Софi Кiнселла - Шопоголік на Мангеттені

Ми йдемо до каси, і я старанно оминаю поглядом стелажі з аксесуарами. Я майже не помічаю пурпурової торбинки, обшитої сяйливими чорними намистинками. І я саме дістаю з сумки гаманець, пишаючись тим, як я встояла перед усіма спокусами, коли продавчиня ніби мимохідь говорить:

– А знаєте, ми маємо такі самі сандалі клементинового кольору.

Клементинового кольору?

– О… он як, – озиваюся, трохи помовчавши.

Мені не цікаво. Я купила те, по що прийшла. Крапка. Бузкові сандалі. Не клементинові.

– Ми їх щойно отримали, – додає вона, кружляючи по підлозі й роздивляючись на всі боки. – Думаю, вони матимуть ще шаленіший попит, аніж бузкові.

– Справді? – я намагаюся говорити якнайбайдужливіше. – Ну, я, мабуть, просто візьму ці…

– Ось вони! – вигукує продавчиня. – Я знала, що вони десь тут, неподалік.

І я завмираю… Вона ставить на прилавок найвишуканішу сандальку, яку мені тільки доводилося бачити. Світлу, кремово-оранжеву, з такими самими ремінцями, що й бузкові, але замість ожинки біля пальця – крихітний клементин.

Це любов з першого погляду. Я очей не можу відвести.

– Хочете приміряти? – пропонує дівчина, і я відчуваю, як бажання пульсує внизу живота.

Погляньте лишень на неї. Яка це спокуса! Це найжаданіше взуття з усього, що я бачила. О Боже!

Утім, мені не треба клементинового взуття, правда ж? Мені його не треба.

Давай, Бекі. Просто. Скажи. «Ні».

– Узагалі… – я голосно ковтаю, силкуючись опанувати власний голос. – Узагалі… (О Боже, я ледь можу це вимовити!). Я сьогодні візьму тільки бузкові, – озиваюся зрештою я. – Дякую.

– Гаразд… – касирка набирає код. – Тоді з вас 89 фунтів. Як ви хотіли б заплатити?

– Ем… Карткою «Віза», будь ласка, – кажу я.

Ставлю підпис на чеку, беру свою сумку й виходжу з магазину, почуваючись трохи ошелешеною.

Я зробила це! Зробила! Стримала власне бажання! Мені потрібна була лише одна пара взуття – і я купила тільки одну. Зайшла в крамницю – вийшла з крамниці, все за планом. От бачите, я можу, коли справді хочу. Це нова Бекі Блумвуд.

Я поводилася дуже добре і заслужила на невеличку винагороду, тож я йду до кав’ярні й сідаю на осяяній сонцем терасі зі склянкою капучино.

«Я хочу ті клементинові сандалі», – лунає в моїй голові, коли я роблю перший ковток.

Припини. Припини. Подумай про… про щось інше. Люк. Вихідні. Наша перша спільна мандрівка. Боже, я не можу дочекатися.

Я хотіла запропонувати кудись поїхати, відколи ми почали зустрічатись, але він стільки працює, тож це було б те саме, що попросити прем’єр-міністра ненадовго припинити керувати країною. (От тільки, коли подумати, прем’єр-міністр відпочиває щоліта, правда ж? То чому ж Люк не може?)

Люк такий заклопотаний, що досі не познайомився з моїми батьками, і це мене трохи засмучує. Кілька тижнів тому вони запросили його в неділю на обід, і мама цілу вічність готувала – ну, принаймні купила в «Сейнсбері» свиняче філе, запечене з абрикосами, і просто розкішний шоколадний пудинг із безе. Але останньої миті Люк змушений був відмовитись, бо в недільних газетах щось там таке надрукували, і сталася прикрість з якимось його клієнтом. Отож довелося мені їхати самій – і це, чесно кажучи, досить жалюгідно. Помітно було, що мама страшенно розчарована, хоч вона радісно повторювала: «Ну, це не так уже й важливо». Але ж то таки було дуже важливо. Наступного дня він надіслав їй величезний букет квітів, щоб вибачитися (принаймні його помічниця Мел надіслала), хоч це не те саме, правда ж?

А найгірше, що наші сусіди, Дженіс та Мартін, зазирнули випити скляночку хересу і, як вони сказали, познайомитися зі славнозвісним Люком, а з’ясувавши, що його немає, почали зиркати на мене такими зверхньо-співчутливими поглядами, бо їхній син Том наступного тижня одружується зі своєю дівчиною Люсі. І я підозрюю жахливе: вони вважають, ніби я в нього безнадійно закохана. (Хоч насправді все не так, ба навіть навпаки. Але коли вже людям щось таке придумалося, їх годі переконати, що це не так. Господи. Яке жахіття!)

Коли я висловила Люкові свій смуток, він зауважив, що я з його батьками також не знайома. Та це не зовсім правда. Одного разу я недовго гомоніла з його татом і мачухою в ресторані, хоч ту розмову й не можна назвати надто вдалою. І взагалі, вони живуть у Девоні, а рідна мати Люка – в Нью-Йорку. Тож із ними не так уже й легко побачитися, еге ж?

Хай там як, ми помирилися. Принаймні він докладає зусиль, щоб поїхати в цю невеличку подорож. Власне, це Мел запропонувала ідею з вихідними. Вона розповіла мені, що в Люка вже три роки не було справжньої відпустки і, може, його варто помалу підводити до думки про відпочинок. Тож говорити про відпустку я припинила й почала заводити розмови про те, щоб поїхати кудись на вихідні. І це спрацювало!

Раптом Люк попрохав мене нічого не планувати на уїк-енд. Сам забронював готель і все таке. Я з таким нетерпінням цього чекаю. Ми просто відпочиватимемо, ні про що не турбуючись, і нарешті залишимося тільки вдвох. Як добре.

Я хочу ті клементинові сандалі.

Припини. Не думай про них.

Я відпиваю ще кави, відхиляюся на спинку стільця і змушую себе розглядати галасливу вулицю. Люди кудись ідуть, тримають сумки, базікають, а он перетинає дорогу дівчина в таких гарних штанях (здається, від Ніколь Фаргі), а ще… О Боже!

Дорогою до мене йде чоловік середніх літ у темному костюмі, і я його впізнаю. Це Дерек Сміт, мій банківський менеджер.

Ой, схоже, й він мене помітив.

«Так, не панікуй!» – суворо наказую собі. Нема чого панікувати. Може, колись я б і злякалася, побачивши його. Намагалася б сховатись за меню або й узагалі втекти. Та це все вже в минулому. А тепер ми з «найкращим Сміті у світі» справжні друзі, чесні одне з одним.

Утім, я помічаю, що відсуваю свій стілець якнайдалі від сумки «Ел-Кей Беннетт», ніби вона чужа.

– Вітаю, містере Сміт! – кажу я радісно, коли він підходить. – Як справи?

– Дуже добре, – відповідає Дерек Сміт, осміхаючись. – А ваші?

– О, все гаразд, дякую. А ви… ви хочете кави? – ввічливо пропоную я, киваючи на порожній стілець навпроти.

Я не те щоб чекаю, що він погодиться, проте, на мій подив, він сідає і бере меню.

От що значить культурний рівень! Я п’ю каву зі