Іцхак АдІзес - Сила протилежностей

Статус кінозірки не принесе вам справжнього щастя, якщо ви нецілісні всередині. Доки ви не докладете зусиль для того, щоб побудувати міцний внутрішній фундамент, будь-який зовнішній успіх ризикуватиме розвалитися, наче картковий будиночок.

Ця книжка розповість, як витрачати на руйнівні внутрішні конфлікти якомога менше енергії.

«Ми з Алексом разом уже шість років. Однак ми наче чужі. У мене таке відчуття, ніби я не можу на нього розраховувати. Я відчуваю, що мене не чують, не розуміють. Здається, навіть хлопці з бейсбольної команди для нього ближчі, ніж я. У цьому сумно зізнаватися, однак мені самотньо, коли я з ним».

Уявіть, що посеред кімнати стоїть стілець із чотирма ніжками. Що станеться, якщо права передня ніжка зламається? Стілець стане не придатним, чи не так? Він буде зламаним. На ньому більше не можна буде сидіти. Але чому ліва передня ніжка не зміщується ближче до центру – так, щоб на триногому стільці досі можна було сидіти? Відповідь очевидна. Стілець не живий. Він схожий на механізм. Між його частинами немає внутрішнього взаємозв’язку. Немає відчуття єдності. Ліва ніжка ніби каже: «Зі мною все гаразд. Це із правою ніжкою щось не так. Я не зламалася. Зі мною все гаразд».

Такий світогляд стає дедалі більш притаманний сучасним парам. Так багато людей механічно говорять: «Зі мною все гаразд. Це в ньому проблема». Однак, як кажуть, для танґо потрібні двоє. Що робить для того, щоб лишатись цікавим для свого партнера й викликати в нього бажання лишатися разом, він і що робить вона?

Як уже було сказано вище, ми живемо в епоху одноразовості. Ми стаємо для когось партнером, водночас продовжуючи розглядати інші варіанти, не ховаючи надто далеко своїх валіз – так, про всяк випадок. Неважко зрозуміти, що це призводить до механічного ставлення до партнерських стосунків. Ми називаємо себе «партнерами», однак, якщо не брати до уваги фізичної близькості, чи справді ми разом? Наскільки сильно ми пов’язані одне з одним, якщо відкинути всі піднесені освідчення в коханні й початкове зачарування? На що ми готові одне для одного? Чи здатні ми віддавати більше, ніж брати?

Потреби свого «Я» важливі. Безперечно, так само важлива й незалежність. Однак багато людей, усвідомлюючи це, автоматично викидають із усієї формули взаємозалежність. Свідомо чи не свідомо, ми зосереджуємося на власному «Я».

Переслідування щастя стає мало не одержимістю західного світу, однак щастя здебільшого сприймається крізь призму індивідуалізму. Західне уявлення про щастя переважно поєднується з уявленням про зручне життя. Що ж у цьому підході не так? Річ у тім, що для того, щоб віднайти щастя у стосунках, у своїй єдності, необхідно віддавати та брати. Для цього необхідно розвивати взаємну довіру й повагу. (Трохи згодом у цій книжці ми пояснимо, що таке взаємна довіра й повага і як їх розвинути.) Розвиток поваги та довіри одне до одного вимагає певних зусиль. Для цього потрібно працювати. Дорога до раю пролягає крізь пекло, як кажуть йоги. Ми всі намагаємося втекти від цієї роботи, адже від неї ми не стаємо «щасливішими». На особистому рівні кожен із нас поглинутий власним внутрішнім конфліктом. Ми хочемо хороших стосунків, однак не бажаємо ані докласти зусиль, необхідних для їхнього досягнення, ані попрацювати задля того, щоб здобути взаємну довіру й повагу.

Y. & R. Madanes, From Stuckness to Growth: Unlock Your Leadership Potential with the Enneagram and Adizes (PAEI) Roles. Charleston, SC: MS Publishing, 2012.

Повернутися