Вейн Поль - Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль

потрібне було історичне зрушення — християнство, для того, щоб не змушувати їх вирішити цю проблему, а забути її? Ця проблематика була наступною: міфічна традиція передає автентичне ядро, яке впродовж століть розчинилося в легендах; лише ці легенди справляють трудність, а не ядро. Як ми бачимо25, думка Павсанія рухалася якраз стосовно цих легендарних додатків і лише стосовно них.

Критика міфічних традицій є, отже, невдало поставленим питання. Якийсь-то Павсаній хибно схожий на нашого Фонтенсла, далекого від того, аби відділити добре зерно від полови, вважаючи, що все у легендах фальшиве26 . 1 незважаючи на зовнішній вигляд, антична критика міфу не менш хибно схожа на нашу; ми вітаємо в легенді історію, побільшену “народним генієм”; для нас такий-то міф буде епічним збільшенням великої події, такої, як “дорійське вторгнення”; але для якогось грека той самий міф буде правдою, викривленою народною наївністю; для автентичного ядра він матиме мало деталей, що є правдивими, бо вони не містять нічого дивовижного — як-от ім’я героїв та їх генеалогія.

Парадокс надто знаний, щоб належало наполягати; якщо визнають, що легенди часто передають колективні спогади, то можна повірити в історичність Троянської війни; якщо ж їх вважати фантастикою, — то у це не будуть вірити і даватимуть іншу інтерпретацію дуже двозначним відомостям археологічних розвідок. Питання методу і позитивності передбачають фундамснталь-ніше запитання27: що це таке міф? Чи це викривлена історія? Звеличена історія? Колективна міфомалія? Алегорія? Чим він був у свідомості греків? Це дасть нам можливість констатувати, що почуття правди дуже широке (воно легко охоплює міф), але рівно ж — що “правда” означає багато речей... аж до того, що охоплює літературу наукової фантастики.

ПЛЮРАЛЬНІСТЬ І АНАЛОГІЯ СВІТІВ ПРАВДИ

І рецька міфологія, яка мала з релігією найелабішій зв'язок28, була по своїй суті нічим ііішим, як дуже популярним літературним жанром, широким пластом літератури, особливо усної, коли слово література було вже доречне, ще скоріше служило для розмежування реальності і фантастики, коли елемент легендарності вже чітко допускався.

Читаючи Павсанія, |мхіумієш, що це таке міфологія: найменше містечко, яке описує наш учений, мало свою легенду, пов’язану із якимось природнім чи місцевими культурним дивом29; що легенду вигадав невідомий оповідач, а ще нсдавніше один із тих численних місцевих ерудитів, яких Павсаній читав і яких називає екзегета-ми. Кожен із тих авторів або оповідачів знав творчість своїх побратимів, бо різні легенди мають тих самих героїв, торкаються тих самих тем і божественні або героїчні генеалогії погоджуються тут між собою або не зазнають надто відчутного протиріччя. Уся ця літе|>ату-ра, яка не знала себе, нагадує іншу: життя мучеників або місцевих святих, від меровінгської епохи до “Золотої легенди”. А. ван Генеп показав, що ці апокрифичні життя святих, які з великим трудом визнали болландисти, були дуже популярною соковитою літературою: це не що інше, як викрадені принцеси, які зазнають страшних мук, або порятовані доблесними рицарями; снобізм, секс.

садизм, авантюра. Народ захоплювався такими розповідями, мистецтво їх ілюструвало, їх підхоплювала багата віршова та прозова література30.

У ці легендарні світи вірили як у справжність, себто V них не сумнівалися, однак у них не вірили так, як вірять у реальності, що нас оточують. Для люду віруючого життя мучеників, сповнене дивовижності, містилося у минулому без визначеного віку, про яке знали лише, що воно було попереднім, зовнішнім та гетерогенним до теперішнього часу; то був “час поган”. Так само було із грецькими міфами; вони відбувалися “раніше”, у час героїчних поколінь, тоді, коли боги ще втручалися у людські справи. Час і простір міфології був потаємно гетерогенним до наших часів31; грек поміщав богів “на небо”, однак він дуже здивувався б, якби помітив їх на небі; він був би не менш здивований, якщо б його зловили на слові стосовно часу і якби йому сповістили, що ІЄ(|)ЄСТ щойно повторно одружився або що Афіна дуже постаріла за останній час. Тоді він “вирішив” би, що в його власних очах міфічний час мав лише химерну аналогію із щоденною темпоральнісгпо, але також і тс, що певна якась летаргія завжди перешкоджала йому зрозуміти цю різноманітність. Аналогія між цими часовими світами приховувала їх потаємну множинність. Не є зовсім зрозумілим, якщо гадають, що людство має якесь минуле, знане чи незнане: не зауважуєш більше границі століть, про які збереглася пам’ять, так само, як і не розрізняєм лінії, яка обмежує візуальне поле; поза тим горизонтом не бачать, як простягаються похмурі століття; перестають бачити, ось і все. Героїчні покоління лаштувались з іншого боку цього часового горизонту, в іншому світі. Ось той міфічний світ, в існування якого мислителі

- від Фукідіда чи Гекатея до Павсанія чи Святого Ав-іустина32 — будуть й надалі вірити; хіба що перестануть дивитися на нього, як на інший світ, і забажають звести його до предметів теперішнього світу. Робитимуть так, ніби то міф залежав від такого ж укладу віри, як і історія33.

Ті, що не були мислителями, зауважували натомість понад горизонтом колективної пам’яті світ ще кращий, аніж добрий старий час, надто гарний, щоб бути емпіричним; цей міфічний світ не був емпіричним; він був ніля-хетиий. Не треба казати, що він втілював або символізував “вартості”: не видно,*щоб героїчні покоління більше культивували вартості, аніж люди сьогоднішні; але вони мали більше “вартості”, аніж ці люди: якийсь герой є більше, аніж людина, так само, як в очах Пруста якась герцогиня має більшу цінність, аніж міщанка.

Пін дар буде добрим прикладом цього снобізму (якщо дозволено вдатися до жарту, аби бути більш лаконічним). Проблема зрозуміла: що творить єдність, якщо єдність наявна, епінікії Піндара? Чому поет розповідає переможцеві той чи інший міф, зв’язок якого із сюжетом не с зрозумілий? Чи є це царською примхою поета? Або ж, чи атлет не є лише зачіпкою, яка дозволяє Піндарові висловити погляди, дорогі для нього?

Або ж чи міф є алегорією і чи він натякає на якісь особливості біографії переможця або його предків? Добре пояснення дав Г.Френкель: Піндар підносить переможця і його звитягу до вищого світу, яким є світ поета34; бо Піндар як поет близький до світу богів і героїв, він підносить переможця, того гідного похвали простолюдина, до свого світу, трактуючи його як рівного і розповідаючи йому про цей міфічний світ, який відтепер буде його світом завдяки Піндарові, який туди йот вводить. Необов’язково мусить існувати тісний зв’язок між особистістю переможця і тими справами, про які говорить поет: Піндар не претендує на заслугу в тому, що міф завжди містить у собі слабкий натяк на особу переможця; важливим є те, що він трактує переможця як рівного, дружньо