Пауло Коельо - Вероніка вирішує померти

більше заспокійливих пігулок, а потім повідомила всім, що хоче покінчити з життям. Ніхто їй не повірив. І ось одного ранку, залишивши мені прощальне повідомлення на автовідповідачі, вона отруїлася газом. Я кілька разів переслухала це повідомлення: я ще ніколи не знала її такою тихою, такою впокореною. Вона сказала, що не почувається ні щасливою, ні нещасною, тому й не хоче жити.

Вероніці стало шкода цієї жінки — вона, либонь, розповідала це все, намагаючися збагнути тітчину смерть. У цьому світі, де кожен прагне вижити за будь-яку ціну, хто може засудити людину, котра вирішила померти?

Ніхто. Кожен знає міру свого страждання або відчуває, що його життя втратило сенс. Вероніка хотіла це пояснити, але натомість почала душитися трубкою, що стирчала їй з рота, і жінка кинулася на поміч.

Вона бачила, як жінка схилилася над її прив’язаним тілом, натицьканим трубками і врятованим усупереч її волі. Вона виказувала своє бажання знищити його, — мотаючи головою, благала очима, щоб з неї повитягали всі ці трубки і дали їй змогу спокійно померти.

— Щось ви нервуєтеся, — сказала жінка. — Може, шкодуєте за своїм вчинком, а чи й далі бажаєте вмерти; та це мене не цікавить. Моя справа — робити те, що належить. Якщо пацієнт нервується, я мушу, за приписом, дати йому заспокійливе.

Вероніка припинила опір, але медсестра вже робила їй укол у руку. Невдовзі вона знову опинилася в дивному світі без сновидінь — пам’ятала тільки обличчя жінки, котру щойно побачила: зелені очі, каштанове волосся й відсторонений вираз обличчя — обличчя людини, яка робить те, що їй приписано, ніколи не сумніваючись у доцільності тих або інших правил.

Пауло Коельо почув про історію з Веронікою трьома місяцями пізніше, коли вечеряв у Парижі, в алжирському ресторанчику, зі своєю знайомою словенкою, також Веронікою, батько якої був головним лікарем Віллету.

* * *

Згодом, вирішивши написати книгу на цю тему, він хотів було змінити ім’я своєї знайомої, щоб не заплутати читачів. Думав назвати її Бласкою, Едвіною, Марієцою або ще яким іншим словенським ім’ям, та врешті-решт залишив усе, як було. Коли йтиметься про його знайому Вероніку, він називатиме її його знайомою Веронікою. Коли ж ітиметься про іншу Вероніку, не буде потреби її якось іще називати, бо вона й так буде головною героїнею книги, а читачів тільки дратуватиме постійне нагадування про «божевільну Вероніку» чи «Вероніку-невдалу самогубцю». До того ж, і він сам, і його знайома Вероніка з’являться лише в одному коротенькому розділі книги, — саме в цьому.

Його знайома Вероніка обурювалася тим, що вчинив її батько, враховуючи й те, що заклад, ним очолюваний, прагнув до респектабельності, а сам він працював над дисертацією, яку мав представити на суд високої наукової ради.

— Чи знаєте ви, звідки пішла назва «притулок для божевільних»? — запитала вона. — 3 часів середньовіччя, коли кожен мав право шукати прихистку в церквах та інших святих місцях. Право на притулок — це річ зрозуміла для будь-якої цивілізованої людини. Як же міг мій батько, головний лікар притулку для психічно хворих, поставитися до неї саме так?

Пауло Коельо хотів довідатись в усіх подробицях, як воно сталося, бо мав для цього вельми поважну причину.

Причина полягала в тому, що він сам опинявся в подібному притулку, або, як це частіше називають, у психлікарні. І сталося це з ним не раз, а тричі — у 1965, 1966 та 1967 роках. Заклад, до якого він потрапляв, називався санаторієм доктора Ейраша в Ріо-де-Жанейро.

Чому саме його поклали до цієї лікарні, він навіть і тепер не годен був зрозуміти. Можливо, батьків його збентежило, що він якось дивно поводився. Напівсором’язливий, напівекстравагантний, він прагнув стати «митцем», що в його родині сприймалося як найпевніший шлях на суспільне дно і до злиденної смерті.

Коли Пауло Коельо над цим замислювався — а треба сказати, що зрідка він це робив, — йому здавалося, що справжнім божевільним був саме доктор, який погоджувався ізолювати його практично без жодних на те підстав (як у кожній родині, завжди легше звинуватити іншого, стверджуючи, нібито батьки не усвідомлювали, що чинять, приймаючи таке суворе рішення).

Пауло засміявся, довідавшись про чудернацького листа до газети, залишеного Веронікою, зі скаргою на те, що поважний французький журнал навіть не знає, де є Словенія.

— Ніхто через це не кінчатиме життя самогубством.

— Тому-то цей лист і виявився марним, — ображено відповіла його знайома Вероніка. — Вчора я поселялася в готелі, й адміністраторка думала, що Словенія — місто в Німеччині.

Ця ситуація була йому знайомою, адже багато хто з іноземців вважав столицею Бразилії аргентинське місто Буенос-Айрес.

Але крім того, що іноземці захоплено розхвалювали красу його столиці (у сусідній Аргентині), спільність Пауло Коельо з Веронікою полягала ще й у згаданій події: його теж колись поклали до психіатричної лікарні й, на думку першої дружини, «повинні були не випускати звідти ніколи».

А все ж таки його випускали. І от, залишаючи лікарню востаннє з твердим наміром ніколи туди більше не вертатися, він пообіцяв собі дві речі: (а) що він колись це все опише і (б) що привселюдно торкнеться цієї теми лише по смерті батьків, бо не хотів завдавати їм прикрощів — адже обоє все життя картали себе за заподіяне.

Мати його померла 1993 року, але батько, якому в 1997 році виповнилося вісімдесят чотири, був ще живий, при повній свідомості й у доброму здоров’ї, попри емфізему легенів (хоч він ніколи й не курив) та попри споживання виключно морожених продуктів, бо так і не зміг знайти собі господиню, яка б мирилася з усіма його дивацтвами.

Отож коли Пауло Коельо почув історію Вероніки, то зрозумів, що може описати цю тему, не порушуючи своїх обіцянок. Хоча йому й ніколи не спадала думка про самогубство, він дуже добре знав світ психіатричної лікарні — всі процедури, відносини між лікарями й пацієнтами, переваги та прикрощі перебування у такому місці.

Тому нехай Пауло Коельо разом зі своєю знайомою Веронікою назавжди покинуть сторінки цієї книги, а ми продовжимо свою розповідь.