Олександр Олесь - Поезії. Книга V, Олександр Олесь

style="">Очі їх не вгледять крил святого Духа,

Що над ними віяв і ридав без слів.

 

З міст я бігла в села, на лани, на луки,

Кров’ю говорила,- кров’ю і зійшла.

Досить мужикові і своєї муки,-

Куркою б прожити з крилами... орла...»

 

...І замовкла пісня, і зложила крила...

І нічим не міг я втішити її...

А глибока північ всі шляхи укрила...

О розбите серце, о пісні мої!

 

13.1.1917

 

«І холод, і вітер, і хмари осінні…»

 

 

І холод, і вітер, і хмари осінні,

І зле щось віщують сичі,

І крає всю душу чиєсь голосіння...

Мовчи, моя пісне, мовчи.

 

Далеко до сонця, далеко до ранку...

Заснути б і спати вночі,-

Так хтось і регоче, і плаче на танку...

Мовчи, моя пісне, мовчи!

 

1914

 

«Живу в якімсь чаду-тумані…»

 

 

Живу в якімсь чаду-тумані...

Лечу на дикому коні

В краї таємні і незнані,

А там, у рідній стороні,

Сумують образи кохані.

 

О, як давно я всіх їх кинув!

Утік і слова не сказав,-

Коня, як злодій, осідлав

І вітром в темну ніч полинув...

Чому не впав, чому не згинув!?

 

Вернутися б, упасти в ноги,

Але затримати тепер

Уже коня немає змоги,

І вкрила курява химер

Усі стежки, усі дороги.

 

Лечу в якімсь диму-тумані,

Навколо привиди страшні,

Краї пустельні і незнані...

А там, у рідній стороні,

Сумують образи кохані.

 

1913

 

«Надії всі поховані тобою…»

 

 

Надії всі поховані тобою,

О краю мій, потаврений ганьбою.

І як душа моя в журбі

Пісні співатиме тобі?!

 

Я - мов сурмач без сурми голосної,

Я - мов стрілець без зброї золотої,

Я - мов орел без сизих крил,

Я - мов вістун серед могил.

 

1915

 

«Лебеді плавають!..»

 

 

Лебеді плавають! Лебеді плавають

В місячнім сріблі, в срібнім саду...

Жду я на березі, жду лебединої,

Дивної пісні я жду.

 

О, проспівайте нечувано солодко,

Я ж проспіваю свою

Слізьми невтішними, кров’ю гарячою

В ріднім, далекім краю.

 

Відень, 1912

 

«Хтось постукав в моє серце…»

 

 

Хтось постукав в моє серце...

О, який знайомий стук!

Скільки він навіяв смутку,

Дивних спогадів і мук...

 

Скільки він розлив тривоги,

І проміння, і тепла...

О, невже любов се знову

Несподівано прийшла?!

 

1912

 

«Люблю, люблю, а що - не знаю…»

 

 

Люблю, люблю, а що - не знаю:

Повітря, може, сонце, день,

Траву шовкову, цвіт вишень,-

Комусь я руки простягаю,

Але кому - кого спитаю?!

 

Мовчать квітки і день квітневий,

Дерева моляться без слів,

І спів пташиний занімів,

А вітер теплий, полудневий

Шепоче щось крізь сон рожевий.

 

Забудусь! В тиші раювання

Нехай мовчать уста мої!

Аж стрепенулись солов’ї!

І враз на всі мої питання

Озвались піснею кохання.

 

1915

 

«Тепер в маю, тепер весною…»

 

 

Тепер в маю, тепер весною,

Коли цвіте весь Божий світ,

Зацвів небесною красою

Очей твоїх небесний цвіт.

 

І се весною, се в маю

Обсипав душу він мою!

 

Шумлять-співають ниви, луки...

Як пісня - вся душа моя,

А де її слова і звуки?!

Мовчу, мовчу, о Боже, я.

 

Ні, ні! Тепер, тепер, в маю,

Скажу, признаюсь, що люблю!

 

1912

 

«Щодня ми стрівались з тобою…»

 

 

Щодня ми стрівались з тобою

І мовчки сідали за стіл...

Дививсь я на тебе й не бачив

Ні книг, ні рахунків, ні діл.

 

А май розцвітав... Зеленіли

Сади, і поля, і гаї,

І часом ми чули з тобою,

Як кликали нас солов’ї.

 

І крикнуть хотілося: «Люба!

Утіхо і щастя моє,

Дай руку свою і полинем

Туди, де зозуля кує».

 

І крикнуть хотілося: «Люба!

Покинь рахівниці, книжки,-

У поле злетілись співати

На наше весілля пташки».

 

«Наче море в краях полудневих…»

 

 

Наче море в краях полудневих,

Зеленіють зелені сади,

Білий цвіт на деревах вишневих -

Наче шум весняної води.

 

Наче в морі русалки, ридають

І сміються в садах солов’ї,

Наче хвилі, мене заливають

Недоспівані співи мої.

 

1915

 

«В червоній мантії, з мечем, без слова…»