Шекспір Вільям - Лукреція, Шекспір Вільям

О ні! Я вже не та,
Адже віднята в мене чистота.

Пропало все, для чого жить хотіла,
Тож хай помру — я смертю не згрішу.
Як пляму змию цю убивством тіла,
То вже хоч слави знаком бруд скрашу,
Життя неславі — смертю порішу:
Мала ж то втіха — ледве нас обкрали,
Спалить шкатулку, де був скарб чималий!

Не хочу, Коллатіне, щоб ти пив
Гіркоту, в клятві зрадженій розлиту;
Щоб ти неправду й лестощі терпів
За вірність, щирим почуттям зігріту;
Повік байстрюк той не побачить світу;
Не дам, щоб ґвалтівник усім казав,
Що ти його поріддю батьком став.

Тож він в думках не буде з тебе кпити,
Не візьме з друзями тебе на сміх;
Твою любов не злотом зміг купити,
А підло викрав із дверей твоїх.
Владарка долі власної, я гріх
Сама несу, хоч би мене й корив ти,
Допоки смертю не звільнюсь від кривди.

Не заплямлю тебе, — хай біль стиха! —
Пробачень не вплету в барвисту фразу;
Не підфарбую чорного гріха,
Щоб скрити правду і нічну образу:
Язик все скаже; очі змиють зразу
Слова нечисті чистотою сліз,
Як води, що в роздол з гори злились".

Так Філомела жалісна скінчила
Про власне горе мелодійний спів,
І сходить ніч, похмура й чорнокрила,
В зловісне пекло; ранок заяснів,
Ллє світло в очі тим, кого зустрів;
Лукреція з неславою своєю
Сховатись хоче під імли кирею.

А день крізь шпари в світлий час оцей
За нею стежить зором ясно-синім;
Вона ридає: "Око всіх очей,
Не сип до мене у вікно промінням, —
Тих лоскочи, хто спить ще сном невинним;
Сіянням не тавруй мого чола —
Не знищить день того, що ніч дала".

І все, що вгледить, все їй заважає, —
Справдешній біль, немов дитя мале,
Його ніщо на світі не втішає:
Не так-бо давній — свіжий мучить зле;
Остудить час той біль — новий нашле,
І їхній шал — немов плавець невмілий,
Що швидко тоне, вибившись із сили.

Отак у морі бідувань і лих
З усім, що бачить, там веде розмову,
Скорботи всі рівняє до своїх,
А це несе їй муку гарячкову,
Бо те відходить, те приходить знову:
То тихне горе й не знайде слівця,
То, в безум впавши, марить без кінця.

Пташки щебечуть пісеньку ранкову,
Їй ще сумніш од співів тих стає, —
Нелегко радість зустрічати знову;
Веселе товариство душу вб'є
Ту, що лиш горе відає своє,
Тоді шалений смуток затихає,
Коли засмучений нам співчуває.

Подвійна смерть — під берегом плавцям!
Ще голодніший той, хто бачить їжу;
Болить ще більш тому, хто взрів бальзам;
Ласкавість тугу зроджує гіркішу;
Печаль з рікою схожа вдивовижу, —
Тече повільно, та не спиниш хвиль;
Не знають меж ні горе, ані біль.

"Насмішниці, — вона мовляє, — співи
В пернатих грудях схороніть сповна,
Хай стихне і мовчить ваш хор щасливий;
Хазяйка, що печаль і горе зна,
Гостей веселих не терпить, сумна;
Тож бавте всіх, хто бавиться сьогодні,
Сльозам же личать наспіви скорботні.

До мене, Філомело, прилети,
Ось гай тобі — скуйовджене волосся;
Земля в сльозах від нашої біди,
Ох, скільки сліз у тебе пролилося, —
Так і мені тужити довелося;
Цей спів я про Тарквінія веду,
Ти ж — про Терея, що приніс біду.*

Як ти себе об колючки кривавиш,
Щоб біль не задрімав, так я, тремка,
Тебе наслідувати рвусь по праву ж, —
Хай очі гострий ніж мені зляка,
Коли до серця криця проника.
Серця озвуться ще на горе й муки,
Настроїм струни їх на скорбні звуки.

Ти, бідна пташко, не співаєш вдень,
Соромлячись, що хтось підгледить потай, —
Пустельну пущу віднайдім лишень,
Де нас не вразить холод, ні спекота,
І в слово щире виллється скорбота,
Пісні тужливі скорять хижаків:
Хай люди звірі — звір не озвірів!."

Стоїть, пильнує, наче олениця,
Яка надумує, куди гайнуть,
Чи тон, хто в пущі заблукав, боїться,
Не знає, де й яку віднайде путь;
Вона не може в сумнівах збагнуть, —
Їй жити чи померти, — що тут краще,
Коли як смерть ганьба й життя пропаще?

"Убить себе, — промовила в жалю, —
Чи це не з тілом душу сплямувати?
Утрати половини ще стерплю,
Найважче цілого зазнать утрати.
Яка немилосердна буде мати,
Що, втративши одне дитя своє,
І друге, щоб не годувать уб'є!

Дорожче що мені — душа чи тіло?
Божественність і чистота земна, —
Що ближче з них, як самозрозуміло
Належать небу й мужеві сповна?
О горе! Без кори вмира сосна, —
Живиця витікає, в'яне глиця;
Душі моїй так без кори лишиться.

У мить одну віднято супокій,
Палац розруйнував той ворог лютий;
Священний храм ущент розбито їй —
Неслави повен, болещів, осмути:
Тоді чи може це блюзнірством бути,
Коли в цім форті вилом я проб'ю
І трудну душу випущу мою?

Але не вмру, допоки Коллатіну
Причину смерті не звіщу сумну;
Хай присягне він в болісну годину
Помститися тому, хто звів жону.
Нечисту кров Тарквінію верну,
Проллю для нього — так моєму світу
Скажу про це я словом заповіту.

Я честь у спадок передам ножу,
Що вразить тіло зганьблене, погане.
Життя збезчещене, та честь ношу, —
Хай честь живе, нехай життя зів'яне;
Із попелу неслави слава встане.
Ось так загинувши, зневагу вб'ю
І знову честь я відроджу свою.

Владарю тих скарбів, що я згубила,
Тобі я спадок заповім який?
Моя рішучість — це для тебе сила,
Пишайсь, але й помститися зумій.
Нехай Тарквіній згине, зрозумій:
Я, друг і ворог твій, зійду в могилу,
Ти вбий злодюгу за дружину милу.

Короткий заповіт тобі даю:
Лишу землі та небу тіло й душу;
Рішучість, муже мій, візьми мою;
А ніж хай візьме честь — її не зрушу;
Мій сором я віддать злостивцю мушу;
А славу — тим живим, хто все збагне,
Хто не знеславить подумки мене.

Мою ти сповниш, Коллатіне, волю;
Дивися, що насильство нам несе!
Проливши кров, себе я не знедолю,
Бо смерть мені життя і честь спасе.
О серце, кажеш: "Вирішено все!"
Скорись руці, й зведу я руку строгу, —
Ви згинете, здобувши перемогу!"

Смерть ухваливши, витерла затим
Гіркі перлини із очей премилих,
Служницю кличе голосом хрипким,
І та спішиться, мов летить на крилах.
І на щоках Лукреції збілілих, —
Служниця бачить, — ніби смуток ліг,
Що тане, як від сонця взимку сніг.

Бажає ранку доброго зарання
Розважно так, щоб скромність показать,
І помічає, що сумує пані,
Що на лице їй сум поклав печать;
Але не сміє прямо запитать,
Чому її два сонця стуманіли,
Чому їй вид так засмутився милий?

Це ж як сідає сонце, то земля
Росою квіти скроплює в долині;
Так само й служка смуток поділя,
Їй жаль двох сонць, що з неба господині
В солоний океан спадають нині,
Їх темні хвилі гасять умлівіч,
То й служка у сльозах, як в росах ніч.

Мов статуї в плинкому водограї,
Застигнувши, красуні дві стоять;
Та з горя плаче, та слідом ридає
Зі співчуття, хоч горя їй не знать:
Це ж схильна до плачу слабка їх стать, —
Вони будь з ким журбу ділить охочі,
Серця їх рвуться, і вологнуть очі.

Мужчини — мармур, а жінки — це віск,
І ліпляться за мармуру велінням;
Чужі думки вкарбовує в них тиск
Обманом, гнітом, силою чи вмінням:
Чому ж творців їх бідувань не виним,
Якщо немов на воску — зважте це! —
Відбито в них Диявола лице?

Жінки подібні до рівнин красивих,
Де видно й те, як лізе черв'ячок;
Чоловіки — це ліс, де в хащах сивих
Спить у печері, наче звір, порок;
В криштальних стінах видно й волосок;
Мужі ховають блуд, їх очі — крига,
Лице жіноче — мов розкрита книга.

Хто може ганити зів'ялий цвіт,
Коли зима сувора квітку вбила?
Не жертву, а напасника ж бо слід
Винити. Ні, не жінку, що змилила,
Бо змусила її до цього сила,
А тих чоловіків, які щокрок
Неславлять, кривдячи, слабких жінок.

Нещастя це й Лукрецію спіткало, —
Ненатле ґвалтування уночі,
Що смерть, ще й більший сором обіцяло,
Плямило й мужа, кривду ведучи:
Боролася, всім тілом тремтячи,
Адже її страхало, їй боліло,
Що глумом буде вкрите й мертве тіло.

І, стежачи за дівчини лицем,
Лукреція говорить їй думливо:
"Чому це сльози скапують дощем
І по щоках твоїх пливуть струмливо?
Коли зі співчуття ридаєш, діво,
То знай: якби сльоза допомогла,
Сама б я врятувалася від зла.

Скажи, коли від'їхав, — і крушиться,
І гірко стогне, — гість отой від нас?"
"Ще як я встала, — мовить їй служниця, —
Це все моє недбальство, прошу вас,
Не гнівайтесь, я повнила наказ:
В досвітній я прокинулась годині,
Але поїхав ще раніш Тарквіній.

Але дозвольте при біді такій
Мені спитати вас про ваше горе".
"О ні! — Лукреція говорить їй. —
Сказати можна, тільки слово скоре
Його не зменшить, ані переборе;
Ця мука — пекло, слів нема тих ще,
Щоб вилить біль могли, що так пече.

Неси мені папір, перо й чорнило...
Стривай, — знайду сама й писать візьмусь.
Що мала я сказати? Пильне діло!
Скажи ти з мужевих людей комусь,
Хай в путь збирається; я ж поспішусь
Скоріше скінчити листа; подбай-но,
Щоб пану хтось відвіз його негайно".

Служниця вийшла, а вона мерщій
Взяла перо; то щось черкне, то схлипне:
Між розумом і горем знявся бій;
Що знайде розум, те від волі гибне;
Одне підходить, інше — непотрібне:
Думки вирують, наче гурт людей,
Що топчуться на місці кран дверей.

Нарешті починає: "Гідний пане,
Тобі привіт жона негідна шле,
Тебе здоровлю! Сталося неждане, —
Твоя Лукреція жива, але
До неї поспіши, їй вельми зле.
Пишу із дому, де все іншим стало:
Велике горе — сліз моїх замало".

Тут папірець Лукреція згорта —
Про певний біль непевну вість-сльозину.
Це ж Коллатін дізнається з листа
Про горе лиш — не про його причину:
Вона ж вину приховує невинну,
Щоб кров'ю змити пляму чорноти
І тим собі прощення віднайти.

Розкаже все, що в серці полум'янім,
Тоді, коли приїде чоловік;
Коли оздобить слізьми та зітханням
Своє нещастя, змити щоб навік
Підозру, що нести їй світ прирік.
Це ж словом зайвим легко все сплямити, —
Потрібні світлі вчинки, світлий світе!

Сумніше горе, ніж гіркі слова;
Добачить око, що не вчує вухо.
Це ж бачити біда нас порива,
Бо в кожній рисочці прогляне скруха.
Ми тільки частку болю чуєм глухо, —
Глибінь тихіша від мілких струмків,
Жалі розвіє ураганом слів.

Печать на лист кладе й на ньому пише:
"В Ардею — мужеві. Вручить мерщій!"
Передає слузі й велить скоріше
Рушать, не гаючись в путі своїй:
"Лети, як птах, коли дихне борвій!"
"Вручить мерщій!" — не швидко це, гадає:
Це ж крайність крайнощів таких шукає.

Низенько уклонився їй служник
І червоніє, дивлячись на пані;
Листа узяв і сквапно вийшов, зник,
Нічого не спитавши при розстанні.
Але, як винні всі, вона зарані
Вбачає докір в поглядах усіх, —
Він зашарівсь — чи не помітив гріх?

Гай-гай, простак! Клянуся світом білим, —
Не смілий та й не жвавий попервах!
Але такі відповідають ділом,
Коли нахаби скорі на словах,
Зате повільні в клопітних ділах,
А цей — взірець недавнього ще часу:
Кивне без слова й чесно робить зразу.

Ось так підозру розпалив лиху,
Обличчя зчервонив обом їм сором:
Він знає про Тарквінія жагу?
І зашарілась під уважним зором,
Який їй здався натяком прозорим:
Що рум'яніший він, то більш вона
Боїться, що розкрилась таїна.

І страшно їй, що довго ще чекати,
Адже пішов звідсіль недавно раб.
Повільно час пливе — не підігнати,
Тепер їй важко плакати, хоча б
Тягар нещастя і журби ослаб;
І плач вона гамує сумовитий,
Аби інакше згодом затужити.

І на картину погляд свій зверта, —
Зображення Пріамової Трої;
Узяти місто греки йдуть — це мста
За обезчещення Єлени тої;
Сягає хмари Іліон * блідої.
Який митець тут виявив себе?
Цілує вежі небо голубе.

Біду, життя — безживне, безголосе —
Митець, природі в насміх, віддає;
Засохли фарби краплі, наче сльози, —
За вбитим мужем їх дружина ллє;
Димує кров — мистецтво виграє! —
І очі тих, хто вже конає, гине,
Блищать в імлі нічній, немов жарини.

Ось видно воїна — підкоп веде,
Облившись потом, в пилюзі, — під мури;
А з веж троянських очі де-не-де
Сяйнуть через бійниці в час похмурий,
Зорять на греків, сповнені зажури:
Такий яскравий твір, що дозволя
Ті очі бачить навіть звіддаля.

У визначних вождів — краса й величчя,
Могуття й переможність, як вінець;
А в юнаків — стрімливість войовича;
То тут, то там показує митець
Страхополохів, змучених внівець, —
Тремтять вони, мов злякані селяни,
Це бачить кожен, хто на них погляне.

А ген Аякс з Уліссом,* — о, яку
В них видно силу творчості вабливу!
І легко прозираєм суть людську;
І вдачу ловимо з облич правдиву:
В Аякса очі аж горять від гніву,
Всміхається розважливо Улісс:
Мов змій, він мудрий; хитрий, наче лис.

А далі — Нестор; зміст ми легко вловим:
Він греків кличе в бій — розкрив уста,
Здіймає руки, надихає словом
І поглядом увагу приверта;
Трясеться в нього сива борода
У лад промові; з губ його злітає
Дихання легіт і небес торкає.

Круг нього — море збуджених облич,
Що радить Нестор, мудрий і старенний?
Всі слухають, як спів, ту дивну річ,
Немов зачарували їх сирени;
Усіх художник відтворив натхненний, —
Одні внизу, а другі — вище там;
Хтось кривиться, не вірячи словам,

Той на чуже плече зіперсь рукою,
Тому і носа виткнуть не дають;
Той збагровів, затиснутий юрбою;
Ті задихаються, а ті — клянуть;
І всіх бере шаленство, гнів і лють, —
Якби їх Нестор не втішав речами,
Вони б тут сперечалися мечами.

І для уяви теж є простір скрізь.
Нам різні лиця легко уявити:
Нема Ахілла * — замість нього спис,
Герой в юрбі сховався гордовитий,
Він тільки зорові душі відкритий, —
Так по руці, нозі чи голові
Відтвориш цілі образи живі.

На мурах геть обложеної Трої
Зібрались матері — це в бій іде
Сам Гектор;* вийшли їх сини при зброї
На поле честі — плем'я молоде;
І сподівання в матерів росте,
Хоч на обличчя радісні тривога
Лягає, наче тінь сумна й волога.

І з круч Дардану — там почався бій! —
До Сімоенту кров тече струмками,
Де хвилі вслід за битвою мерщій,
Здійнявши гребені, біжать валами,
Ревуть, стинаються з очеретами,
Та відступають піняві ряди,
Щоб наступом на берег знов піти.

Підходить до картини бойовиська
Вона — хто ж найсумніш зорить удаль?
Уважно лиця розглядає зблизька,
На багатьох із них — і горе, й жаль,
Та он Гекуба, мов сама печаль, —
В крові Пріама зрить перед собою,
А Пірр на нього наступив п'ятою.*

Явив художник часу згубний шлях
І смерть краси в цім образі Гекуби:
На щоках — зморшки, втома й біль — в очах;
Яка ж колись була, мій світе любий?!
Блакитна кров застигла...