Нечуй-Левицький - Українські гетьмани Бруховецький і Тетеря, Нечуй-Левицький

Виговський зап­ла­кав і спи­тав: де ко­роль? При­най­мні дай­те мені на­пи­са­ти до ко­ро­ля.

Його не пос­лу­ха­ли. Тільки ста­ло роз­вид­ню­ва­тись, в ха­ту ввійшла сто­ро­жа. Ви­говський сто­яв на колінах пе­ред об­ра­зом і чи­тав ака­фист Бо­го­ро­диці. Йо­му ска­за­ли, що вже час йти на смерть.

- Дайте мені вмер­ти по-хрис­ти­янськи? Пришліть до ме­не пра­вос­лав­но­го священника, щоб вис­повідав ме­не і зап­ри­час­тив, - про­сив Ви­говський.

Сторожа йо­го не слу­ха­ла і по­тяг­ла з ха­ти. Тільки що Ви­говський вий­шов за поріг, польські жовніри, вже за­рані пос­тав­лені під ха­тою з руш­ни­ця­ми, вист­ре­ли­ли в йо­го в самі гру­ди.

Так без­вин­но згу­би­ли зі світа Ви­говсько­го Те­те­ря та Ма­ховський: йо­го зра­да Польщі не бу­ла до­ка­за­на. Ви­говсько­го жінка, з ро­ду Стет­ко­вичів, як тільки по­чу­ла про страш­ну смерть чо­ловіка, впа­ла і тієї-ж хвилі вмер­ла.

Звістка про смерть Ви­говсь­ко­го роз­нес­лась по Україні між на­ро­дом і ще більше зне­на­виділи Те­те­рю. В са­мо­му Чи­ги­рині знай­шлися Те­те­рині во­ро­ги, котрі хотіли звес­ти йо­го з світа: во­ни пос­ла­ли за Дніпро до Бру­хо­вецько­го і нак­ли­ка­ли йо­го на Те­те­рю.

Весною, в місяці марці, Бру­хо­вець­кий з Пе­ре­яс­ла­ва розіслав по Те­те­риній гетьман­щині лис­ти, в кот­рих оповіщав, що слідком за по­би­тим ко­ро­лем і прог­на­ним Те­те­рею він всту­пає сам в Київську Ук­раїну з мос­ковським військом і щоб на­род прис­та­вав під йо­го гетьманську ру­ку. Після то­го сам Бру­хо­вецький пе­реїхав че­рез Дніпро ко­ло Са­кир­ної в Чер­ка­щині і пос­лав лу­бенсько­го пол­ков­ни­ка, Га­малію з ко­за­ка­ми на Чер­ка­си. Га­малія спа­лив Чер­ка­си і се­ла кру­гом Чер­кас і пішов на Чи­ги­рин, де сидів Те­те­ря. Чи­ги­ринці пос­ла­ли до Чер­нецько­го про­си­ти собі по­мочі. Тим ча­сом Бру­хо­вецький з Со­кир­ної пос­лав в Київ про­си­ти в мос­ковсько­го воєво­ди війська та гар­мат. Воєво­да пос­лав до йо­го Москалів з німцем Страс­бу­хом. Мос­калі не встиг­ли дійти до Со­кир­ної: до­ро­гою їх пе­ре­пи­нив хо­рун­жий Собіський з польським військом і роз­бив. Сам німець утік пер­ший. Між мос­ка­ля­ми по­пався той ко­но­топський сот­ник, Нуж­ний, що так зруч­но в ночі заб­рав в Но­вих-Мли­нах до­ро­гу ко­ро­ле­ву по­су­ду та гроші. По­ля­ки при­су­ди­ли повіси­ти йо­го, але він сам про­сив, щоб йо­го по­са­ди­ли на па­лю, бо, як він ка­зав, батько йо­го вмер та­кою смер­тю.

Не діждав­шись Москалів, Бру­хо­вецький пішов на Чи­ги­рин, щоб по­пе­ре­ди­ти Чер­нецько­го. Чернецький в той час пос­лав військо в Чи­ги­рин, а сам побіг в Крим про­си­ти собі на поміч ор­ду. Не зас­тав­ши в Кри­му ха­на, він побіг в дру­гу ор­ду в Буд­жак і привів з со­бою двох сул­танів з кілька ти­ся­ча­ми татар. Чернецький доз­во­лив татарам бра­ти в по­лон ті го­ро­ди й се­ла, котрі не од­да­дуться По­ля­кам. Та­та­ри розійшлись за­го­на­ми по Київщині, а Чернецький при­був у Ва­сильків і зап­ро­сив до се­бе мит­ро­полита Йо­си­фа Ту­кальсько­го, ар­хі­манд­ри­та Юрія Хмельницько­го і ще кілька по­важнійших ду­хов­них і по­чав лас­ка­во вго­во­рю­ва­ти їх, щоб во­ни на­мов­ля­ли на­род та ко­заків не бун­ту­ва­тися про­ти ко­ро­ля, обіця­ючи за те ко­ролівську лас­ку. Мит­ро­полит по­дя­ку­вав за ко­ролівську лас­ку, але ска­зав, що ду­хов­ним лю­дям не го­диться міша­тись у воєнні та мирські діла.

- Коли так, то ви поїде­те у Вар­ша­ву до ко­ро­ля і самі роз­ка­же­те йо­му, чо­му вам не го­диться вмішу­ва­тись у воєнні та мирські діла, ска­зав Чернецький, до­га­дав­шись, що ду­ховні не­ду­же при­хильні до ко­ро­ля.

Чернецький ще дав ду­хов­ним сто­ро­жу. Сто­ро­жа про­ве­ла їх до Вар­ша­ви. Там взя­ли Ту­кальсько­го й Хмельницько­го і по­са­ди­ли в тюр­му в твер­дині, в го­роді Ма­рієнбурзі, де во­ни ви­сиділи два ро­ки.

Посадивши ду­хов­них в тюр­му, Чернецький ру­шив на Чи­ги­рин. Бру­хо­вецький мусів одс­ту­пи­тись під Бу­жин, де був Сірко. Чернецький ввійшов у Чи­ги­рин, взяв Су­ботів, маєтність Бог­да­на Хмельницько­го. В Су­бо­тові Чернецький сам ко­лись сидів в по­лоні, по­пав­шись Бог­да­нові в ру­ки в битві на Жов­тих-Во­дах. Чернецький звелів роз­ко­па­ти мо­ги­лу Бог­да­на і йо­го си­на Ти­мо­ша в церкві і ви­ки­ну­ти їх кістки. Звідтіль Чернецький пішов на Стеблів. Він пос­лав тру­ба­ча, щоб стеблівці од­да­ли місто. Во­ни не схотіли і Чернецький звелів нас­ту­па­ти на Стеблів. На біду в той час за­па­лився по­рох в церкві, де був склад по­ро­ху. Церк­ву зірва­ло. В са­мий пе­ре­по­лох По­ля­ки ста­ли ру­ба­ти во­ро­та. Стеблівці зда­ли містечко. Та­та­ри ки­ну­лись гра­би­ти і самі по­би­лись за до­бу­ток.

Чернецький зійшовся з Те­те­рею і пішов на Бру­хо­вецько­го, кот­рий з Ву­жи­на пішов у Канів і засів у йо­му.

В кінці мая Чернецький з Те­те­рею на­па­ли на Бру­хо­вецько­го і би­лися з ним од ран­ку до са­мо­го ве­чо­ра і нічо­го не вдіяли. По­ля­ки й Те­те­ря мусили одійти од Ка­не­ва і од­по­чи­ва­ти шість день. Сьо­мо­го дня Чернецький знов на­пав на Ка­нів, вда­рив на піших ко­заків Бру­хо­вецько­го, та на Москалів, та все та­ки нічо­го не вдіяв. Він опус­тився від Ка­не­ва під Кор­сун, а далі під Білу Церк­ву і на­пав на Ста­ви­ща. Ста­ви­ща­ни сто­яли за ца­ря і не пус­ти­ли Чер­нецько­го. Во­ни виріза­ли всіх польських жовтрів, котрі зіста­ли в Ста­ви­щах, і навіть по­ра­не­них, котрі зіста­ли в ла­за­реті. В го­роді за­пер­лось шістнадцять ти­сяч на­ро­ду. Дач­ко й Бул­га­ний звеліли ви­ко­па­ти кру­гом валів рів. З на­си­па­ної землі вий­шов дру­гий вал кру­гом Ста­ви­ща. На­род глу­зу­вав з По­ляків, сто­ячи на ва­лах. Чернецький об'їжджав своє військо, уб­ра­ний в бур­ку з тиг­ря­чої ря­бої шку­ри. На йо­го кри­ча­ли з валів «ото ря­ба со­ба­ка!» Гор­дий пан роз­лю­ту­вався і звелів татарам сплюнд­ру­ва­ти всю око­ли­цю ок­ру­гом Ста­вищ і па­ли­ти в го­род з гар­мат. В го­роді згоріло ба­га­то домів. Дач­ко був уби­тий. На йо­го місце виб­ра­ли сот­ни­ка Чи­на й По­доб­ню. По­ля­ки полізли на ва­ли на прис­ту­пом. Ко­за­ки од­би­ли їх і ви­би­ли всю польську піхо­ту. Тоді Чернецький звелів об­гор­ну­ти го­род військом. Ста­ви­ща­ни од го­ло­ду мусили зда­тись. Во­ни зв'язали і при­ве­ли до Чер­нецько­го три­над­цять чо­ловік, між ни­ми Чи­на і По­доб­ню. Чернецький взяв з Ста­ви­ща для татар ве­ли­кий ви­куп, пос­та­вив два пол­ки і од­няв дзво­ни, за те, що в їх дзво­ни­ли, скли­ка­ючи на­род з сіл про­тив По­ляків. Під Ста­ви­ща­ми по­ра­ни­ли са­мо­го Чернецького. А Те­те­ря пішов з військом на Поділє, щоб не да­ти лю­дям зібра­ти хліб і при­си­лу­ва­ти їх підда­тись ко­ро­леві. Він розіслав лис­ти, в кот­рих був на­мальова­ний хрест та об­раз Бо­го­ро­диці. Те­те­ря зап­ри­ся­гався тим хрес­том, що По­ля­ки більше не бу­дуть па­ну­ва­ти на Ук­раїні. Але Те­тері ніхто не йняв віри. Прос­тий на­род знав доб­ре польських панів та Те­те­рю.

Од са­мих жнив 1664 ро­ку, всю зи­му і до дру­гих жнив 1665 ро­ку тяг­лася війна Бру­хо­вецько­го з Те­те­рею та з По­ля­ка­ми. Військо Бру­хо­вецько­го все сто­яло в Ка­неві, а Чернецький та Ма­ховський з По­ля­ка­ми ки­да­лись скрізь по Київщині, як опе­чені, бра­ли го­ро­ди, руй­ну­ва­ли, па­ли­ли, вирізу­ва­ли лю­дей, та в їх не бу­ло си­ли виг­на­ти Сірка, по­би­ти За­по­рожців та ко­заків Бру­хо­вецько­го. Го­ро­ди й місточ­ка вста­ва­ли на