Нечуй-Левицький - Українські гетьмани Бруховецький і Тетеря, Нечуй-Левицький

По­ляків, ви­га­ня­ли і вирізу­ва­ли польських панів, жидів та купців. Шлях­та і жи­ди втіка­ли на Во­линь. Кальницький, пол­ков­ник Ва­ре­ни­ця, ли­сянський Ви­со­чан брац­лавський Іван Сер­бин Дрозд по­ки­ну­ли Те­те­рю і прис­та­ли до Бру­хо­вецько­го. Іван Сер­бин од­няв од По­ляків Умань та три го­ро­ди: Ба­ба­ни, Ко­сенівку і Кис­ляк і вирізав всіх По­ляків. Сірко сто­яв не­да­леч­ко од Умані, в Тор­го­виці і стеріг Ук­раїну од польських при­ятелів, татар. Сам Бру­хо­вецький сто­яв у Ка­неві і все пи­сав до ца­ря лис­ти і про­сив у йо­го мос­ковсько­го війська, щоб зовсім до­би­ти По­ляків та Те­те­рю. Але з Моск­ви війська не при­си­ла­ли. Під ру­кою в Бру­хо­вецько­го слу­жив тільки Ко­со­гов з не­ве­лич­ким військом з Донців та Москалів, та й ті ки­да­ли служ­бу, тро­хи не всі повтіка­ли. Зи­мою цар прис­лав Бру­хо­вецько­му з дво­ря­ни­ном Про­тасєвим тільки чо­ти­рис­та Москалів та й з тих бага­то повтіка­ло до до­му. Цар од­пи­су­вав до Бру­хо­вецько­го, що він не дає мос­ка­лям харчі, мо­рить їх го­ло­дом, бо­яри пи­са­ли, що гетьма­нові тре­ба по­си­ла­ти хи­ба мальова­них лю­дей, а не жи­вих, а гетьман од­пи­су­вав, що то­му неп­рав­да, що він харч ви­дає, а мос­калі все про­да­ють, втіка­ють до до­му, а до­ро­гою на­па­да­ють скрізь по Україні на лю­дей, роз­би­ва­ють і граб­лять, а який­сь мос­ковський дво­ря­нин Ва­силь Кікін, вер­та­ючись до Моск­ви, про­дав до­ро­гою в Пе­ре­яс­лаві вісім-де­сять восьма­чок хліба.

Тим ча­сом Ви­со­чан од­няв од По­ляків Ли­сян­ку й Ста­ви­ще. Чернецький не сподівався сього од Ста­ви­щан, на­пав на Ста­ви­ще. Звелів виріза­ти всіх лю­дей і спа­лив Ста­ви­ще до ос­тан­ньої ха­ти. Після то­го По­ля­ки виріза­ли всіх лю­дей, навіть ма­лих дітей в Бо­ярці. Після та­ко­го кри­ва­во­го діла лю­ди з Кор­су­на, Білої Церк­ви та Чер­кас втіка­ли за Дніпро і се­ли­лись на сте­пах. Після то­го Чер­нецький поїхав до Вар­ша­ви на ра­ду, чи на сейм. Йо­му бу­ло тоді 66 літ. Він зас­лаб до­ро­гою. Під Дуб­ном, в селі Со­колівці він звелів нес­ти се­бе в од­ну ха­ту, вис­повідався і тут умер.

Після смер­ти Чернецького повс­тан­ня про­ти Польщі ще більше роз­горілось. Ов­руцький пол­ков­ник Де­цик, Іван Сер­бин, Ос­тап Го­голь при­во­ди­ли до при­ся­ги ца­реві гро­ма­ди і се­ла. До ук­раїнських се­лян прис­та­ла ціла ва­та­га Во­лохів; Дроз­ден­ко нак­ли­кав ба­га­то Во­лохів у свою ва­та­гу і пос­лав в Рашків, маєтність Олек­санд­ри Хмельницької, вдо­ви То­ма­та Хмельницько­го, про­си­ти в неї харчі для Во­лохів. Хмельницька ти­хенько пос­ла­ла до По­ляків про­си­ти по­мочі. Дроз­ден­ко пе­ре­хо­пив її лис­ти, на­пав на Рашків, од­няв од Хмельницької хліб і всі скар­би ще й звелів її ви­би­ти. Вес­ною повс­тан­ня ще більше роз­горілося. Ко­за­ки роз­би­ли По­ляків під Тор­го­ви­цею, потім під Вільша­ною й Ли­сян­кою. Чет­вер­то­го квітня Дроз­ден­ко страш­но роз­бив са­мо­го Те­те­рю і то­го та­ки дня Бру­хо­вецький пос­лав Га­малію під Кор­сунь. Га­малія вно­чі повів Ко­заків на Кор­сунь. Ко­за­ки полізли че­рез стіну і по­ча­ли з кри­ком ру­ба­ти Ляхів. Всіх лю­дей, з жінка­ми й дітьми Га­малія пе­ревіз в Канів. В самій Польщі про­ти ко­ро­ля збун­ту­вався один ве­ли­кий пан Юрій Лю­бо­мирський. Ян Ка­зимір вик­ли­кав з Ук­раїни польське військо. Польський воєво­да, Яб­ло­новський, ро­дом ук­раїнець, повів польське військо в Польщу. Сам Бру­хо­вецький вис­ту­пив з Ка­не­ва під Білу Церк­ву, а по­чув­ши, що збирається ор­да і хо­че на­пас­ти на йо­го, ус­ту­пився під Київ в Мо­то­вилівку. В Мо­то­вилівці за­раз виріза­ли всіх По­ляків та жидів. В польських ру­ках зос­та­лись в Київщині тільки три го­ро­ди: Чер­ка­си, Біла Церк­ва, та Кор­сунь. З тих го­родів лю­ди втіка­ли за Дніпро на да­лекі сте­пи в Харківщи­ну. Те­те­ря по­ба­чив­ши, що По­ля­ки прог­ра­ють діло, за­ду­мав утекти в Польщу. Сірко по­чув, що Те­те­ря втікає в Польщу, на­пав на Брац­лав і заг­ра­бив всю маєтність Те­тері. Те­те­ря пи­сав до ко­ро­ля, що не мо­же далі зос­та­ва­тись на Ук­раїні, заб­рав весь військо­вий скарб і з жінкою втік в Польщу. До­ро­гою на­пав на йо­го Сірко і од­бив од йо­го каз­ну. В Польщі ви­ду­ри­ли в Те­тері всі гроші, що він наб­рав на Україні і що йо­му діста­лись за жінкою, доч­кою Бог­да­на. Те­те­ря втік в Ту­реч­чи­ну до мол­давсько­го гос­по­да­ря. Част­ка Ко­заків, в Київщині, нас­та­но­ви­ла на йо­го місце гетьма­ном Сте­па­на Опа­ру, кот­рий пос­лав в Крим про­си­ти ха­на, щоб він зат­вер­див йо­го в гетьманстві. Східна по­ло­ви­на Ук­раїни зос­та­лась без гетьма­на, по­ки не виб­ра­ли 1665, ро­ку гетьма­ном чер­касько­го, пол­ков­ни­ка Пет­ра До­ро­шен­ка. А по­ки що Бру­хо­вецький, зовсім без­печ­ний од По­ляків, по­ки­нув в Київщині в об­ня­тих го­ро­дах ко­зацьку сто­ро­жу, пе­рей­шов Дніпро, став в Га­дячі і пос­лав в Моск­ву до ца­ря звістку, що він їде в Моск­ву по­ба­чи­ти «пресвітлі ца­реві очі».

Восе­ни пе­ред са­мим Возд­ви­женням 1665 р. в'їжджав в Моск­ву гетьман Бру­хо­вецький з своєю стар­ши­ною. Два бо­яри виїха­ли йо­му на­зустріч за го­род. Бру­хо­вецький ско­чив з ко­ня і дві чи пок­ло­нився до са­мої землі. Бо­яри спи­та­ли йо­го про здоров'я і звеліли по­да­ти йо­му царсько­го сіро­го ко­ня. На ко­неві бу­ла до­ро­га срібна по­зо­ло­че­на збруя з до­ро­гим камінням, ви­ши­тий зо­ло­том по срібно­му полі чуп­рак і ок­са­ми­то­ве сідло. Гетьман сів на ко­ня і бо­яри поїха­ли по обид­ва бо­ки гетьма­на. З гетьма­ном всту­пи­ла в Моск­ву ко­зацька стар­ши­на з своїми слу­га­ми - всього 535 чо­ловік. Гетьма­на з стар­ши­ною пос­та­но­ви­ли на пос­ла­нецько­му дворі. Цар звелів ви­да­ва­ти всім гроші на харч з сво­го скар­бу. Шістсот сімдесят ко­зацьких коней виг­на­ли пас­ти на лу­ки під Моск­вою. Че­рез два дні 13 ве­рес­ня гетьма­на й стар­ши­ну при­ве­ли в царські по­кої. Всі цілу­ва­ли ца­ря в ру­ку, а цар пи­тав всіх про здоров'я. Гетьман приніс ца­реві да­ри: мідну гар­ма­ту, увой­ова­ну од Те­тері, срібну гетьманську бу­ла­ву, од­ня­ту од на­каз­но­го гетьма­на Янен­ка, арабсько­го же­реб­ця та со­рок ча­банських волів. З царських по­коїв гетьман з стар­ши­ною вер­нув на свою ква­ти­ру. За­раз за ни­ми слідком приїхав царський ключ­ник і привіз їм од ца­ря обід. День був пісний: стра­ва бу­ла пісна, з до­ро­гої ри­би, білю­ги, осят­ри­ни, стер­лядів та пи­рогів. За обідом пи­ли до­рогі ви­на за здо­ров­ля ца­ря і йо­го трьох синів. Після то­го гетьман про­сив прий­ня­ти під царську ру­ку всі ук­раїнські го­ро­ди, пос­ла­ти ту­ди мос­ковських воєвод і забира­ти з їх по­дат­ки в царську каз­ну. Цар звелів гетьма­нові на­пи­са­ти ті всі пунк­ти на па­пері. Гетьман не був ску­пий на чу­жу ки­ше­ню і пос­ту­пився багато де в чо­му ца­реві, що­би здо­бу­ти собі в ца­ря лас­ки й гро­шей. Він на­пи­сав, щоб всі по­дат­ки з ук­раїнських міщан та се­лян бра­ти в царську каз­ну; у всіх ук­раїнських го­ро­дах дохід з шинків по­ви­нен був іти в царську каз­ну; а так са­мо по­дат­ки з млинів, пасік і чу­жо­земських купців; давні ко­зацькі вольнос­ти зос­та­ються по давньому: кож­ний но­вий гетьман по­ви­нен їха­ти в Моск­ву і бра­ти бу­ла­ву і зна­м'я з царських рук. Київським мит­ро­политом по­ви­нен бу­ти архієрей з