Щербаненко Джорджо - Приватна Венера, Щербаненко Джорджо

За хвірткою його вже чекав статечний літній синьйор у непромокальному плащі, накинутому поверх довгої нічної сорочки. Бездоганною італійською мовою, без жодних ознак діалекту, він назвався служником, перепросив за свій одяг і виявив готовність показати гостеві кімнату й дати все необхідне для ночівлі — так, мовляв, розпорядився молодий синьйор Аузері.

Кіногенічний служник провів Дуку на другий поверх, показав кімнату та вже знайому ванну, потім з увічливим поклоном, притримуючи на грудях плащ, залишив його самого.

Кімната була суміжна з кімнатою Давіде, планування будинку відзначалося простотою, очевидно, в цій кімнаті спав, коли навідувався, інженер Аузері. Такий здогад підтверджували й книжки на столику, присунутому до стіни. Дві з них були історичні, присвячені другій світовій війні, одна — історія республіки Сало, друга — історія Італії від 1860-го до 1960 року; крім того, тут були "Людська свідомість" Рассела, якась брошурка англійською мовою в лакованій вогнетривкій обкладинці і кілька випусків журналу "Віа дель мондо". Література, можна сказати, конструктивна для такого чудового конструктора, як інженер Аузері.

Дука не мав із собою навіть валізки, бо не думав, виїжджаючи з Мілана, що затримається тут. Але це не мало ніякого значення. У ванній він видавив трохи зубної пасти на язик і прополоскав рота, облився водою і в трусах повернувсь до кімнати. Настрій був невеселий.

З вікна проникали гарячі хвилі вогкого повітря, комарі і якась давучка тиша, бо рух на дорозі зовсім завмер. Настрій ще дужче підупав, коли, незважаючи на ретельне обливання, Дука виявив на шиї довгу волосину Франсуази Гарді. У тюрмі його теж найдужче гнітили саме ці опівнічні години. Він готувався, ждав приходу таких думок і спогадів, та коли вони накочувались, то підминали його й мордували завжди ще дужче, ніж він сподівався. І доводилось вибиратися на поверхню з-під їхнього валу.

Забагато помилок припустився.

З

Насамперед не треба було ненавидіти головного лікаря Аркуате; в нього зовнішність конюха, перебраного в хірурга-віртуоза, а які манери, а тон голосу, а блазенське кривляння!.. І все ж зненависть була недоречна. Якщо Аркуате тобі не подобається, покинь клініку, не виявляючи своїх емоцій.

Обурившись поводженням професора Аркуате, Дука припустився помилки — надто роздмухав оту ранкову сцену. Вони вдвох вийшли з палати синьйори Мальдрігаті. Цей візит був суто формальний, і Аркуате, мабуть, навмисне покинувши двері відчиненими, проказав: "Ця ще протягне до Першої Пречистої, вже ж, здається, на Божій дорозі, а опирається".

Голос був нестерпно гучний: окрім бідолашної синьйори Мальдрігаті, якої це стосувалося, репліку, безперечно, почули всі хворі.

Роздратування професора було викликане тим, що він щороку від 5 до 20 серпня зачиняв свою маленьку, але переповнену клініку, а хворих виписував, оголошуючи їх раптово зціленими або рекомендуючи змінити клімат. Правда, йому не завжди щастило очистити клініку до дати, визначеної ним чи, точніше, його дружиною, яка хотіла в цей час бути у Форте-деї-Мармі, оскільки щороку з Нью-Йорка приїздила її сестра на канікули; і, якщо через якогось хворого доводилося затримуватись, Аркуате не тямився від гніву.

Не треба було так обурюватися тією реплікою, ні так перейматися розпачем синьйорити Мальдрігаті, яка її почула: такі помилки марно не минають.

Репліку синьйора Мальдрігаті справді почула й зрозуміла, і відтоді для неї почався суцільний кошмар, її зойки не припинялися до півдня, жодні уколи вже не заспокоювали, тільки сильне снодійне викликало в неї забуття, так ніби вона спускалася на дно страшного колодязя. Вона й так не розраховувала довго протягти, але слова головного лікаря вказали їй строки відходу: вона мала б померти ще до Першої Пречистої, як сподівався Аркуате, отже проживе небагато після Спасівки.

Краще дав би людині спокій, стан її був важкий, але звичайний для таких хворих, тим паче, що завдяки морфію синьйора Мальдрігаті мучилася не так-то й сильно, тільки б доглядальниця не забувала робити уколи. Так ні, він, Дука, тримався ввесь час поблизу й намагавсь переконати її, що вона не безнадійно хвора. Ще одна помилка, оскільки хвора на рак стара синьйора Мальдрігаті була жінка вельми тямуща.

На суді його запитали, коли саме він піддався на вмовляння синьйори Мальдрігаті приспати її, зробити їй летальну ін'єкцію іркодину.

Дука схибив, відповівши так:

— Вона благала мене про це всю першу половину дня тридцятого липня. Краще було б замовчати дату, не згадувати.

— І коли ж ви їй зробили ін'єкцію іркодину?

Він знову схибив, хоча всередині в нього аж похололо:

— В ніч проти першого серпня.

— Виходить, ви,— заявив головний прокурор,— вирішили вбити стару хвору жінку, хай навіть під виглядом ейтаназії, і ваші вагання, якщо тільки припустимо з морального погляду вбити людину, яка могла б прожити ще цілі роки, тривали не більше тридцяти шести годин, ба навіть менше, оскільки сім чи вісім годин вона спала.

Ось уже котрий рік не щастить заглушити в мозку цей голос, а все через припущену ним неймовірну дурість. До суду Дука ще вірив у якісь межі людської глупоти, але потім і в цьому зневірився. Лише вправність адвоката, найнятого батьком, врятувала Дуку, принаймні частково. Три роки в'язниці і вигнання з колегії лікарів — це було мінімальною карою. Він ризикував дістати п'ятнадцять років тільки за те, що згодився позбавити синьйору Мальдрігаті страху смерті. Умерти куди легше, ніж мучитися чеканням, саме це намагався Дука — на потіху всім — пояснити суддям, коли, зірвавшись на ноги, несподівано закричав:

— Очі в синьйори Мальдрігаті біліли від жаху при появі професора Аркуате, який назвав їй дату смерті...

Двоє карабінерів посадили його знову на місце, а небога синьйори Мальдрігаті після вироку пішла до нотаря з'ясовувати питання спадщини.

Одного ранку його відвідав у камері батько, старий не переніс горя, невдовзі занедужав і за чотири дні сконав од інфаркту. Сестра Лоренца, зоставшись сама, знайшла в ці три роки люб'язного добродія, який підбадьорював її, спав з нею, а коли вона завагітніла, втік, сказавши, що одружений. Лоренца запитала Дуку, чи подобається йому ім'я для дівчинки Сара. Він з в'язниці відповів, що подобається. Надто багато помилок припустився.

Помилкою було відмовитись від снодійного, не довелося 6 щоранку, при пробудженні зі сну, чути голос Аркуате чи голосіння синьйори Мальдрігаті, яке урвав тільки милосердний іркодин. Адже ще в камері, коли лікар запропонував Дуці таблетки, а він відмовився, можна було передбачити, що не зможе спати через докори сумління, вбивши хвору, котра могла б ще жити цілі роки. Це ж було справжнє безглуздя уявляти, ніби синьйора Мальдрігаті протягне лише місяць чи два, і тільки суд це виявив. Дука не спав насамперед тому, що після всього того його внутрішній світ порушився. Примітивна курка, і та втратила б усякий сон, а курник зробився б їй огидним.

Була лише четверта, а все ж прибій у душі почав відступати, мабуть, знайома щонічна мука пішла на спад. Лише тоді Дука почув за стіною якийсь звук, наче там зачинили вікно чи двері. Мікеланджелівський Давід, певне, спав неспокійно. Цей хлопець теж додавав йому відчуття дискомфорту. Дука підвівся, щоб почитати книжку, й узяв першу-ліпшу; попалась історія республіки Сало, на очі трапили рядки пам'ятної записки Буффаріні для Муссоліні: ентузіазм італійського народу, викликаний війною, раптово охолов після Сталінграда і висадки союзників у Марокко, дуче слід мати на увазі, що настрій населення нині дуже відрізняється від настрою за імперських часів. Навіть зненависть до німецьких камрадів зросла...

Нараз Дука згорнув книжку, підвівся й знову поклав її на столик. Щось у цьому домі викликало в нього тривогу, навіть сіра пасмуга досвітнього неба, і та здавалася якоюсь підозрілою. Він вийшов за поріг, щоб з'ясувати причину того відчуття, й, сам не розуміючи навіщо, постукав у двері суміжної кімнати, де спав Давіде.

Жодної відповіді. Дука спробував увійти, але двері були замкнені на ключ. Нараз йому стрелило в голову, ніби там щось сталося, і він загрюкав кулаком.

— Відчиніть, а то двері висаджу!

Анічичирк. Але Дука не кидав грюкати і грюкав дедалі сильніше, аж поки в шпарині повернувся ключ і двері відчинилися. Тривога виявилась недаремною. Правою рукою Давіде тримав хустину на зап'ястку лівої, хустина була мокра від крові, кров скрапала на підлогу. Не що інше, як спроба самогубства.

Дука не сказав ні слова. Він штовхнув хлопця до ванної, там на стіні висіла шафка-аптечка і, над сподівання, в ній було все, що треба. Сунувши в раковину своє ручисько, Давіде слухняно дав робити з собою все. Надріз на зап'ястку було зроблено з великим знанням справи, щоб викликати максимальну кровотечу при мінімальному розтині. Це значно полегшило роботу при накладанні шва, і менш ніж за півгодини самогубець уже лежав у постелі. Пов'язки з-під манжети сорочки зовсім не було видно. Давіде лежав мовчки, не сказавши ні до цього, ні опісля жодного слова.

Не сказав жодного слова й Дука. Вклавши хлопця в ліжко, він заходився шукати спиртне. Це скидалося на дитячу гру: такий велетень, як Давіде Аузері, міг ховати щось лише на шафі; зіп'явшись навшпиньки й бувши не набагато нижчим від нього, Дука дістався до тієї хлоп'ячої криївки, намацав, пляшку й засміявся в душі.

Він почав пити з пляшки: ковток, потім перепочинок, ще більший ковток, знову перепочинок, третій ковток, тепер годі. Йому треба було підкріпитись, від страху він укрився циганським потом, і навіть віскі не могло його зігріти. Дука знову поставив пляшку на шафу, підсів до хлопця й заходився його розглядати. На вигляд Давіде лишався цілком нормальним — ніяких слідів страждань, ніякої блідості, шкіра обличчя суха. Саме це й викликало найбільший жах: прагнути смерті з таким самовладанням і вмиротвореністю. У двадцять два роки.

— А про інших ви подумали?— спитав Дука, й поглянув за вікно, де небесний пруг уже побілів зі сходу. У відповідь — мовчанка.

— Я маю на увазі не батька, хоча для нього цей удар був би смертельний. Маю на увазі інших, будь-яку іншу особу, будь-якого перехожого на вулиці.