Пауло Коельо - Вероніка вирішує померти

Він і надалі буде дбайливим чоловіком; а я так само працюватиму в бібліотеці, їстиму свої канапки у скверику біля театру, читатиму книжки, ніколи їх не закінчуючи, дивитимуся ті самі телепрограми, що й десять, двадцять, п’ятдесят років тому.

Хіба що я канапки тепер жуватиму з почуттям провини, бо ставатиму чимдалі гладшою; і більше не ходитиму по барах — адже чоловік мій сподівається, що я маю бути вдома й доглядати дітей.

Треба буде дочекатися, коли виростуть діти, щоб день у день думати про самогубство, для здійснення якого вже не вистачатиме відваги. Одного прекрасного дня я дійду висновку, що таким і є наше життя: не варто нічим перейматися; бо нічого у ньому й не змінити. І я змирюся».

Вероніка завершила свій внутрішній монолог і пообіцяла сама собі: живою вона Віллет не залишить. Найкраще все довести до кінця тепер, поки вона ще достатньо хоробра й міцна для того, щоб померти.

Вона заснула й кілька разів прокидалася, помічаючи, що навколо неї зменшується кількість різних апаратів, зате підвищується температура й постійно міняються обличчя медсестер; але завжди хтось біля неї був. Крізь зелену штору до неї долинав чийсь плач, стогін чи голоси, що тихо й рівномірно про щось перешіптувалися. Час від часу звідкись долинав дзвінок, і тоді чути було в коридорі пришвидшені кроки, голоси втрачали свою рівномірну приглушеність, ставали різкі й напружені.

Коли вона чергового разу прийшла до тями, медсестра запитала: «Вас не цікавить стан вашого здоров’я?»

— Я й так знаю, — відповіла Вероніка. — І це не має нічого спільного з моїм тілом; це те, що коїться в душі.

Медсестра хотіла продовжити розмову, але Вероніка вдала, що засинає.

Коли Вероніка знову розплющила очі, то побачила, що її кудись перевезли; тепер вона лежала у величенькій палаті. До руки її ще була під’єднана крапельниця, проте решта голок і дротів уже зникли.

Біля її ліжка стояв високий лікар у білому халаті, що різко контрастував з його фарбованим чорним волоссям та бородою. Поруч молодий асистент записував щось у журналі.

— Як довго я тут? — запитала вона, зауваживши, що говорить із зусиллям, трохи не ковтаючи слова.

— Ви в цій палаті два тижні, після п’яти днів у реанімації, — відповів старший лікар. — Маєте дякувати Богові, що взагалі ще жива.

На обличчі асистента з’явився здивований вираз, немов останнє зауваження не зовсім відповідало фактам. Вероніка відразу помітила цю реакцію і насторожилась. Чи вона тут довше, ніж думала? Чи й далі їй загрожує небезпека? Почала стежити за кожним жестом, кожним рухом цих чоловіків; знала, що немає сенсу про щось питати; вони ніколи не скажуть правди, але вона розумна й здогадається, про що йдеться.

— Прошу назвати ваше ім’я, адресу, подружній стан і дату народження, — попросив старший лікар.

Вероніка знала своє ім’я, подружній стан і дату народження, але збагнула, що в її пам’яті з’явилися провали: адресу свою вона пригадати не могла.

Лікар скерував їй в очі пучок світла й довго та мовчки їх розглядав. Асистент теж. Вони обмінялися поглядами, які нічого не означали.

— Ви казали медсестрі, що нам не проникнути до вас у душу? — запитав асистент.

Може й так. Їй було нелегко пригадати, хто вона і що тут робить.

— Ви спали штучним сном, під впливом транквілізаторів, й це могло трохи вплинути на вашу пам’ять, але спробуйте, будь ласка, відповісти на всі наші запитання.

І лікарі почали ставити абсурдні запитання, — їх цікавили назви головних люблянських газет, ім’я поета, чия статуя стояла на головному майдані (о, цього вона б ніколи не забула, образ Прешрена вкарбований у душу кожного словенця і словенки), колір волосся її мами, імена колег по роботі, назви найпопулярніших у бібліотеці книжок.

Спочатку Вероніка не хотіла відповідати — в голові у неї ще й досі панував безлад, — проте пам’ять поступово почала повертатися. В якусь мить вона пригадала, що це — психіатрична лікарня, а божевільним не конче бути послідовними; проте заради власної вигоди, щоб прихилити до себе лікарів і хоч так з’ясувати, що з нею, вона почала зосереджуватися на відповідях. Називаючи імена та факти, відновлювала не лише пам’ять, але й свою особистість, бажання, власне бачення світу. Думка про самогубство, що віднині, здавалося б, мала зникнути назавжди під впливом заспокійливих уколів, знову зринула на поверхню.

— Гаразд, — сказав нарешті старший лікар.

— Скільки мені ще тут залишатись?

Молодший потупив очі, й вона відчула, як усе зависло в повітрі, — так, ніби відповідь на це питання відкриє нову сторінку її життя, і нічого вже не зміниш.

— Можете сказати, — сказав старший лікар. — Чутки вже розійшлися між пацієнтами, й вона все одно довідається; тут неможливо зберігати таємниці.

— Що ж, ви самі вирішили власну долю, — зітхнув асистент, зважуючи кожне слово. — Тож вам краще знати про наслідки своїх учинків. Під час коми, викликаної пігулками, ваше серце зазнало невиліковних пошкоджень. Стався некроз серцевого шлуночка…

— Не треба термінології, — втрутився старший. — Говоріть по суті.

— Ваше серце зазнало невиліковних пошкоджень і скоро зупиниться зовсім.

— Як це? — злякано перепитала вона.

— Якщо серце зупиниться, це означатиме одне — смерть. Не знаю, які у вас релігійні переконання, але…

— Коли зупиниться моє серце? — перервала його Вероніка.

— Днів через п’ять, максимум через тиждень.

Вероніка усвідомила, що, попри професійний вигляд і поведінку, попри позірну стурбованість, молодший асистент отримував величезне задоволення від власних слів, — адже вона сама заслужила цю кару й буде тепер засторогою для інших.

Вероніка не раз помічала, що дехто з її знайомих говорив про певні жахіття в житті інших так, ніби щиро хотів їм допомогти, хоча насправді чужі страждання приносили їм насолоду, — їм-бо тоді здавалося, що самі вони щасливі, щедро обдаровані