Шекспір Вільям - Лукреція, Шекспір Вільям

Збляклі губи
Тремтять... Минуло все без вороття,
Ледь в тілі кволім жевріє життя.

Лукреція зорить на тінь старої,
Щоб власний біль хоч трохи помалів;
Плачем відповіда цариця Трої
Та все кляне жорстоких ворогів:
Митець — не бог, тому й не дав їй слів;
Лукреція його картає знову:
Як горе дав, то слід би дати й мову!

"Тобі, німотна цитро, голос дам
Моєї туги, — хай не згине мрія;
Обмию рани, що дістав Пріам,
І Пірра прокляну, як лиходія;
Сльозами Трою погашу; тоді я
Ще й очі виколю своїм ножем
Всім ворогам твоїм, яких знайдем.

Де ж та повія, що цей струс вчинила?
Красу з її лиця здеру за мить!
Твоя жага, Парісе, всю спалила
Славетну Трою, — все здолала хіть:
Це ж від твоїх очей вогонь горить;
Через твоє підступництво безкрає
Господар, жінка, син, дочка вмирає.

Чому це насолода одного
Стає для всіх нещастям і бідою?
За гріх чужий страждати всім — чого?
Хай кара буде грішникам страшною,
Обходячи невинних стороною;
Чому грішить один, а всім за все
Той гріх безмірно кривду й зло несе?

Гекуба плаче, і Пріам конає,
Тут Гектор слабне, там Троїл зомлів,
Побіля друга друг в крові вмирає.
І друга друг разить між ворогів;
Тож через хіть один стількох згубив:
Ти б сина в строгості тримав, Пріаме,
І Троя не світилася б вогнями!"

Над горем Трої ллє вона сльозу,
Адже печаль гуде, як дзвін піднятий,
Що б'є вгорі, та звуки йдуть внизу,
Щоб розбудить жалобу й сум нагнати;
Так і Лукреція в словах віддати
Жадає ту скорботу, що митець
Відбив, узявши фарби й олівець.

Вона обводить поглядом картину
І кожного оплакує біду:
Ось бачить: грек бреде, зігнувши спину,
Між пастухів фрігійських, в їх ряду;
Хоч змучений — погідний на виду;
Цей гурт селян веде його у Трою...
О, скільки в нім терпіння і спокою!

Того митець майстерністю досяг,
Що грека ошуканство — непримітне:
Хода покірна, тихий біль в очах,
Мов лагідність у нього в серці квітне;
Не паленіє зовсім і не блідне;
Рум'янцем він не видавав гріхів,
Ні блідотою— страху, що таїв.

Але прийняв цей вигляд недаремне,
Аби диявольську прикрити суть,
І так він приховав те зло таємне,
Що вже й Підозра не могла відчуть
Лукавства й зрадництва, які нашлють
На день такий погожий чорні бурі
Та гріх пекельний у ганьбі похмурій.

Смиренний образ наче й любий нам, —
Рече Сінон-зрадливець так чудово!
Довірившись йому, поліг Пріам;
І схоже на пожежу грізну слово
Спалило славу й Іліон раптово,
І димом вкриті тужать небеса,
Що в їхнім дзеркалі зоря згаса.

Картину осягла й життю заздростить,
І знов за дивний хист корить митця:
Він хибно виписав Сінона постать, —
Ховає зло довершеність оця?
І ще раз придивилась до лиця, —
В нім бачить спокій, кам'яніє з дива,
Вирішує: картина неправдива.

"Сховатися не може стільки зла, —
Вона шепоче, — в погляді такому".
В уяві тінь Тарквінія спливла,
І "може" в неї вирвалось потому;
"Не може", — знов у горі нелюдському
Вона твердить. — Не вірю, щоб оце
Таїло розум злий таке лице!

Тут хитрого зображено Сінона, —
Сумирний і здорожений такий,
Немов біда жене його безсонна;
Ось так прийшов Тарквіній здалеки,
Честь випинав — ховав порок тяжкий,
Тож, як Пріам, тут прийняла його я
Привітно; так моя погибла Троя.

Дивись, дивись, як затремтів Пріам,
Коли узрів — Сінон сльозу роняе!
Пріаме, ти старий, будь мудрим там!
В сльозах тих кров, що Троя проливає,
Вогнем кожнісінька сльоза палає;
Ти пожалів його, а та сльоза
Тобі все місто спалить, як гроза.

Ці хитрощі диявол з пекла виніс;
Сінон тремтить від стужі на вогні,
І холоду й вогню живе єдиність;
Зійшлись тут протилежності земні,
Щоб ними дурні тішились одні:
Пріам довірився сльозі Сінона, —
Спалила Трою та сльоза солона".

Терпець урвався, лють її взяла,
Кольнуло в груди ніжні болем гострим.
Сінона нігтями дере зі зла,
Зрівнявши зі своїм зловісним гостем,
Що через нього мов змаліла зростом;
Всміхнулась, мов зваливши горя кладь:
"Дурна! Йому ці рани не болять".

Їй припливає й відпливає горе,
Час, стомлений жалем її, пливе.
Минай же, ноче! Де ж ти, ранку скорий?
І довгі дні, й чекання горьове:
А мить — це вік, як біль нам душу рве;
Важенне горе, та не може спати,
І час повзе, немовби винуватий.

Увесь цей час у думах провела
Лукреція сама біля картини,
Яка її від горя відтягла
Страшним видінням іншої руїни;
Чужу біду побачиш — власна гине,
Бо може думка про чийсь біль завжди
Полегкість, як не ліки, принести.

Та повернувся вже гонець моторний,
І муж додому з почтом надійшов;
Їх жде Лукреція в одежі чорній;
Обвиті синню очі так, немов
Півколом райдуги... Невже це знов
Озера сліз проллються, повні й хмурі,
Віщуючи нові, ще більші бурі?

Усе те бачить бідний чоловік,
В лице вдивляється, завмер навпроти:
Це ж очі зчервонив їй сліз потік,
Погас її рум'янець від турботи.
Спитать не в силі він: сумна чого ти?
Стоять, мов друзі, що на чужині
Зустрілися й дивуються, чудні.

Ось він узяв її безкровну руку
І мовить так: "Яке ж бо сталось зло,
Що вся тремтиш, тамуючи розпуку?
Любове ніжна, що тебе звело?
Де твій рум'янець? Що між нас лягло?
Повідай, знявши з себе чорні шати,
Щоб ми змогли твою журбу прогнати".

Зітхнула тричі, поки спромоглась
На перше слово в горі та прокльоні;
Нарешті мовить, зболена якась,
І повіряє думи невгомонні,
Що честь її у ворога в полоні;
А Коллатін із почтом жде своїм,
На хмару схожий, що тамує грім.

В гнізді вологому цей лебідь білий
Заводить сумно свій останній спів:
"Про злочин розказать не маю сили, —
Вини ж не знять, не збути й поготів;
Це ж для біди моєї мало слів,
А сліз багато; й голосіння знову
Тяглося б довго, заглушивши мову.

В кількох словах скажу. О, будь ласкав,
Мій любий, слухай, знай: в твоєму домі
З'явивсь чужинець, на подушку впав,
Де ти схиляв чоло своє в утомі!
Тож кривди ми тепер уже свідомі:
Принукою він люто взяв мене,
І я — невірна, сталося страшне!

Адже опівночі в пітьмі жахливій
До мене із мечем він увійшов,
Здійнявши смолоскип, і, похітливий,
Благав ласкаво: "Відслони покров,
Збудися, римлянко, й мені любов
Даруй свою, а ні — навік ганьбою
Тебе й твій рід укрию за тобою.

Я вб'ю слугу, якщо не вдовольниш
Мого бажання, від якого гину,
І заколю тебе, й скажу пізніш,
Що, хіттю сплетених, в лиху годину
Застиг я вас і вбив, немов скотину;.
І цим здобуду славу я собі,
А ти навік зостанешся в ганьбі".

Коли ж я закричала й заметалась, —
Приставив до грудей моїх меча,
Присяг, якщо здіймати буду галас
І не скорюся, — вб'є мене, хоча
Не просто вб'є, — ганьбою увінча,
І не забуде Рим — раби й вельможі! —
Про смерть Лукреції з рабом на ложі.

Мій ворог сильним був, безрадна ж я,
І від страху ще більше ослабіла;
Звелів мовчать кривавий судія:
Прохання марні там, де править сила;
Прийшла жага й сказала, знавісніла:
Моя краса забрала в нього зір!
Суддю обкравши, підеш під топір.

Знайди мені прощення, я благаю,
Рятунок хоч маленький відшукай;
Хай кров моя забруднена до краю,
Але мій дух пречистий, як ручай;
Дух не зґвалтований! Мій любий, знай:
Не поступившись, він ясніє вповні,
Страждаючи в тюрмі своїй гріховній".

А муж, немов купець, що скарб згубив,
Схиляє голову, німий, як горе,
Ламає руки; струменить з губів
Блідих, як віск, лиш дихання прозоре;
Нещасний, горя він ніяк не зборе!
Шукає марно відповідь, немов
Лиш біль вдихає й видихає знов.

Тож як під аркою моста шалений
Біжить приплив, що й твій не встежить зір,
Але й назад нестримний та скажений
Відплив стремить, — так само, вір не вір,
Нас хвилі гніву втягують у вир, —
Так Коллатіна смуток обіймає:
Відтрутить горе й знов йому ж вертає.

Вона те горе бачить і якусь
У ньому лють пробуджує жорстоку:
"З тобою, милий, більше я журюсь;
Якщо спадає дощ — ревти потоку!
Тобі уразу я чиню глибоку...
Не мучся! Щоб залити біль оцей,
Не чотирьох — двох вистачить очей.

Заради мене, що була твоєю,
Лукреції заради — я молю:
Для ворога будь месником, суддею,
Мсти за свою наругу і мою.
Мене вже не спасеш, та в цім краю
Скарай же зрадника, спіши в погоню:
Жалем ти потураєш беззаконню!

Та перше, ніж назву його ім'я, —
Звернулася до почту Коллатіна, —
Панове, присягніть, — хай меч сія! —
Помститися за мене, я ж невинна;
Це слава й честь для лицарів незмінна;
Мечем разити кривду, злий порок,
Вступатися за скривджених жінок!"

І всі шляхетну виявили згоду,
Їй кожен обіцяє помогти,
Готовий до негайного походу, —
Де ж ворог, щоб його в бою змести?
Але вона, що зве до кари-мсти,
Їх і спиняє: "Не кричіть даремне...
О, як цю пляму зняти вам із мене?

Які ж моя образа і вина,
Що сталися через біду жахливу?
Чи зможу я очиститься сповна,
Щоб честь підняти я могла правдиву?
І чи врятуюсь від неслави й гніву?
Світліє, змивши труту, джерело;
А чим я змию пляму, люте зло?"

На те говорять всі один за одним:
"Хай тіло зганьблене, та дух ясний!"
Вона сяйнула усміхом скорботним, —
Її лице, мов карта, що на ній
Біда відбилась у сльозі журній.
"Ні, — каже, — хай від мене жодна жінка
Не візьме виправдань ані частинки".

Тут із зітханням, мовби серце рве,
Ім'я Тарквінія назвать зуміла:
"Він, він!. . " — та й змовкла, більше не назве
Злочинця; вся неначе заніміла;
І ось нарешті, змучена, змарніла,
Сказала: "Він, це він приніс біду!
Тому на себе руки накладу".

І враз в невинні заганяє груди
Той згубний ніж — щоб душу їй звільнив
З тілесної тюрми й від болю-скрути
Її порятував навік-віків...
Крилатий дух під хмари полетів
І жаль поніс, а з болісної рани
Життя струмує і повільно тане.

Мов скам'янілий, Коллатін стоїть,
І почет пишний з ним, німий неначе;
Поглянув батько, зблід і впав ту ж мить,
Криваве тіло обіймає, плаче;
А Брут * із рани витяг ніж гарячий,
І кров за лезом потекла струмком,
Немов до помсти кличе всіх слідом.

З грудей її б'ючи, на два потоки
Хлюпнула кров, зловісний той багрець
Обводить тіло по обидва боки,
Воно ж було, мов голий острівець,
Що повідь обезлюдила внівець.
Лилась частина крові чиста в плині,
Частина — чорна, що зганьбив Тарквіній.

І в ній жалоба застигала скрізь,
Тому, що чорна кров немов зміщалась
Із струменем рідким, гірким від сліз;
І, до Лукреції явивши жалість,
Нечиста кров світлішою здавалась;
А чиста кров свій колір береже,
За мутну червоніючи лише.

"Ох, донечко! — старий Лукрецій каже. —
Це ж ти життя моє убила теж.
У дітях відбиття знаходим наше, —
Де житиму, як ти вже не живеш?
Тебе я спородив, та чи на те ж?
Якщо не ми, а діти мруть спочатку,
То не вони — батьки для них нащадки.

Розбито бідне дзеркало, котре
Було мов юності моєї з'ява:
А сам я — тьмяне дзеркало старе,
В якому проглядає смерть кощава;
Немов свічадо, ти красу, ласкава,
Свою розбила, і по ній мені ж
Не бачити, яким я був раніш.

О Часе! Зупинись, не линь на горе,
Якщо вмирає той, хто має жить.
Чи смерть гнила здорових завжди боре,
А напівмертвих обмина.