світ
Під зіркою правдивою, й тому
Його слова — міцні зобов'язання;
Його присяги — непохитна правда;
Його кохання — чисте і безгрішне;
Від серця щирого він сльози ллє
Й такий далекий серцем від облуди,
Як і блакить небесна від землі.
Лючетта Просіть же небо, щоб довів це він,
Коли ви з ним зустрінетесь!
Джулія Лючетто,
Як любиш ти мене, не ображай
Протея так, під сумнів беручи
Його чесноти. Полюби його,
І цим ти й на мою любов заслужиш.
Ну, а тепер ходім мерщій до мене;
Поможеш ти мені зібрати все,
Що треба для жаданої мандрівки.
Все, що я маю, кидаю на тебе:
Моє добро, маєтності,— все, все
І навіть добру славу, а взаміну —
Лиш виряди мене в далеку путь.
Ні слова більш! Берися ж до роботи!
Баритися не маю я охоти!
Виходять.

ДІЯ ТРЕТЯ
СЦЕНА 1
Мілан. Покій у герцоговім палаці.
Входять герцог, Турі о та Протей.
Герцог Синьйоре Туріо, я попрошу вас:
Лишіть нас на хвилину. Треба нам
Поговорить про дещо по секрету.
Туріо виходить.
То що ж ви маєте мені сказати?
Протей Володарю, все те, що мушу я
Сказати вам, я мав би потаїти
Заради дружби; та коли згадаю
Про ласку ту, шо ви подарували
Мені, негідному,— велить мені
Моє сумління вам ту річ відкрити,
Якої за обставин інших, пане,
Ніхто від мене зроду б не дізнався.
То знайте ж, пане: друг мій Валентин
Наміривсь викрасти цієї ночі
У вас дочку; він сам мені сказав те.
Я знаю: ви бажаєте віддати
її за Туріо, хоч цей юнак
Шляхетній синьйорині оооружний.
Коли б же так її у вас убрали,
То це вразило б вас на схилі віку
У серце прямо. Отже, я вважаю
Це зараз за свою святу повинність
Вам викрить їхній план; багато краще
На друга виказать, аніж дозволить,
Щоб замір той здійснився, і стягти
На вашу голову біду, яка
Дочасно вас звела б у домовину.
Герцог Протею мій, я дякую тобі
За чесне піклування! Не забуду
Тобі цього повік. Я й сам не раз
Кохання їхнє помічав, коли
Здавалось їм, що міцно я заснув;
І часто я збирався Валентина
З дочкою роз'єднать, заборонивши
Йому відвідувати мій палац.
Та боячись, коли б не помилитись —
Невинного не взяти на підозру
(Чого я завжди уникав, синьйоре),-
До нього був привітний я й ласкавий,
Щоб непомітно з'ясувать все те,
Про що мені ти щойно розповів.
А щоб ти знав, як я того боявся,-
Бо відав — юність спокусити легко,-
Скажу тобі, що я свою дочку
В високій вежі на ніч замикаю.
Тож викрасти її немає змоги.
Протей То знайте ж, ясний пане,— змога є.
Він влізе по драбині мотузяній
В її вікно і викраде кохану.
Пішов він саме зараз по драбину.
І має принести її сюди;
Отут ви й можете його застукать.
Але, прошу вас, будьте обережні,
Мій герцогу шляхетний, щоб не міг
Він здогадатися, що я відкрив вам
Таємну змову їхню. Спонукала
Мене на це лише любов до вас,
А не ворогування проти друга.
Герцог Клянуся честю, Валентин довіку
Не знатиме, що викрив змову ти.
Протей Ось Валентин; мій пане, прощавайте!
(Виходить)
Входить Валентин.
Герцог Куди ви квапитеся, Валентине?
Валентин Даруйте, ваша світлосте, чекає
На мене посЛансць; він має взяти
Листи мої до друзів. Отже, я
Біжу, щоб швидше їх йому віддати.
Герцог Листи оті, мабуть, важливі дуже?
Валентин Я сповіщаю лиш про те, який
Здоровий я і як живу щасливо
При вашому дворі, мій ясний пане.
Герцог Ну, то пусте!.. Побудь зі мною хвильку,
Обговорить з тобою мушу я
Одну таємну особисту справу.
Таж, певно, знаєш ти, що я хотів
Дочку за пана Туріо віддати.
Валентин Я знаю, герцогу; то, безперечно,
Чудова партія: жених багатий,
До того ж доброчесний і вельможний,
І в нього є всі якості, які
Для мужа вашої дочки потрібні.
Хіба ж він синьйорині не до серця?
Герцог Ні, мій синьйоре,— ради з тим немає!
Вона примхлива, вперта, гордовита,
Зухвала, неслухняна, норовлива
Й не визнає повинності; вона
Себе не має за мою дочку
Й мене як батька зовсім не шанує.
Признаюся тобі, що все те разом
В душі моїй любов до неї вбило...
Я сподівався, що на схилі віку
її любов мене догляне ніжно,
Та помилився й вирішив я сам
Удруге одружитися; нехай
її бере, хто хоче. Лиш краса
Тепер їй буде посагом за те,
Що батька не схотіла шанувати.
Валентин А чим же можу я допомогти вам?
Герцог В одну прекрасну даму тут, в Мілані,
Я закохавсь, мій друже; на біду ж —
Вона сувора надто, і холодна,
І не звертає жодної уваги
На всю мою старечу красномовність...
Тож я хотів би, щоб на певний час
Ти став мені за вчителя, мій друже,
(Я вже й забув, як упадати слід,
Та й звичаї колишні відмінились).
Навчи ж мене, що маю я вчинити,
Аби прихильно глянули на мене
Моєї дами очі променисті?
Валентин Якщо слова безсилі — обдаруйте!..
Коштовні речі краще промовляють —
Усі жінки їх вельми полюбляють...
Герцог Вона назад дарунки відсилає...
Валентин Бо удає, немов їх зневажає.
Іще пошліть, і в розпач не впадайте,
Та на любов надії не втрачайте:
В байдужості красуня часом криє
Майбутні любощі і нишком мріє...
Як гнівається, свідчить це якраз —
Здобути хоче більш кохання в вас.
Як прожене вас, нічого боятись:
Самотньою не любить залишатись!
Від неї правди ви не сподівайтесь,
Бо каже: "Йдіть!", а думає: "Лишайтесь"...
Хваліть її, на лестощі ловіть;
Хоч і бридка, ви ангелом зовіть.
Невправний той мужчина поміж нами,
Хто б жінки знадити не міг словами!..
Герцог Але ж оцю, що я тобі кажу,
П рідня давно вже обіцяла
Шляхетному синьйору молодому.
А щоб не залицявсь до неї інший,
П удень дбайливо стережуть.
Валентин То я б ту панну уночі навідав.
Герцог Таж двері замкнено, а ключ — у схові;
До неї не потрапиш і вночі.
Валентин Що ж заважа в вікно до неї влізти?
Герцог Ох, надто високо її кімната,
А мури застрімкі, і через те
Немає способу до неї влізти,
Не важачи життям.
Валентин То я б нараяв
Драбину мотузяну взять з гаками
Й на вежу злізти до нової Геро,
Якщо відважні ви, як той Леандр.
Герцог Навчи мене, ти ж лицар бездоганний,
Де міг би я знайти таку драбину.
Валентин Коли її вам треба, ясний пане?
Герцог Цієї ночі, бо ж любов,— дитина,
Вона мерщій хапає все, що може.
Валентин Годині к сьомій принесу драбину.
Герцог І ще одно: туди піду я сам;
То як мені драбину ту пронести?
Валентин Вона легка, володарю, й не важко
її сховати під рясним плащем.
Герцог Під отаким, наприклад, як і твій?
Валентин Так, пане мій.
Герцог Дозволь його помірять,
І я собі такого ж роздобуду.
Валентин Тут кожен плащ, володарю, згодиться.
Герцог Я зовсім розучився їх носити...
Дозволь мені накинути твого! —
(Стягує з Валентина плащ)
Це що за лист?! До Сільвії?! Ого!..
Ось і драбина, що мені потрібна!..
Прошу пробачення, синьйоре мій,
Але листа я мушу розпечатать.
(Читає)
"Раби мої — думки, всі мрії красні
Мчать в далечінь до Сільвії моєї...
Якби ж то й я у тиху нічку ясну
Полинути так само міг до неї!..
Ті слуги їй на грудях спочивають,
А я, господар їхній, гину з туги,
Свою нещасну долю проклинаю
Й ніяк не можу стерпіти наруги!..
Кляну себе за те, що їх послав
Туди, де сам я раювати мав!"
Так-так!..