Руданський - Приказки, Руданський

class="v">Розкрадати мою пра­цю!..

А що те­пер бу­де?..»

«Ой ба­теч­ку, го­луб­чи­ку,

Чиніте, що знай­те,

Тільки про­шу вас, па­нот­че,

За пліт не ки­дай­те!»

«Оже ж ки­ну!»- «Бійтесь бо­га!..»

«Кину, бісів си­ну!»

Підняв ци­га­на на ру­ки

Та й че­рез пліт ки­нув.

Тоді ци­ган підійняв­ся

Та як за­ре­го­че:

«Мені то­го й бра­ку­ва­ло…

Спасибі, па­нот­че!»

ЩО ДО КОГО

«Хто йде їсти?» - пан пи­тає.

«Я йду!» - ци­ган ка­же.

«Хто йде жа­ти?» - пан пи­тає.

«То гро­ма­да ска­же!»

ЦИГАНСЬКИЙ ПОХОРОН

У ци­га­на вмер­ла ма­ти,

Нічого діяти!..

Іде ци­ган до ба­тюш­ки,

Просить по­хо­ва­ти.

«А як хо­чеш по­хо­ва­ти?

Може, по-ци­ганськи?»

«Ні, ба­тюш­ка, про­шу та­ки

Вже по-хрис­ти­янськи!»

«Та то бу­де рублів де­сять

Тебе кош­ту­ва­ти!»

«О, нічо­го то, па­нот­че!

В нас до­рож­ча ма­ти!»

Поховав піп ци­га­ни­ху,

За гроші пи­тає…

Аж тут йо­му со­роківку

Циган ви­тя­гає.

«Сороківку? - піп пи­тає. -

А то ж твоя ма­ти!

А ти ж за ню рублів де­сять

Обіцявся да­ти!»

«Рублів де­сять!.. - ци­ган ка­же.

За тру­па гни­ло­го!..

Та во­на не вар­та бу­ла

І жи­вою то­го!..»

ВОЛИ

Їде мос­каль се­ред літа

Нашими во­ла­ми.

«Гей, ва­лы, - кри­чить ве­се­лий, -

Чтоб бог ез­дил ва­ми».

Їде мос­каль се­ред зи­ми

Нашими во­ла­ми.

«Гей, ва­лы, - кри­чить сер­ди­тий,-

Чтоб черт ез­дил ва­ми!»

ПОЛОТНО

Кричить ба­ба, ре­пе­тує,

Пукає в вікно,

А мос­каль при­пав до пло­ту,

Тягне по­лот­но.

Стягнув собі. «Про­щай, баб­ка!

Злом не по­ми­най!»

Стара ба­ба у по­го­ню:

«Служба, по­че­кай!»

Москалеві то й бай­ду­же,

Баба вже й кле­не:

«Нехай те­бе, пре­по­га­ний,

Куля не ми­не!»

«Пусть се­бе, - мос­каль го­во­рить,

Баба па­ареть,

Вить доб­ра­во ча­ло­ве­ка

Пуля не вазьметь…»

«Та бог­дай же те­бе гос­подь

Щастям об­ми­нув,

Богдай же ти, пре­по­га­ний,

Дзвона не по­чув!»

«Что мне, баб­ка, тваи зво­ны,

Эка не ви­дал?..

Кабы я лишь ва па­хо­де

Барабан слы­хал!»

«Богдай же ти світа-сон­ця

Більше не ви­дав!

Богдай же ти зо­зу­леньки

Більше не чу­вав!..»

«Что мне слу­шать, как за­зу­ля

Вашая по­еть,

Меня в ма­туш­ке Рас­сеи

Й одуд за­ку­еть!..»

ІКРА

Сидить мос­каль ко­ло ла­ви,

Порох на­си­пає.

Аж підхо­дить ста­ра ба­ба.

«А що то?» - пи­тає.

«А что ж? Ик­ра сал­дац­кая,

Став мос­каль бре­ха­ти. -

Вить с эн­та­во у нас, баб­ка,

Выходют сал­да­ты!..»

«Почекай же, бісів си­ну, -

Стара собі ка­же, -

В ме­не жи­во ікра ва­ша

У печі по­ля­же!»

І йно ли­хе мос­ка­ли­ну

З ха­ти од­ви­ну­ло,

Баба по­рох та до печі -

Печі як не бу­ло!..

«Чи ж не ди­во з мос­ка­ля­ми, -

Баба про­мов­ляє,-

І в ікрі ще мос­ка­ли­на,

А що ви­роб­ляє?!»

«ВАРЕНИКИ-ВАРЕНИКИ!»

Сидить мос­каль на при­лав­ку,

Прищурює очі…

Так і зна­ти: мос­ка­ли­на

Вареників хо­че.

Хоче бідний ва­ре­ників,

То й ніщо пи­та­ти!

Та тільки їх по-на­шо­му

Не вміє наз­ва­ти.

«Хазяюшка, га­лу­буш­ка! -

Став він го­во­ри­ти. -

Свари-ка мне вот эн­та­во!..»

«Та чо­го зва­ри­ти?..»

«Да эн­та­во… как, бишь, ево

У вас на­зы­ва­ют?..

Вот, что, зна­ешь… бе­рут тес­то,

Сыром нак­ла­да­ют…»

«Та бог йо­го свя­тий знає,

Що вам, служ­ба, го­же!..

Тісто си­ром нак­ла­да­ють…

То га­луш­ки, мо­же?..»

«Не га­луш­ки, не га­луш­ки,

Я га­луш­ки знаю…

Свари-ка мне, га­лу­буш­ка…

Все, бишь, за­бы­ваю…

Уж с глаз до­лой, так с па­мя­ти!..

Вот эн­та­кой бес-то!..

Да зна­ешь ли, эн­так сыр-то,

А на сы­ре тес­то!..»

«Та бог йо­го свя­тий знає

І добрії лю­ди!..

Сир у тісті?.. Хіба, мо­же,

Чи не пиріг бу­де?»

«Да не пи­рог, го­лу­буш­ка…

Экая до­са­да!..

Да зна­ешь ли, ту­да мас­ла

Да сме­та­ны на­до!..»

А во­на-то доб­ре знає,

Чого мос­каль хо­че…

Та че­кає ба­ра­ба­на,

Заким за­тур­ко­че.

Як по­чу­ла ба­ра­ба­на…

Слава тобі, бо­же!

Та й го­во­рить мос­ка­леві:

«Вареників, мо­же?..»

Аж підско­чив мос­ка­ли­на…

Та ніко­ли жда­ти.

«Вареники-вареники!»

Та й пішов із ха­ти.

ДОЧКА - СИН

Пан то хо­че си­на ма­ти,

Не спить цілі ноч­ки,

Але пані, як на збит­ки,

Вповиває доч­ки.

Що півро­ку, то й пов­ненька,

Що рік, то й ди­ти­на…

Отак-отак ра­да б хлоп­ця,

А вий­де дівчи­на…

П'ятеро впо­ви­ла пані,

Ще надію має;

Але дідич за гра­ни­цю

З го­ря виїжджає.

І го­во­рить своїй пані:

«Я хрес­том кля­ну­ся,

Тільки ще бу­де не хло­пець -

Я вже не вер­ну­ся».

Сів на брич­ку та й поїхав,

Півроку ми­нає…

Але пані, як на теє ж,

Дочку впо­ви­ває.

Зажурилась, світ не­ми­лий,

І жи­ти не хо­че…

«Не по­ба­чу, - ка­же, - більше

Свого па­на в очі».

Аж при­хо­дить якось Мош­ко,

Паню ог­ля­дає.

«Чи ви, пані, нез­до­ро­ва?» -

Дідичку пи­тає.

Та і ка­же своє ли­хо.

«Не журіться, пані,

Та лиш мені, - ка­же, -дай­те

Коня, що на стані,

А я вже вам па­на вер­ну…»

Та йо­му да­рує

Їде Мош­ко за гра­ни­цю

І в пей­си не дує.

Найшов па­на, пок­ло­нив­ся…

«А що?» - пан пи­тає.

«А що ж, па­не? Дав бог си­на!»

Мошко відвічає.

Дає дідич сто чер­во­них

Жидюкові то­му.

Казав коні за­ло­жи­ти,

Рушав до­до­му.

Приїжджає, привітав­ся.

«Де моя ди­ти­на»

Бере її, розк­ри­ває…

Аж во­но - дівчи­на!

«Ах ти ж, шельмо, пся­ча віро,

Казав - си­на маю.

Та я те­бе обезвічу,

Живцем за­ко­паю!..»

«Стійте, па­не, їдно сло­во!-

Мошко про­мов­ляє -

Ви ди­ви­тесь, що ди­ти­на

Ще то­го не має,

Але я дам пей­си втя­ти -

Свідок пан і лю­ди,

Як че­рез шістнад­цять років,

І той там не бу­де!..»

Розсміявся пан із ли­ха.

«Що, - ка­же, - діяти?

Коли си­на не дож­ду­ся,

Треба зя­тя жда­ти…»

15 ап­ре­ля

ЗАПОРОЖЦІ У КОРОЛЯ

Приїхали за­по­рожці,

Короля віта­ють,

Король про­сить їх сіда­ти,

Козаки сіда­ють.

Сидять собі. В них жу­па­ни

Все кар­ма­зи­нові,

І самі такі храб­ренні,

Вуса през­до­рові.

Задивились на ті ву­са

Ляхи-мосціпани.

«Що б їм, - ка­жуть, - да­ти їсти?

Даймо їм сме­та­ни!»

Поставили їм сме­та­ни,

Їсти прип­ро­ша­ють,

Але наші за­по­рожці

Разом відмов­ля­ють:

«Славная у вас сме­та­на…

Тілько ви­ба­чай­те,

А пер­ше нам, за­по­рож­цям,

Щільник ме­ду дай­те!»

Дали й ме­ду за­по­рож­цям…

Вони як поїли,

Так ті ву­са през­до­рові

Вгору й за­вертіли.

Тоді й ка­жуть ко­ро­леві:

«А що, яс­ний па­не!

Нехай те­пер за­по­рож­цям

Подають сме­та­ни!»

ПАН І ІВАН В ДОРОЗІ

Ізійшлися пан з Іва­ном,

По світі манд­ру­ють…

Разом їдять, роз­мов­ля­ють.

Разом і но­чу­ють…

На кож­до­му че­рез плечі

Висить по тор­бині…

Лиш пан та­ки у че­мерці,

Іван - у сви­тині…

Ідуть во­ни до­ро­гою,

Стали но­чу­ва­ти,

Аж