Пауло Коельо - Вероніка вирішує померти

Вероніка не знала, як довго вона спала. Пам’ятала лише, що на мить прокинулася — все ще з отими трубками в роті та носі — й почула, як хтось запитав:

— Хочеш, я тебе помастурбую?

Але тепер, розплющивши очі й роззираючись по кімнаті, не знала, чи то була реальність, чи галюцинація. Крім цього моменту, не пам’ятала нічого — абсолютно нічого.

Трубок уже не було, але тіло її було обтикане голками, до голови й до грудей — там, де серце — були приєднані дротики, а руки були й досі прив’язані до ліжка. Вона лежала гола, тільки під простирадлом, і відчувала, що мерзне, але вирішила не нарікати. Простір, обмежений зеленою шторою, був заповнений її ліжком, реанімаційною апаратурою й білим стільцем, де сиділа, читаючи книгу, медсестра.

Ця жінка мала темні очі й темне волосся. Хоча можливо, що то була та сама жінка, з якою вона розмовляла кілька годин — а чи днів? — тому.

— Ви не могли б розв’язати мені руки?

Медсестра звела погляд, кинула безцеремонно «ні» й продовжила читання.

«Я жива, — подумала Вероніка. — Все починається спочатку. Доведеться побути тут трохи, поки вони не зрозуміють, що я цілком нормальна. Тоді мене випустять, і я знову побачу вулички Любляни, її головний майдан, мости, людей, що йдуть на роботу і вертаються з неї.

Люди завжди стараються допомогти іншим — щоб почувати себе кращими, ніж є насправді, — отож мені знову дадуть місце в бібліотеці. Я почну відвідувати ті самі бари й дискотеки, говоритиму з друзями про несправедливість у світі та інші проблеми, ходитиму в кіно, гулятиму над озером…

Я тільки зажила пігулки, тож тіло моє не понівечене, я така ж молода, гарна, розумна, як була, мені не важко буде знаходити собі приятелів, — як і раніше. Кохатимуся з ними по квартирах або в лісі, і не без задоволення, але після оргазму відчуватиму порожнечу. Нам не буде про що говорити, й це не стане для нас одкровенням. Почнуться надумані виправдання — „Вже пізно“, „Мені завтра рано вставати“, — і ми квапливо прощатимемося, взаємно уникаючи поглядів.

Потім назад до своєї кімнатки в жіночому монастирі. Читання нудної книги, телевізор з тими самими програмами, наставляння будильника, щоб прокинутися точнісінько в той самий час, що й минулого дня, а тоді механічно виконувати свою роботу в бібліотеці, їстиму канапку в парку біля театру, на тій самій лавці, поруч з іншими, що теж обирають собі одні й ті ж лавки на час обідньої перерви, — людьми з однаково відсутнім виразом обличчя, котрі вдають, що розмірковують над неймовірно важливими речами.

Тоді знову бібліотека; вислуховування пліток про те, хто з ким зустрічається, що кому болить, як ту чи іншу довів до сліз її чоловік, і мене не покидатиме почуття привілейованості: я гарна, в мене є робота, я можу фліртувати з ким мені захочеться. Отож вечорами я знову ходитиму по барах, і все повториться спочатку.

Моя мати, яку, мабуть, цілковито шокувала моя спроба самогубства, відійде від потрясіння й допитуватиметься, що я збираюся робити далі, чому я не така, як усі, бо насправді життя набагато простіше, ніж я собі уявляю. „Глянь на мене, я вже стільки років одружена з твоїм батьком і завжди намагалася виховати тебе якомога краще, бути для тебе якнайкращим прикладом“.

Одного дня мені набридне слухати одне і те ж, отож заради неї я одружуся з чоловіком, якого присягнуся любити. Ми почнемо вимріювати наше майбутнє: дім у передмісті, діти, майбутнє наших дітей. Першого року ми часто кохатимемось, другого — рідше, а після третього в подружжі, мабуть, згадують про секс лише раз на півмісяця, хоч до справи доходить ледве що раз на місяць. Гірше того, ми майже не розмовлятимемо. Я примушу себе змиритися з тим, що є, але не розумітиму, що зі мною сталося, чому я його більше не цікавлю, чому він мене ігнорує, зате постійно заводить мову про друзів, неначе тільки вони й належать до його справжнього світу.

Коли наше подружжя буде на грані розпаду, я завагітнію. Дитина зблизить нас на якийсь час, але потім знову все буде, як і було.

Я почну гладшати — як ота тітка, про яку вчора говорила медсестра, а чи то позавчора? Не знаю. Я стану міняти дієти, але щодня, щотижня мене добиватиме моя зайва вага, яка зростатиме попри всі мої зусилля. Тоді я візьмуся до чародійних пігулок, аби знімати депресії; народжу ще кількох дітей, зачатих упродовж ночей кохання, що промайнули надто швидко. І казатиму всім, що живу завдяки своїм дітям, хоча насправді це вони живуть на цьому світі завдяки мені.

Всі вважатимуть нас щасливою парою, й ніхто не знатиме, скільки самотності, гіркоти й самозречення ховається за цією видимістю щастя.

А одного дня мій чоловік уперше заведе собі коханку, і я, мабуть, вчиню скандал, як ота тітка, або знову подумаю про самогубство. Але на той час я вже буду надто стара й нерішуча, з двома-трьома дітьми, що потребують моєї опіки, — треба буде спочатку поставити їх на ноги, а вже тоді всього зрікатися. Ні, я не вчиню самогубства — я влаштую сцену й попереджу його, що заберу дітей і піду геть. Як і всі інші чоловіки, мій чоловік злякається; він скаже, що кохає тільки мене і що більше з ним такого не трапиться. Йому й на думку не спаде, що якби я дійсно вирішила піти, я не мала б іншого вибору, як повернутися до батьків і бути з ними до кінця життя, щодня вислуховуючи від матері, що я втратила нагоду бути щасливою, що він, попри свої грішки, був чудовим чоловіком і що моїх дітей травмує ця розлука.

Через два-три роки в нього з’явиться ще одна жінка. Мені це стане відомо — я їх побачу, а чи хтось мені розповість, — але цього разу я вдаватиму, що нічого не знаю. Я вичерпала всю енергію на боротьбу з попередньою коханкою; сил у мене більше немає; краще прийняти життя таким, яким воно є, а не