Ден Браун - Точка обману

Звук її пейджера відлунням прокотився по мармуровому коридору.

Що, знову? Цього разу Рейчел навіть не потурбувалася перевірити повідомлення.

«Що ж, у біса, відбувається, га?» – подумала вона, входячи до ліфта. Пропустивши власний поверх, вона подалася просто нагору.

Назвати директора Національного управління військово- космічної розвідки «непоказним чоловіком» уже було б перебільшенням. Бо Вільям Пікерінг був малесеньким чоловічком з блідою шкірою, лисою макітрою та карими очима, котрі, незважаючи на те що бачили найпотаємніші секрети країни, скидалися на дві висохлі калюжки. Однак тим, хто працював під його керівництвом, Пікерінг здавався гігантом. Його невиразна персона та неприкрашена й проста філософія стали легендарними в стінах управління. Спокійна старанність цього чоловіка в поєднанні з простим чорним костюмом заслужили йому прізвисько Квакер. Талановитий стратег і взірець професіоналізму, Квакер керував своїм усесвітом з неперевершеною чіткістю та ясністю. Його улюблена мантра проголошувала: «Знайдіть істину. І дійте відповідно до неї».

Коли Рейчел увійшла до кабінету начальника, той розмовляв по телефону. Кожного разу вона зустрічала його з певним подивом: Вільям Пікерінг зовсім не був схожий на людину, яка має достатньо влади, щоб розбудити президента о будь-якій порі.

Шеф поклав слухавку і махнув рукою Рейчел, щоб вона заходила.

– Сідайте, агенте Секстон, – сказав він владно.

– Дякую, сер, – відповіла Рейчел і сіла.

У компанії Пікерінга багато хто почувався некомфортно через його прямоту й відвертість, але цей чоловік завжди подобався Рейчел. Він був прямою протилежністю її батька: фізично непоказний, позбавлений усякої харизми, він виконував свій обов’язок з безкорисливим патріотизмом, уникаючи уваги мас-медіа, у той час як сенатор Секстон дуже любив перебувати в центрі уваги.

Пікерінг зняв окуляри й уважно поглянув на Рейчел.

– Агенте Секстон, приблизно півгодини тому мені зателефонував президент. Ішлося безпосередньо про вас.

Рейчел неспокійно завовтузилась у кріслі. Пікерінг був відомий тим, що відразу ж переходив до суті справи. «От тобі й початок!» – подумала вона.

– Сподіваюся, ваша розмова не стосувалась якоїсь проблеми, що виникла через мою роботу?

– Навпаки. Президент каже, що у Білому домі вас надзвичайно високо цінують.

Рейчел полегшено зітхнула – так, щоб цього не помітив Пікерінг.

– Чого ж тоді йому треба?

– Він хоче з вами зустрітися. Особисто. І негайно.

Рейчел занепокоїлася ще більше.

– Особиста зустріч? Стосовно чого?

– До біса гарне запитання. Бо я сам не знаю. Він мені не сказав.

Рейчел зовсім розгубилася. Не надати інформації директорові управління військово-космічної розвідки було все одно, що тримати папу в невіданні про секрети Ватикану. Найпоширенішим жартом в управлінні був такий: якщо Пікерінг про щось не знає, отже, цього не існує.

Пікерінг підвівся і почав походжати туди-сюди перед вікном.

– Він попрохав, щоб я негайно з вами зв’язався і направив вас до нього.

– Просто зараз?

– Президент прислав транспортний засіб. Він чекає надворі.

Рейчел нахмурилась. Уже саме президентське прохання про зустріч було бентежним, та ще більше непокоїв тривожний вираз обличчя Пікерінга.

– Ви явно маєте якісь заперечення.

– Звісно, що маю, чорт забирай! – Пікерінг дав волю своїм почуттям, а це траплялося нечасто. – Президент наче навмисне вибрав такий неслушний час. Ви – донька чоловіка, який збирається боротися з ним за крісло і має зараз високий рейтинг. А керівник держави саме в цей момент запрошує вас на зустріч! Я вважаю це абсолютно недоречним. І ваш батько, без сумніву, погодився б з моєю думкою.

Рейчел знала, що Пікерінг має рацію, а на думку батька їй було начхати.

– Ви не впевнені щодо намірів президента?

– Я присягався забезпечувати розвідувальною інформацією нинішню адміністрацію Білого дому, а не виносити судження стосовно її політики.

«Типова відповідь у стилі Пікерінга», – подумала Рейчел. Її шеф не приховував свого ставлення до політиків як до тимчасових фігур, котрі ненадовго з’являлися на шахівниці, за якою сиділи справжні гравці, до яких Пікерінг зараховував і себе: досвідчені фахівці, «довічні» кадровики, які займалися своєю справою достатньо довго, щоб бачити гру в певній перспективі. Вільям Пікерінг часто повторював, що два терміни в Білому домі – зовсім недостатньо, щоб розібратись у світовому політичному ландшафті.

– А може, це якесь безневинне прохання, котре не стосується того, що ви тільки-но сказали? – обережно припустила Рейчел, сподіваючись, що президент вважає нижче своєї гідності займатися якимись дешевими передвиборними трюками. – Може, йому потрібна інформація з якоїсь дражливої теми?

– Не хочу применшувати ваших заслуг і талантів, агенте Секстон, але Білий дім має у своєму розпорядженні достатньо фахових референтів на той випадок, якщо знадобляться їхні послуги. Коли йдеться про якусь внутрішню справу Білого дому, то президент мав подумати двічі, перш ніж виходити з вами на контакт. А якщо ні, то він, чорт забирай, мав подумати тричі, перш ніж запрошувати до себе мого агента і при цьому відмовлятися пояснити, навіщо це йому потрібно!

Пікерінг завжди називав своїх підлеглих «агентами», і така фігура мови видавалася багатьом холодно-офіційною та бездушною.

– Ваш батько набирає політичної ваги, – зауважив Пікерінг. – Істотної ваги. Це, вочевидь, не може не нервувати Білий дім. – Він зітхнув. – Політика – непроста справа. Коли президент влаштовує таємну зустріч із донькою свого суперника, то, гадаю, він має на думці дещо більше, аніж просто аналіз розвідувальних даних.

У Рейчел по спині побігли мурашки. Припущення Пікерінга майже завжди справджувалися.

– Тобто ви побоюєтеся, що Білий дім вважає ситуацію настільки серйозною, що там вирішили і мене залучити до політичної гри?

Пікерінг трохи помовчав.

– Ви не надто приховуєте свого ставлення до батька, і я майже не сумніваюся, що керівники виборчої кампанії чинного президента знають про розкол, який між вами існує. Гадаю, вони спробують якимось чином використати вас проти батька.

– Я готова, де розписатися? – сказала Рейчел майже не жартуючи.

На Пікерінга її слова не справили враження, принаймні зовні. Він суворо поглянув на неї.

– Попереджаю вас, агенте Секстон. Якщо ви відчуваєте, що особисті проблеми з батьком здатні вплинути на ваші судження під час розмови з президентом, я раджу вам відмовитися від аудієнції.

– Відмовитися? – нервово хихикнула Рейчел. – Як же я можу відмовити президенту?

– Ви не можете. Зате я можу, – сказав директор управління.

Його слова прозвучали як віддалений гуркіт каменепаду, і Рейчел пригадала ще одну причину, через яку цей чоловік отримав прізвисько Квакер: цей релігійний термін походив від англійського слова «трясти». Попри свою дрібну статуру, Вільям Пікерінг – якщо його розлютити – здатен був спричинювати політичні землетруси.

– Мої міркування прості, – продовжив директор. – Я маю