Олександр Олесь - Поезії. Книга V, Олександр Олесь

style=""> 

В червоній мантії, з мечем, без слова,

Він став і жде...

Яка усмішка загадкова,

Яке обличчя молоде!

 

Іди, чужий!.. або лишися з нами,

Налий вина!

Промов до нас громами, блискавками,

Оглухла наша сторона!

 

1.1.1913

 

«Наш край в неволі і в нарузі…»

 

 

Наш край в неволі і в нарузі,

Великі святощі в смітті...

О, в тихих скаргах, в тихій тузі

Заплачте, струни золоті.

 

Приспіть на мить народні болі,

Людські серця заколишіть...

Дивіться - люд кона в неволі,

В ярмі залізному кричить.

 

Але послухайте! Погляньте!

Хто топче прапори святі!?.

О струни, грати перестаньте,

Порвіться, струни золоті!

 

1909

 

«Не нам, не нам, осміяним, сміятись…»

 

 

Не нам, не нам, осміяним, сміятись,

Не нам, скаліченим, іти,

Німим - піснями заливатись,

Сліпим - відшукувать світи.

Не нам ловить в небеснім морі

Зорі.

Не нам -

Орлам!

 

А ми давно свої згубили крила,

Та чи й були вони у нас?!

Нудьга нам байку утворила,

Непевні фарби кинув час,

І ми повірили правдиво

В диво...

Мана

Одна!

 

Родились ми холодними мерцями

І уявили з себе щось,

І нам, з порожніми серцями,

Комусь кричати довелось:

Вперед! Вперед! Самоофіра!

Віра

В мету

Святу!

 

Кричали ми на площі і в пустелі,

Жили віки в короткий час,

І чули нас, здається, скелі,

Але ніхто не слухав нас,

Бо не носили прапори шовкові -

Крові.

А кров -

Любов.

 

А де нема любові і страждання,-

Там не живе, не б’ється і життя...

І доведеться нам під людське глузування

Спинить свій галас без пуття.

А замість нас великий встане раб в кайданах,

В ранах.

Огнем,

Мечем!

 

1913

 

«Коли нема пророка на землі…»

 

 

Коли нема пророка на землі,

Нехай злетить він з зір таємних!

І спиниться на хмарах темних

З небесним гнівом на чолі.

 

Нехай, як грім, гримлять його слова,

І гнів, як блискавка, палає,

Хай в людях серце заридає,

Заб’ється вся душа жива.

 

Коли ж пророка сміхом осміють,

Хай грім промов його ударе,

Хай гнів його запале хмари,

І вогняні дощі поллють!

 

1915

 

«З нудних, мізерних, сірих днів…»

 

 

З нудних, мізерних, сірих днів

Лечу я вглиб віків великих,

На гори хвиль шалено-диких,

Під реви-стогони громів.

 

...Залив всю землю океан...

Сичать, шумлять дощів потоки.

Ревуть-гримлять громи-пророки,

І скрізь пітьма, і скрізь туман.

 

Ніде нікого навкруги...

Лише в пітьмі, як ніч, глибокій

Літає демон огнеокий

З душею, повною снаги.

 

Неначе велетень-орел,

Завмер на крилах він в надії...

І силу, силу п’є з стихії,

З її незайманих джерел.

 

А грім реве, а дощ гуде,

І хвилі груди розривають,

Голосять, стогнуть, проклинають,

І щось страшне, Майбутнє йде.

 

І глянув демон в прірви ран,-

І гнівом очі зайнялися,

І іскри-сльози полилися

З очей на чорний океан.

 

І знявся він, і полетів

Під браму райську кинуть сльози,

Свої жалі, свої погрози,

 

Своїх проклять безсилий гнів.

 

1914

 

«Мов келих срібного вина…»

 

 

Мов келих срібного вина,

Шумить під срібним небом море,

А вдалині синіють гори

І пильно дивляться на море,

На келих срібного вина.

 

Їм тяжко, душно від жаги,

Їх кров пече, їх палять думи...

Які щасливі береги,

Що п’ють і п’ють ті хвилі-шуми,

Що не вмирають від жаги!..

 

О, швидше б день палкий погас!

В чеканні б гори заніміли,

Тумани б вогкі прилетіли

На гори тихі, занімілі...

Останній промінь би погас...

 

І тихо б падала роса

З густих остуджених туманів,

Як поцілунки океанів,

Як їх слова із уст туманів...

І так приспала б їх роса...

 

Італія, 1913

 

«Італійська ніч підкралась…»

 

 

Італійська ніч підкралась,

Розлила солодкий чад;

Десь здаля луна озвалась

Флорентійських серенад.

 

Марить море Середземне,

Ледве лащить береги...

Щось жагуче, щось таємне

Палко диха навкруги.

 

...Не заснула, сни не снились,

Одчинила двері в сад:

В тіло, в душу покотились

Срібні хвилі серенад.

 

Ніч проміння позбирала

І змотала у клубок...

Наче тінь жива