Нечуй-Левицький - Українські гетьмани Бруховецький і Тетеря, Нечуй-Левицький

***

Після гетьма­на Юрія Хмельницько­го на Україні ста­ли два гетьма­ни. На східній Україні, на чорній раді в Ніжині 1668 ро­ку, ко­за­ки й на­род виб­ра­ли гетьма­ном Іва­на Бру­хо­вецько­го, на західній Україні, в Кор­суні, ко­зацька стар­ши­на нас­та­но­ви­ла гетьма­ном Пав­ла Те­те­рю. Од то­го ча­су Ук­раїна розділи­лась на дві по­ло­ви­ни по Дніпро: Пол­тав­щи­на й Чернігівщи­на зос­та­лись під мос­ковським ца­рем; Київщи­на, Во­линь та Поділє знов підда­лись під польсько­го ко­ро­ля. Обид­ва гетьма­ни хотіли зіпхну­ти один дру­го­го з місця і заб­ра­ти в свої ру­ки всю Ук­раїну, і ра­зом з ни­ми Моск­ва й Польща вмішу­ва­лись в ук­раїнські діла, піддер­жу­ва­ли кож­на сво­го гетьма­на і хотіли си­лою за­во­юва­ти собі дру­гу по­ло­ви­ну Ук­раїни. На Україні по­ча­лись війни без пе­рес­та­ну. Обид­ва гетьма­ни з польським та мос­ковським військом ме­ре­жи­ли Ук­раїну впо­довж і впо­пе­рек, бра­ли го­ро­ди й се­ла, руй­ну­ва­ли, па­ли­ли, нак­ли­ка­ли та­тар, по­ляків, мос­калів. Пра­вий, західний бе­рег став пус­ти­нею. На­род втікав на да­лекі сте­пи в Ка­те­ри­нос­лав­щи­ну, в харківську, во­роніжську ґубернії, на Дін. На­род наз­вав сей крива­вий час «руїною».

Столицею Бру­хо­вецько­го став Пе­ре­яс­лав; сто­ли­цею Те­тері зос­тався дав­ній гетьманський го­род Бог­да­на Хмельницько­го, Чи­ги­рин. Обид­ва гетьма­ни пог­ля­да­ли за­вид­ли­ви­ми очи­ма че­рез Дніпро і збира­лися на­пас­ти один на дру­го­го. Бру­хо­вецький ти­хенько розіслав лис­ти по Київщині, в кот­рих підмов­ляв на­род вста­ти на Ляхів і виг­на­ти їх з Ук­раїни. Те­те­ря пос­лав Пет­ра До­ро­шен­ка за Дніпро. До­ро­шен­ко засів в Кре­мен­чузі. Бру­хо­вецький про­сив собі у ца­ря на поміч мос­ковсько­го війська, Те­те­ря кли­кав на поміч польське військо.

Московський цар не ду­же ква­пив­ся, по­си­ла­ти Бру­хо­вецько­му поміч. Він тоді во­ював з Польщею і По­ля­ки страш­но по­би­ли мос­ковське військо. В 1661 ро­ку, при Куш­ли­ках, в Литві польське військо роз­би­ло мос­ковських воєвод Хо­вансько­го та Ор­ди­на-На­що­ки­на. Двадцять ти­сяч Мос­калів по­ляг­ло на місці. По­ля­ки од­ня­ли од Моск­ви всю Лит­ву й Білу Русь. Мос­ковський цар пос­лав Бру­хо­вецько­му тро­хи війська з своїми бо­яра­ми, та в Січ п'ятсот Москалів та Донців з Ка­со­го­вим на поміч за­по­рожсько­му ота­ма­нові Сіркові. А тим ча­сом Те­те­ря пос­лав до ко­ро­ля пос­ланців Га­рад­зу та Олістра­тен­ка і про­сив, щоб ко­роль чим скоріше при­хо­див на Ук­раїну з військом. Ко­роль ха­пався на Ук­раїну, бо в Те­те­риній гетьман­щині вже по­чи­нався про­ти Польщі страш­ний на­род­ний бунт. Йо­го роз­по­чав в Па­во­лочі па­во­лоцький пол­ков­ник, Іван, на прізви­ще По­по­вич. Ко­за­ки й на­род зва­ли йо­го па­во­лоцьким по­пом.

Іван По­по­вич був син свя­ще­ни­ка з місточ­ка Хо­дор­ко­ва. Ще в мо­ло­дих літах він слу­жив у війську Бог­да­на Хмельницько­го і хо­див на Білу Русь ви­га­ня­ти польських панів. За Юрія Хмельницько­го він уже був пол­ков­ни­ком в Па­во­лочі, зай­няв­ши місце Бо­гу­на, кот­рий пе­рей­шов пол­ков­ни­ком у Вин­ни­цю. Але як нас­тав гетьма­ном Те­те­ря, По­по­ви­чові ста­ло ду­же скрут­но. Те­те­ря тяг до Польщі, лю­бив польських панів, знов на­пус­тив По­ляків та жидів на Ук­раїну. По­по­вич не­на­видів Польщу, польських панів та жидів, сто­яв за на­род і тяг­нув до Моск­ви, бо сподівався од Моск­ви доб­ра для на­ро­да. Він хотів при­лу­чи­ти західну Ук­раїну до Бру­хо­вецько­го і по­си­лав лис­ти в Київ до мос­ковсько­го воєво­ди, про­ся­чи од йо­го по­мочі. Те­те­ря дізнався про те, що він за­ду­мує виг­на­ти По­ляків з Ук­раїни ще й пе­ре­да­тись мос­ковсько­му ца­реві, од­дав йо­го під суд і за­су­див на смерть. Київський мит­ро­полит Діони­зий Ба­ла­бан та чер­нець Юрій Хмельницький уп­ро­ха­ли Те­те­рю да­ру­ва­ти йо­му життя, вва­жа­ючи на йо­го мо­лоді літа. Те­те­ря по­ми­лу­вав По­по­ви­ча, але з тим, щоб він пост­ригся в священника. Не ми­ну­ло й півро­ку, а По­по­вич знов по­чав сла­ти лис­ти в Київ до мос­ковсько­го воєво­ди. Воєво­да обіцяв пос­ла­ти йо­му поміч. По­по­вич при­був в Па­во­лоч і йо­го знов виб­ра­ли ко­зацьким пол­ков­ни­ком, не вва­жа­ючи на йо­го попівську ря­су. По­по­вич підняв повс­тан­ня про­ти По­ляків. На­род і го­ло­та не­на­виділи польських панів, не лю­би­ли й Те­тері за йо­го лас­ку до По­ляків і по­ча­ли прис­та­ва­ти до По­по­ви­ча. В Па­во­лочі виріза­ли всіх По­ляків та жидів. Повс­тан­ня зай­ня­лося. По­по­вич розіслав за­го­ни і на­род по­чав вирізу­ва­ти та гра­би­ти По­ляків та жидів, скрізь в місточ­ках та в се­лах. Те­те­ря зібрав військо і обс­ту­пив На­во­лоч. По­по­вич пос­лав про­си­ти по­мочі до Бру­хо­вецько­го, а сам за­перся в На­во­лочі. Поміч не прий­шла і По­по­вич, жа­лу­ючи го­род і лю­дей, сам од­дав се­бе в ру­ки Те­тері. Те­те­ря звелів му­чи­ти По­по­ви­ча: йо­му тер­ли га­ря­чим ка­ме­нем тім'я, прик­ла­да­ли до боків роз­пе­че­не залізо, а далі по­од­ру­бу­ва­ли ру­ки й но­ги і по­ки­ну­ли йо­го ще жи­во­го, а потім спа­ли­ли йо­го тіло. Се повс­тан­ня так на­ля­ка­ло Те­те­рю, що він про­сив, ко­ро­ля, аби як мож­на скоріше по­да­ти йо­му поміч і при­вес­ти польське військо на Ук­раїну.

Після Пок­ро­ви, 8. жовт­ня 1663 ро­ку, польський ко­роль Ян Ка­зимір прий­шов на Ук­раїну і став у Білій Церкві, за шістдесят верс­тов од Києва. Ян Ка­зимір тілько що од­во­ював од мос­ковсько­го ца­ря Олексія всю Білу Русь і те­пер хотів одібра­ти і всю Ук­раїну. В ко­ро­ля бу­ло не­багато війська, але до йо­го прис­та­ли Те­те­рині ко­за­ки, йо­му пос­лав татар і кримський хан. В Білу Церк­ву при­був до ко­ро­ля гетьман Те­те­ря і з ним тринадцять пол­ков­ників, вірних ко­ро­леві; між ни­ми бу­ли: Ха­нен­ко, Ми­леш­ко, Го­голь, Бо­гун та Гу­ля­ницький. Ду­хо­венство прис­ла­ло од се­бе при­ві­та­ти ко­ро­ля ар­хі­манд­ри­та Ге­де­она-Юрія Хмельницько­го. Са­ме тоді виб­ра­ли в Києві мит­ро­полита Йо­си­фа Ту­кальско­го. Ко­ро­лю се не зовсім спо­до­ба­лось. Ту­кальский не лю­бив Польщі. В Києві сидів в той час ар­хієрей Ме­то­дій, при­ятель Бру­хо­вецько­го, а ще більший при­ятель мос­ковсько­го ца­ря, кот­рий, хотів навіть нас­та­но­ви­ти йо­го київським мит­ро­политом. Ме­то­дій пи­сав в Моск­ву про все, що ро­би­лось на Україні. Він за­раз дав звістку в Моск­ву, що польський ко­роль прий­шов в Білу Церк­ву і про­сив ца­ря, щоб він, як мож­на скоріше, прис­лав на поміч Бру­хо­вецько­му мос­ковське військо. Тим ­ча­сом, 13 лис­то­па­да пе­ред пи­липівча­ним пу­щен­ням, ко­роль з ко­за­ка­ми та з татара­ми дійшов уже до са­мо­го Дніпра, став у Ржи­щеві над Дніпром і по­чав пе­ре­во­зи­ти своє військо за Дніпро. Та­та­ри пе­реп­ли­ли че­рез Дніпро ко­ло Трипілля, по своєму зви­чаю, дер­жа­чись за кінські хвос­ти. Бру­хо­вецький стри­во­жився, слав до ца­ря лист за лис­том, щоб цар скоріше при­си­лав на поміч військо, а цар по­мочі не по­си­лав. Князь Ро­мо­да­новський, кот­рий сто­яв з мос­ковсь­ким військом в Білго­роді на ук­раїнській гра­ниці, роз­пус­тив Москалів до до­му. На­томість з Моск­ви приїхав до Бру­хо­вецько­го царський пос­ла­нець, Баш­ма­ков. Він привіз гетьма­нові умо­ву, на­пи­са­ну ще гетьма­ном Юрієм Хмельницьким і велів гетьма­нові підпи­са­тись на тій умові і спов­ни­ти її. В тій умові був один пункт, в кот­ро­му го­во­ри­лось, що гетьман по­ви­нен збира­ти по­дат­ки на Україні і од­си­ла­ти в царську каз­ну. Гетьман і стар­ши­на дов­го спе­ре­ча­лись, але мусили підпи­са­тись. Баш­ма­ков при­га­дав їм, як сьвя­тий