Шекспір Вільям - Лукреція, Шекспір Вільям

ЛУКРЕЦІЯ

Переклав Михайло Литвинець


Високоповажаному Генрі Райотслі,
герцогові Саутгемптону та баронові Тічфілду

Любов, яку я почуваю до вашої світлості, безконечна; і цей скромний твір без початку передає лише частину її. І тільки докази вашої втішної прихильності до мене, а не достоїнства моїх невмілих рядків, надають мені впевненості в тому, що ви приймете мою присвяту. Те, що я створив, належить вам; те, що я маю ще створити, так само ваше, — як частина того цілого, що повністю віддане вам. Якби достоїнства мої були більші, то й вияви моєї відданості були б значно більшими. Але хай яким би там не був мій твір, він приноситься в дар вашій світлості, що їй зичу довгого життя, ще більше продовженого всіляким щастям.

Вашій світлості найпокірніший слуга
Вільям Шекспір


Тарквіній із Ардеї, що в облозі,
На крилах згубної жаги летить,
Спішить в Коллаціум і по дорозі
В собі жадливу роздуває хіть,
Що в нім, як жар у попелі, горить —
Обнять Лукрецію — красу небесну,
Дружину Коллатіна доброчесну.

Так, доброчесну! З тих наймень і слів
Нещадно-гостре в нім зросло жадання;
Ох, необачно Коллатін чинив,
Коли хвалив її очарування,
Рум'янцю на щоках блідих палання
І двох зірок земних красу ясну, —
Їх мав, законну маючи жону.

В наметі у Тарквінія ще вчора
Свій скарб відкрив щасливий багатій;
Його дружина — щастя і опора,
Дарунок неба на путі земній;
Тож небу й долі дякує своїй, —
Хай владарі із славою побрались,
Але таких жінок їм не дісталось.

О зірка щастя, що сяйне й згаса!
До кого й прийде — ненадовго стане;
Ось так ранкова срібляна роса
Під сонця золотим величчям тане;
Умить зникає щастя пожадане:
Красу і честь від світу злісних бур
Хто захова? Який затулить мур?

Не потребує врода красномовця,
Собою людське око порива.
І хто б повірив, що такий знайшовся
Дивак: розхвалює краси дива?
Навіщо мужеві хвальби слова?
Тримав би краще він у таємниці
Від ницих вух перлину скарбівниці.

Мабуть, Тарквінію пихатий дух
Роз'ятрила ця розкіш небувала, —
Адже загроза в серце йде від вух;
Чи, може, самолюбство уражала
Зухвалість порівнянь кольких, як жала,
Чи заздрощі впекли — що простий хтось
Здобув те, що владиці не далось.

Думками гнаний, він всякчасно в русі,
Тож не спиняється і швидко мчить:
Що справи, честь, високий сан, що друзі?
Все занедбав і квапиться згасить
Той пломінь, що в печінці палахтить.*
О згуби жар у попелі розкаянь,
Ти не старієш, хоч минув твій травень!

Та ось в Коллаціум прибув крадій,
Його там римська прийняла матрона,
У неї ж на лиці в борні ясній
Змагались врода й цнота безборонна;
Краса була від сорому червона,
А цнота мов сріблила кров сріблом, —
Хвалитись їм хотілося обом.

Але краса, що білістю ввінчалась,
Зве голуб'ят Венери звіддалік;*
А цнота у краси віднять старалась
Рум'янець, даний в золотий ще вік,
Що золотив їй срібло милих щік;
Отож червоне, — як вони б не бились! —
Від стиду, наче щит, боронить білість.

Такі герби цвіли на тих щоках:
Зійшлись краса червона й біла цнота, —
Дві королеви, рівні у правах,
Обом у світі панувать охота;
Їх шанолюбство пориває потай;
Обидві дужі, кожна бій веде,
Але в борні з них жодна не впаде.

Безмовна йде війна троянд і лілій
На ратнім полі вроди; крадькома
За всім Тарквіній стежить у безсиллі;
Аби не бути вбитим обома,
Цей боягуз поразку вже прийма,
Спішить в полон до армій несуворих,
Хоч ті б воліли, щоб утік цей ворог.

Подумав він, що недоріка-муж
Покривдив сам вродливицю-дружину,
Бо скнаристий язик його недуж
Списати ту красу дорогоцінну:
Тож завдяки скупому Коллатіну
Зчудований Тарквіній в час оцей
Не зводив з неї жадібних очей.

Свята, що біс її обожнив скритий,
Не добачає ще лихих прикмет;
Той не грішить, хто не навчивсь грішити,
Пташки в кущах не відають тенет:
Виходить щиросерда наперед
І гостю віддає спокійно шану, —
Він ще високого не зрадив сану.

Для того й ницість він ховав свою
Під мантією величі красиво;
Вдавалось прикидатись крадію,
Хоч раз у раз, вчаровані на диво,
Очиці загорялися жадливо;
Він схожий був на бідних багачів —
Багато мав, але ще більш хотів.

Та ще Лукреція в чужі зіниці
Не задивлялась. Це їй таїна;
Не вміла в них читати таємниці,
На сторінках блискучих письмена;
Не знала пасток і спокус вона;
Їй не відкрилась хіть його видима,
Гадала: просто він глядить очима.

А він про славу мужа їй рече,
На італійських знайдену долинах;
І честь високу хвалить гаряче,
Здобуту мужем в подвигах орлиних,
І лаври перемог його вершинних;
Лукреція, зрадівши тим словам,
Здіймає руки — слава небесам!

Він заміри ховає таємничі,
Чи не завадив? — річ веде глуху:
Ще хмара не відбилась на обличчі,
Ще бурю тлумив у собі лиху,
Як Ніч, ця мати Жаху та Страху,
Жалобну тінь над світом розгорнула
І День в тюрмі склепінчастій замкнула.

І от пішов Тарквіній на спочин,
Удавши, що стомився до знемоги,
Хоч після й довгої вечері він
Ще говорив з Лукрецією трохи;
Свинцевий сон вгамовує тривоги,
І все спочин знаходить уві сні,
Все спить — крім лих, турбот і злодійні.

Тарквіній — злодій теж; лежить, гадає
Про те, як бажаного досягти:
Надії мало, й страх його діймає,
Однак свого охота доп'ясти!
Як часто відчай квапить до мети,
А ще ж як вабить скарб-винагорода,
Та що там страх, коли й життя не шкода!

Той, хто бажає жадібно чогось,
Ладен віддати все, чим володіє,
І тратить те, що виграть довелось,
На більше покладаючи надії;
Але ж те більше раз у раз маліє,
Бідою робиться користь, і от
Вже виявляється, що він — банкрот.

Мета ж у всіх — до старості здобути
Багатство, волю, славу й спокій теж;
І до мети цієї рвуться люди,
І ти, як всі, за це на бій ідеш,
Життя заради шани віддаєш,
А шану — ради грошей; ну, а гроші
Несуть нам часто згубу, не розкоші.

Лихими вчинками самі себе
Міняємо, чимсь іншим хочем бути;
Пиха непевна все собі гребе;
Що має — все не те, пусте, зіпсуте,
Тож здуру занедбаємо набуте
І те розгубимо, що в нас було,
Як багатіти нам поможе зло.

Так важиться й залюблений Тарквіній, —
За втіху честь він закладе свою,
Ладен себе самого зрадить нині,
Адже де правда й віра в цім краю,
Коли не віриш в правду нічию
І робиш жертвою себе самого
Ненависті, неслави, глуму злого?

Ось глупа ніч уже, і бродить жах,
І сном важким склепились смертних очі;
Ні зірочки не видно в небесах,
Людей не чути; сови лиш пророчі
Кричать зловісно, й завивання вовчі
Ягнят лякають; блиск добра погас, —
Настав розбою і розпусти час.

В такій порі сласник полишив ложе,
І до плаща вже тягнеться рука;
Здолать ні хоті, ні страху не може;
Що перша — вабить, другий-бо — ляка;
Та ще й сумління голос не змовка,
Благає стриматись, та всі благання
Заглушує нестримне пожадання.

Об кремінь легко кресонув мечем,
Сяйнули іскри в темряві яскраві;
Запалює він смолоскип мигцем,
Мов зірку провідну гидотній справі,
І мовить полум'ю слова лукаві:
"Вогонь з каміння викресав, то й хіть
В Лукреції зумію пробудить!"

Але вагається, від страху блідне,
Обдумує свій небезпечний шлях
І заспокоює сумління бідне,
З собою сперечається в думках;
І зневажає те, чого забаг
Убивчий спалах болісного шалу, —
Так сам себе осуджує помалу:

"Мій смолоскипе, не здіймай вогню,
Щоб на світлінь її не впали тіні!
Геть, грішні думи! Це ж бо забрудню
Я вами ясноту земній богині
І поглумлюся з чистої святині:
Хай судить і засудить чесний люд
Мій вчинок, що на цноту кине бруд.

О, сором лицарській сяйливій зброї,
Могилам славним прадідів моїх!
О вчинок нелюдський людини злої!
Щоб воїн примсі й пристрасті уліг!
Таж лицарю упасти в шані — гріх!
Так на чоло мені цей злочин кане
Навіки, мов страшне тавро вогняне.

Помру — ганьба переживе мене,
Більмом на золотім щиті лишиться;*
Герольд глумливим словом пом'яне,
Як я, дурний, жадав колись любиться;
І для нащадків буду чужаниця, —
Зневажать предка прах, його ім'я,
Що їх ганьбить, хоч батьком був їм я.

Що віднайду, здобувши перемогу?
Минущих радощів коротку мить!
Хто платить тижнем сліз за мить спрожогу?
Хто вічність дасть, щоб іграшку купить?
Хто ради грона всю лозу трощить?
Який жебрак, вінець щоб зачепити,
Захоче впасти, скіпетром підбитий?

Ану ж бо Коллатінові у сні
Привидиться мій намір? І, сердитий,
Він кинеться завадити мені?
Примчить сюди — облогу зупинити
Круг ложа шлюбного і пляму змити,
Убить нечестя й пережить ганьбу,
Що вічно навіватиме журбу?

Яке я виправдання підшукаю,
Що вигадаю, щоб покрить вину?
Чи занімію й затремчу з відчаю,
Померкне світ, і гірко я зітхну,
Зі страху сам себе й винить почну?
А страх не здатен — знаю сіромаху, —
Нінащо, лиш хіба померти з жаху.

Мого б він батька чи синка потяв,
Чи в пастку заманив мене на згубу,
Чи в дружбі зрадив, — виправдання б мав
Я спокусить його дружину любу,
Отак помстившись, звівши з ним рахубу, —
Але він родич мій і добрий друг,
І виправдань немає для наруг.

Це так ганебно! Ну ж, як хто узнає?
Це зло! Хто злом кохання спокуша?
Ні, я її благатиму, вблагаю...
Ану ж вхоплю, крий боже, відкоша?
Ні, слабне глузд, коли горить душа!
Той, хто боїться осуду й моралі,
Нехай, як дід старий, тремтить і далі!"

Ось так удвох схрестилися в борні
Холодний розум і гаряча воля,
Але щезають там думки ясні,
Де темним, ницим почуттям — роздолля,
Бо й проблиск їхній гасить злісна доля,
І так вже розгуляється, бува,
Що подвигом злочинство назива.

"Як ніжно, — згадує, — взяла за руку
І пильно в очі глянула вона,
Тамуючи тривогу і розпуку, —
Чи Коллатіна не взяла війна?!
Як на лиці, білішім полотна,
Троянди спершу красно загорілись,
А потім їх зі щік зігнала білість!

І як в моїй руці її рука
Тремтіла від страху, ласкава й чула!
Яка смутна була і боязка,
Але про мужа добру вість почула,
І ніжна радість в усмішці майнула, —
Якби Нарціс узрів її — повік
На себе не дивився б у потік.

Навіщо ж я шукаю оправдання,
Коли й найкрасномовніший мудрець
Перед красою мовкне в замішанні?
Любов не терпить боязких сердець!
Чуття — мій капітан, мій вістовець!
Коли шумлять його яскраві стяги,
То набирається й страшко відваги.

Тож геть, дитинний страх! Вагання, геть!
Повага й сум старим лиш личать рокам.
У мене ж серце — зору вірний кметь:
Хай мудрість дивиться обачним оком;
Віддамся мріям юності високим.
Вперед, жаго, до вроди! Ні, не гріх
Піти й на дно, де скарб такий заліг!"

Бур'ян пшеницю глушить, і так само
Той кволий острах заглушила хіть.
Він прислухається й береться прямо,
Хоч сумнів і надію ще таїть.
Цих двоє слуг непевних мимохідь
Ведуть настільки суперечну мову,
Що він то стане, то рушає знову.

Небесний образ перед ним стоїть,
Та поруч неї видно Коллатіна:
Її побачить — в безумі тремтить,
Його помітить — воля знов незмінна,
І мріє в сяйві другова дружина;
Він серцем тягнеться до чистоти,
Хоч гниль у ньому встигла розцвісти.

І серце оживляє ниці сили,
Що поять хіть, як миті повнять час,
І раді, що на ласку заслужили
В господаря, — знай, пнуться напоказ,
Бундючаться й пихатіють щораз.
Піддавшись пристрасті безумно-ницій,
Прямує до Лукреції патрицій.

Між спальнею і волею — замки,
Зламати їх — неважко для гульвіси;
Але вони затримують-таки,
Все ж злодій крадеться, ступає, лізе:
Його лякаючи, риплять завіси;
У тьмі зненацька вискне ласеня,
І пострах боягуза підганя.

Всі двері піддаються неохоче,
А вітер, вихопившися з щілин,
Знай, гасить смолоскип, і щось шепоче,
І дим в обличчя кидає; тож він
Спиняється, стоїть у тьмі один;
Та серце, палене болючим палом,
Знов живить смолоскип огненним шалом.

Він рукавичку в світлі поміча,
В ній — голку, господинину підмогу;
Хапає рукавичку — й відомща
Йому та голка: шпиг його спрожогу!
Він ніби чує: "Зваж на засторогу!
Вертай назад хутчій — і ні шелесть!
Лукреції хай буде чиста честь".

Так на заваду, хай і невеличку,
Скрізь натрапля Тарквіній по житлу:
Та двері, вітер, милу рукавичку
Вважає він за випадковість злу
Отак, як гирі, що на мить малу
Затримують годинник; час же лине,
Допоки платять борг йому хвилини.

"Ти ба! — сказав.