Щербаненко Джорджо - Приватна Венера, Щербаненко Джорджо

Найкращим тут було повітря, солодко-вогке, і краєвид у непроглядній пітьмі — безліч іскристих цяточок: це збігали терасами до міланської рівнини будиночки, вілли, вуличні ліхтарі.

їв Давіде з видимою неохотою, випив лише півкелиха вина, і все це мовчки. Але після салату Дука підвівся, пішов до бару й замовив віскі трьох сортів. Повернувшись, він поставив на столик три пляшки.

— Вибирайте марку, яка вам до вподоби, для мене годяться всі.

— Для мене теж.

— Тоді почнімо з найбільшої пляшки. Я не замовив ні льоду, ні содової, думаю, це ні до чого.

— Я п'ю тільки нерозведене.

— Я теж. — Дука налив хлопцеві у винний келих. — Надалі, як захочеться ще, наливайте собі сам. Я людина неуважна, та й поговорити треба.

І він знову повернувся до розпитування, єдиного способу підтримувати розмову, аби вичавити з хлопця кілька слів. Скільки разів задавав він запитання, стільки разів Давіде й відповідав, стільки ж разів од танцюльок долинала музика "великого" оркестру, і над терасою їм підморгували зорі.

Так, мати була дуже висока на зріст,— дістав Дука відповідь на запитання. Родом вона з Кремони; ні, моря він не любить, зате мати море дуже любила; вони мали будиночок у Віареджо, але після материної смерті там стало сиротливо; ні, постійної дівчини він не мав ніколи,— це була відповідь на запитання: "Якою була ваша перша дівчина?"

— Постійна не в буквальному значенні цього слова,— наполягав Дука. — Ви мали дівчину для спільних поїздок на кілька днів, на тиждень?

— Ні.

Розмова не дуже клеїлася. Дука налив хлопцеві ще повний келих, бо той після першого стоїчно утримувався.

— Це недобре, але принаймні не доведеться підливати по десять разів. А потім, може, це вам трохи розв'яже язика. Хочеться поговорити про жінок — і не тільки про жінок. Відтоді, як я востаннє торкався руки дівчини, минуло сорок місяців. Я прокинувся й побачив, що моя рука лежить на її руці. Дівчина ще спала, потім прокинулась і прибрала руку. Відтоді минуло сорок місяців. Мені здається, що цей вимушений піст більше тривати не може.

Дука сподівався проникнути в той своєрідний бункер, у якому замкнувся хлопець.

1 Нічний заміський ресторан (англ.).

— Але тут можливості для цього невеликі,— сказав Давіде. Дука нарешті домігся бажаної відповіді.

— Не знаю, зараз перевіримо...

Він залишив хлопця на терасі, а сам через бар пройшов на веранду, відведену для танців. Публіки там трохи побільшало, чоловіків було небагато, хоч гамір стояв великий. Дука по черзі оглянув пристойних синьйорин, оминаючи увагою міланок, які мали партнерів і грали синьйор: інші нагадували домашніх господинь у пластмасових намистах та золочених "марсіанських" босоніжках, накручені за півціни помічницями перукаря. Від певного часу Дука більше не довіряв зовнішності домашніх господинь. Повернувшись на терасу, він задоволено відзначив, що Давіде допив зі свого келиха й тепер тримав його, похитуючись на стільці. Заточувався він менше, ніж раніш,— з новою порцією алкоголю або віднаходив рівновагу, або засинав.

— Я не вмію танцювати,— сказав Давіде.

Вони сиділи за столиком далеко від оркестру, в найзатишнішому й найтемнішому куточку ресторану.

— А я танцюю добре.

Зробивши на радість офіціанта нове замовлення, Дука запросив одну з тих домашніх господинь і не помилився. Наприкінці танцю обраниця погодилася випити оранжаду за їхнім столиком.

— Я не можу дуже затримуватися,— сказала вона. — Батько відпускає мене до одинадцятої, я вертаюся додому опівночі, та коли він прокидається, мені перепадає.

— Який жаль,— скрушно мовив Дука. — А в мого приятеля тут недалечко вілла із стереофонічним програвачем і набором чудових платівок.

При слові "вілла" дівчина задумалася. Тільки-но оркестр заграв знову, Дука запросив її танцювати і завів з нею інтимну розмову; дівуля виявилася з тих, що можуть зрозуміти бажання двох самотніх чоловіків такого зоряного вечора, як сьогодні, і ще до закінчення танцю прийняла дві пропозиції: поїхати на віллу і знайти якусь подругу.

— Але вам доведеться відвезти нас додому, щонайшзніш — о пів на першу,— застерегла вона без завзяття. Це була згода затриматися ще на півгодини.

Після танцю вона метнулася надвір і за дві-три хвилини повернулася з іншою дівчиною, такою ж, як сама; вони нагадували два костюми однакового крою, тільки різних кольорів: перша була блондинка, а друга — брюнетка. їхня схожість була не в однаковому одязі, а в однаковій ментальності. Вони радісно привітали появу цілої батареї пляшок, були задоволені "джульєттою" і збиралися погомоніти в машині, та сто двадцять кілометрів на годину такою дорогою заперли їм подих, і дівчата відітхнули вже аж біля вілли.

— Не до вподоби мені така їзда,— сказала брюнетка; котрусь із них двох звали Маріоліною. — Назад одвезете нас повільніше, а то ми підемо пішки.

Хлопця більше не хитало, але він тримавсь трохи скуто й відмовчувався; натомість не втихав лікар, оскільки, взявшись за справу соціальної реабілітації, треба йти до кінця, чи не так, докторе Дуко Ламберті? — кивок головою — і ви, докторе Дуко Ламберті — кивок головою — князь боговгодної справи соціальної реабілітації, ах, цей гумор: визволити людськість в особі молодого Давіде Аузері від бича алкоголізму; визволити людськість від страху смерті, людськість в особі синьйори Софі Мальдрігаті, чиї очі скаламутніли від жаху, коли підійшов головний лікар, оповідач сороміцьких анекдотів; Дука Ламберті визволяв усіх від усіх напастей, визволитель з покликання; майже годину поспіль він говорив з дівчатами, а Давіде силкувався запустити стереофонічний програвач, але він виявився несправним, і тоді одна з домогосподинь увімкнула транзистор, упіймала "Рим-2", а Дука й далі патякав; на тлі танцювальної музики голос його здавався голосом конферансьє.

Наливаючи всім випити, Дука пояснив, що його друга звати Давіде і що він тишко. Синьйорини поводилися пристойно й пили мало, розповідали тільки якісь небилиці про себе, а що Дука й Давіде умовностей не порушували, вечірка аж ніяк не здавалася вульгарною. Нарешті Дука відкликав набік Маріоліну — він ладен був заприсягтися, що то Маріоліна,— і щось їй розтлумачив.

За кілька хвилин Маріоліна зуміла підняти Давіде з крісла і, вигинаючись, побралася з ним сходами на другий поверх. Незважаючи на свої високі підбори та зачіску, вона ледве сягала хлопцеві до плеча. Після зникнення закоханої пари Дука випростався на дивані; друга домогосподиня, розчулена музикою та двома келишками, приклякла долі біля нього й перетворилася на вишукану Франсуазу Гарді з розпущеним волоссям, яка виливає в пісні свої жалі. Потім, переставши співати, спитала конкретніше і ясніше, але так само палко:

— Ми зостанемося тут чи знайдеться кімнатка й для нас? — І кивнула очима на горішній поверх, домагаючись любовного ложа й для себе.

Дука налив їй ще й випив разом з нею. Як цій дівці пояснити, що тривала здержливість породжує різновид невропсихічного загальмування чи звичку до цнотливості. Така цнотливість, по суті, здатна перерости в злочин: якщо починаєш цуратися жінок, то можеш стати жертвою своєї здержливості й зашкарубнути в цій чесноті. З другого боку, якщо пропозиція надходить від жінки, особливо в Італії, відмова, хоч би чим вона була продиктована, стає неможливою. Чесна й сумлінна блудяжка, така, як оця Франсуаза Гарді, котра чесно згодилася скласти йому компанію, ніколи б не зрозуміла що й до чого, могла б образитись, а потім уважала б його за імпотента й навіть, чого доброго, за "голубого". Йому б не хотілося засмучувати таку любу дівчину з любої Бріанци.

— Тут буде краще, тільки вимкни приймача.

Під час війни в Іспанії один фашистський ватажок любив віддаватися сласним утіхам під патефонну музику "Болеро" Равеля; Дука ще до такого не докотився.

О пів на другу з великою гідністю згори спустилася Маріоліна, сама. Дука і Франсуаза знов увімкнули радіоприймач і дуже гідно намагалися вдавати з себе добрих друзів. Не встигла Маріоліна зійти вниз, як Дука підійшов до неї, чемно всадовив її на нижню приступку, сів сам і втягнув дівчину в дружню розмову. Хоча запитання, звернені до неї, були дуже нескромні, він недаремно поклався на її здоровий глузд: Маріоліна виявилася, можна сказати, розумною.

На запитання номер один, ще не таке безсоромне, дівчина голосно засміялася.

— Я теж думала, що опісля він засне, але сталося навпаки. Запитання номер два було геть сороміцьке, і запитана відповіла просто:

— Ні.

Так само вона відповіла на запитання номер три, чотири і п'ять. Подружка піднесла їй келишок і побажала залишитися тут і слухати, але, почувши запитання шосте й сьоме та її відповіді, вона, здавалося, була шокована їхньою безсоромністю й повернулась на диван до радіоприймача.

Запитання номер вісім було останнє, і Маріоліна відповіла на нього майже зворушливо:

— Ні, цього він не робив. Увімкнув транзистор коло ліжка, освітлення було лише від шкали. — Вона описувала сцену з утіхою, очевидно, й досі лишаючись під враженням. — Припалив мені сигарету й вибачився за свою небалакучість, а потім поцікавився, чого я волію: заночувати тут чи щоб мене відвезли додому. Я відповіла, що мені треба додому, і пішла до ванної, а коли повернулася, він уже встиг надягти штани, сорочку, черевики й ще раз перепросив мене.

— За що?

— За те, що не може провести мене, бо соромиться.

— Соромиться чого?

— Сказав, що йому не хочеться бачити тебе.

Психосексуальний допит закінчено. Ну що ж, і з цього погляду міке-ланджелівський Давід був цілком нормальний. Восьме запитання, технічне й аналітичне, поставлене Маріоліні, принесло очікувану відповідь. Давіде Аузері — хлопець витривалий, жагучий, наділений здоровими інстинктами і без будь-яких збочень. Алкоголь, навіть прийнятий у великій дозі, не справляв ніякого впливу, не викликав ні загальмованості, ні відхилень: свідчення Маріоліни відзначалися глибоким знанням справи.

Дука підвівся з приступки й підняв на ноги свою секс-інформаторку:

— Ще по ковточку, а тоді — додому.

Кілька банкнот з одержаних від інженера Аузері непомітно перекочували з кишені його піджака до сумочок домогосподинь, але вечірка й після цього не збилася зі свого шляхетного тону. Дівчата попросили висадити їх біля ресторану, й досі відчиненого, і Дука дуже обережно повів "джульєтту" назад до вілли.