Вільям Шекспір - Отелло, венеціанський мавр, Вільям Шекспір

style="">Ні, тільки той, хто збитий з пантелику

Або навіки втратив ясний розум,-

Той може припустити, що забутись,

На зло всім вічним правилам природи,

Так неймовірно може досконалість...

Ні, пояснить це можна тільки тим,

Що діяв тут якийсь пекельний підступ.

А через те я стверджую, що він

Впливав на неї трунком чарівним

І збуджував їй кров заклятим зіллям.

 

Дож

Так стверджувати - це іще не доказ.

Обвинувачення своє довести

Повинні ви чимсь певним і ясним.

Це поки що лиш здогади самі

І безпідставні висновки, синьйоре.

 

1-й сенатор

Скажіть же нам, Отелло,

Чи правда, що шляхом протизаконним,

Насильним ви посміли прихилити

До себе почуття дівочі, в серце

Отруту вливши їй? Чи ви її

Перемогли солодкими словами,

Що сполучають завжди серце з серцем?

 

Отелло

Прошу вас, до «Стрільця» пошліть негайно

І запросіть сюди мою дружину.

Нехай вона при батькові про мене

Розкаже все; якщо слова її

Мою вину потвердять - о, тоді

Не тільки те довір’я й сан, що ви

Мені дали,- й життя моє візьміть.

 

Дож

Хай Дездемону приведуть сюди!

 

Отелло

Вам, мій хорунжий, місце те відоме,

Тож проведіть їх.

 

Виходять Яго й кілька слуг.

 

Поки прийде він,

Так щиро, як я небу відкриваю

Моєї крові помилки гріховні,

Я розкажу високим зборам правду,

Як я прекрасної тієї панни

Здобув кохання, а вона - моє.

 

Дож

Розповідайте нам усе, Отелло.

 

Отелло

Любив мене отець її і часто

До себе кликав, про життя питав

За роком рік; про битви і облоги,

Що я їх пережив. Я починав

З дитинства й далі аж до наших днів.

Я говорив про всі мої пригоди,

Про злигодні на морі й на землі,

Як був не раз на волосок від смерті,

Як полонив мене жорстокий ворог

І в рабство запродав та як опісля

Я вирвався на волю; потім я

Розказував про всі мої мандрівки,-

Що бачити доводилось мені

В краях печер великих і пустель

Безмежних, неродючих, серед скель,

Що досягають маківками неба;

Казав про канібалів-людожерів,

Про тих людей, що голови у них

Ростуть попід плечима. Слухать це

Любила завжди мила Дездемона;

Щоразу, як її домашні справи,

Було, від нас раптово відкликали,

Вона мерщій закінчувала їх,

І знов приходила, й жадібним вухом

Моє ловила кожне слово. Я

Помітив це й годину вибрав слушну,

І вирвати із серця їй прохання

Вдалось мені: розповісти просила

Вона докладно все, що чула досі

Лише уривками. Тож я й почав -

І часто бачив, що в її очах

Бриніли сльози, як казав я їй

Про злигодні, що змолоду зазнав.

Я закінчив - мені у нагороду

Вона послала цілий світ зітхань,

Заприсяглась, що дивно це, предивно

І гірко, невимовно гірко це,

Що краще вже вона б того й не чула;

Та шкодувала, що сама вона

Не народилась чоловіком; потім

Мені подякувала й натякнула,

Мовляв, коли б я друга мав такого,

Який її полюбить,- хай би він

Їй розповів про себе так, як я,-

І зовсім він скорив би серце їй.

По цих словах освідчився я сам.

Вона мене так щиро покохала

За те, що стільки звідав небезпек,

А я її - за співчуття до мене.

Ось чари ті, що я до них вдавався.

Та ось і пані йде, спитайте в неї.

 

Входять Дездемона, Яго та слуги.

 

Дож

Такі оповідання і мою,

Брабанціо, зачарували б доньку;

Що зроблено, того не переробиш,-

Найкраще вам з цим ділом примиритись -

Така моя порада.

 

Брабанціо

Я прошу -

Послухайте іще її признання:

Якщо при всіх зізнається вона

В співучасті хоча б наполовину,-

Хай смерть впаде на голову мені,

Коли йому закину ще хоч слово!

Наблизьтеся, синьйоро благородна.

Кому у цім поважнім товаристві

Ви перш за все покірні?

 

Дездемона

Тату любий,

Моя повинність ділиться надвоє:

Від вас - моє життя і виховання;

Життя і виховання вчать мене

Коритись вам, адже ви мій господар,

А я донині вам дочка; та ось

Стоїть мій чоловік; і, як колись

Пішла від батька матінка моя,

Скорившись вам, отак і я повинна

Скоритись чоловікові моєму,

Господарю моєму - мавру!

 

Брабанціо

Ну,

Бог з вами! Я скінчив. Якщо на те

Є ваша воля, найясніший доже,

То перейдім до справ державних; я б

Волів приймачку мати, не дочку!

Йди ближче, мавре!

Даю тобі щиросердечно те,

Що в тебе вирвав би щиросердечно,

Якби ти ним не володів уже!

А щодо вас, коштовний діаманте,

Радію я, що другої дитини

Немає в мене... Так, бо через тебе

Зробився б я тираном і її

В кайдани закував би... Я скінчив.

 

Дож

Дозвольте мовити мені за вас

Таке цілюще слово, що змогло б

Щаблями стать закоханим оцим

До ласки вашої.

Коли ніщо нам помогти не може,

То плакати й журитися - негоже!

Геть відлетіти має наша мрія,

Коли ми враз втрачаємо надію.

Журитись лихом, що спливло, не треба,

Бо інше ми накличемо на себе.

Пускаючи, що вдержати не можем,

Лише терпінням ми собі поможем.

Той збитки зменшує, хто з них глузує.

Хто плаче повсякчас - себе грабує!

 

Брабанціо

Тоді ми можем туркам Кіпр віддати,-

Таж