Вейн Поль - Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль

для іі|имтих читачів, як це роблять журналісти чи “письменники”, а для інших істориків — своїх колег; це не було мірактерним для істориків Античності. Таким чином, вони миють перед науковою строгістю вочевидь примиренське* ставлення, яке нас дивує або шокує. Дійшовши до йог і,мої із своїх десяти книг, що складають його великий шорчий набуток, Павсаній написав врешті так: "На почіпку своїх наукових пошуків я бачив у наших міфах інше наївну легковажність; але тепер, коли мої дослід-'нгіііін стосуються Аркади, я став обережнішим. Справді, у стародавні часи ті, кого називали Мудрецями, радше висловлювалися загадками, аніж відверто, і я допускаю, що легенди стосовно Х|юноса трохи пов'язані із цією мудрістю”. Це запізніле визнання дає нам можливість ретроспективно дізнатися, що Павсаній жодним словом не повірив тим неправдоподібним багаточпслснним легендам, які він незворушно подавав нам упродовж тих попередніх шестисот сторінок. Згадусться інше — не менш запізніле визнання — визнання І е|юдота наприкінці сьомої із його дев'яти книг: чи аргсиці зрадили г|м*цьку справу 480 р. і стали союзниками ііе|>сіи, які п|>стенду-валн на того ж самого міфічного іі|И‘дка, себто 11с|и‘ея? “Щодо мене, — пише Ге|юдот, - моє завданим полягає в тому, щоб казати те, що мені казали, а не вірити всм»му, і тс, що я тільки-но заявив, варт усієї |и*игпі мого тіш-

•    ^ IQ

ршня .

Якщо б сучасний історик науковій Г|юмаді назвав факти чи легенди, яким він абсолютно їй* вірить, то він зазіхнув би на порядність науки. (/га|м>давні історики мають якщо не інше поняття іцю порядніш», то принаймні інших читачів, які не с професіоналами і скла дають таку ж різнорідну публіку, як і читачі газети; отже, вони мають право, а навіть обов’язок стриманості, і розпоряджаються можливістю маневру. С.ама правда не знаходить вираження їхніми устами: думку іі|м> цю іі|шяду повинен собі сформувати їхній читач; сич» одна із численних, мало видимих особливостей, які виявляють, що, незважаючи на велику подібність, історичний жанр з часів античних дуже відмінний від гого, чим він є у сучасників. Загал стародавніх істориків різноше|итий; деякі читачі шукають [юзваг, інші читають ігшрію критичнішим оком, а деякі навіть є п|хи|)ссіоііалами політики чи стратегії. Кожен історик здійснює свій вибір: писати для всіх, шануючи різні категорії читачів, або ж спеціалізуватися, як Фукідід і Полібій, у технічно певній інформації, яка даватиме політикам і військовим завжди корисні відомості. Ллє вибір було надано: більше того, гетерогенність публіки залишала історикові певну можливість: пін міг подати правду на свій гмак, з питріїними або більш згладженими барвами, однак її не зраджуючи. Отож, не треба дивуватися чи обурюватися через лист, що часто коментується сучасними вченими, де Цицерон

ІІ|МН*ИТЬ Луккея “більше звеличити діяння свою консулату", можливо вшце топ», що зробив би, і “не надто приховувати закон історичного жанру"; звичайна товариська послуга, яка не перевищу* того, що можна було б просити без надто великої непорядності у журналіста, який завжди матиме для себе частину свого читача.

За очевидними питаннями наукового методу чи порядності проступає інше питання — зв’язку історика з його читачами. Момільяно вважає, однак, що у Ві-:іантійській імперії з'являється нове ставлення до документів, яке знаменує собою майбутній добрий метод веденої науково історії: “Велична Історія” і особливо “Церковна історія” Евсебія стане доказом “нової вартості”20, пов’язаної із документами (new value attached to documents). Зізнаюся, що ці твори залишили в мене досить неординарне враження: “Велична Історія” не подає своїх джерел, час від часу вона передає як цікаві уривки та пам’ятники Античності текст, що належить перу відомої методики; так вже робили олександрійці. Евсебій робить так само; окрім того Евсебій переписує не дже|)ела самі по собі, а уривки; він компілює “ок-|>емі оповідання”, як про це сам говорить у перпшх рядках своєї історії. Вставляєш в оправу цінні уривки і позбавляєш себе обов’язку самому складати історію, пе-інміисуючи своїх попередників; далекий від того, щоб засвідчувати якесь нове відношення, Евсебій підтверджує “абсолютну об’єктивність”, за висловом Ренана21, з якого пізня Античність розглядала книгу історії. Метод численних уривків є вже методом Порфирія (який таким чином зберіг нам тексти Теофраста чи Гермарха); Евсебій також вдається до цього у своїм “Євангельськім приготуванні” (що дозволяє нам ще читати кініка Ено-мая чи перипатетика Діогеніаноса).

Знітитися перед об’єктивністю: справді, перед віком учених суперечок, перед віком Ніціне і Макса Вебера існують факти. Історик не повинен ні інтерпретувати (бо факти існують), ні доказувати (бо факти не є метою учених суперечок): йому достатньо подати факти, чи то як “репортер”, чи як компілятор. Для цього йому не потрібні надмірні інтелектуальні здібності; йому достатньо мати три властивості, які є доброчинностями кожного доброго журналіста: старанність, компетентність і безсторонність. Він повинен швидко знаходити інформацію у книжках або серед свідків, якщо такі ще с, або ж збираючи традиції, “міфи”; його компетентність щодо політичних матеріалів, таких як стратегія, географія, допоможе йому зрозуміти вчинки громадських діячів і критикувати свою інформацію; його бсзсто|м>нність веде до того, що він не обдурить задля винагороди чи че|>ез своє недбальство. Його робота і ного позитивні риси дають те, що історик врешті-решт пізнає правду п|к> минуле па відміну від натовпу; бо, як говорить Павсаній, “багато розповідають неправдивих речей у натовпі, який зовсім не розуміється на історії і який вважає гідним довір’я те, що чув з дитинства у хорах і в трагедіях. Наприклад, про Тесея; але в дійсності Тесей був ко|юлсм, який зійшов на трон зі смертю Менестея, і його потомки збе|н?гли владу до четвертого покоління”22.

Як бачимо, Павсаній відділив добре зерно від полови; він вийняв із леїчміди про Тесея автентичне ядро. Яким чином він це зробив? З допомогою того, що ми назвемо доктриною актуальних речей: минуле схоже на сучасність, або, якщо бажаєте, дивовижне не існує: отож, у наші дні не видно більше людей з бичачими головами і існують королі; отже, Мінотавр ніколи не існував, а Тесей був просто собі царем. Павсаній не сумпівасгься в історичності Тесея, і Арістотель23 за п’яті» століть до нього також в цьому не сумнівався. Перш ніж прийняти критичне ставлення, що звело міф ДО ВІ{ЮГІДНОГО, позиція середнього грека була різною: відповідно до свого темпераменту він вважав міфологію байками старої легковірної жінки або ж зберігав до віддаленого дивовижного таку позиція, при якій питання історичності чи фантастики не мало сенсу.

Критична позиція — позиція ГІавсанія, Арістотеля і навіть Геродота24 — полягає у баченні в міфі усної традиції, історичного джерела, яке треба критикувати; це

— чудовий метод, але він створив фальшиву проблему, від якої стародавні не могли звільнитися впродовж тисячі років;