Жорж Сіменон - Клуб «100 ключів»

— Так. Мій чоловік працює нічним швейцаром у ресторані «Палас» на Єлісейських Полях… Він повертається додому тільки о восьмій ранку…

— А де він зараз?

— На кухні.

Вона показала на зачинені двері.

. — Він усе-таки намагається відпочити, бо сьогодні ввечері йому знову йти на роботу.

— Певна річ, ви вже запитали про все, що нас цікавить, Шінк'е. Не ображайтесь, коли я повторю деякі запитання.

— Я вам непотрібний?

— Поки що ні.

— В такому разі я збігаю нагору…

Мегре насупив брови, намагаючись угадати, куди саме, але запитувати не став, щоб не вразити честолюбства окружного інспектора.

— Перепрошую, мадам…

— Мадам Соже. Пожильці називають мене Анжелою.

— Сядьте, будь ласка.

— Я звикла стояти.

Вона опустила запону над ліжком, і кімната відразу стала схожою на невеличку вітальню.

— Чим вас почастувати? Може, я приготую каву?

— Дякую. Отже, минулої ночі, коли ви спали…

— Еге ж. Чую, хтось каже: «Відчиніть, будь ласка…»

— Ви знаєте, котра була година?

— У мене будильник з фосфорними стрілками. Було двадцять хвилин на третю…

— Це був хтось із ваших пожильців?

— Ні. Це був цей пан…

Вона зніяковіла, як людина, котру силують сказати щось непристойне.

— Який пан?

— Ну, на якого напали…

Мегре й Лапуент спантеличено перезирнулися.

— Цебто інспектор Лоньйон?

Вона кивнула головою.

— Адже від поліції не треба нічого приховувати, чи не так? Взагалі я не люблю балакати про моїх пожильців… Як вони живуть і хто до них ходить, то їхнє діло, їхнє життя мене не стосується. Але після того, що сталося…

— Ви вже давно знаєте інспектора?

— Багато років… Власне, відтоді, як ми тут живемо. Але я не знала його прізвища… Він тут частенько походжав вулицею, навіть, бувало, запитував у мене про того чи того пожильця… Взагалі він був не дуже балакучий…

— А коли ви з ним познайомилися ближче?

— Коли він почав учащати до панночки з п'ятого поверху…

Мегре на якусь мить відібрало мову. Лапуент теж отетерів. Певна річ, поліцаї не обов'язково мають бути святі. Мегре знав, що навіть дехто з його підлеглих часом скакає у гречку.

Та щоб Лоньйон! Хто б міг уявити, що інспектор Нечема підночовує у панночки за якихось двісті метрів од своєї домівки?!

— Ви певні, що то був саме він?

— Хіба ж його можна з кимось переплутати?

— І вже давно він… навідує цю особу?

— Тижнів зо два…

— Отож якось увечері він зайшов разом із нею?

— Саме так.

— Проходячи повз ваші двері, він часом не затуляв обличчя?

— Здається, затуляв.

— А часто він робив такі візити?

— Майже щовечора…

— А виходив пізно?

— Спочатку, тобто перших три-чотири дні, досить рано, одразу по півночі… А потім залишався довше, аж до другої чи й до третьої години ночі…

— Як звуть цю жінку?

— Марінетта… Марінетта Ож'є. Дуже гарна дівчина, добре вихована… Їй двадцять п'ять років.

— Вона часто приймає чоловіків?

— Гадаю, я її не скривджу, коли скажу вам правду… До того ж вона ніколи не крилася. Майже цілий рік до неї ходив двічі, а то й тричі на тиждень один вродливий хлопчина… Вона мені казала, що то її наречений…

— Він у неї ночував?

— Врешті ви й самі про це дізнаєтеся… Так. А коли він перестав ходити, мадемуазель Марінетта засумувала… Якось уранці вона зайшла до мене запитати, чи немає їй листів, і я запитала, що там з її заручинами. «Не нагадуйте мені більше про це, люба Анжело, — відказала вона. — Чоловіки не варті того, щоб про них говорити…» І здається, вона недовго журилася, бо незабаром пожвавішала… Це дуже весела, здорова дівчина…

— Вона десь працює?

— У косметичному салоні на авеню Матіньйон… І сама завжди вичепурена, добре одягнена, як лялечка…

— А що являє собою її приятель?

— Тобто колишній наречений? Йому років тридцять. Не знаю ні його прізвища, ні де працює. Для мене це був мосьє Анрі. Так він сам себе називав, коли виходив уночі…

— А давно вони розлучилися?

— Минулої зими… Здається, під різдво.

— Виходить, майже цілий рік ця панночка… Як ви сказали її звуть — Марінетта?

— Марінетта Ож'є.

— Виходить, цілий рік вона ні з ким не зустрічалася?

— В усякому разі, до неї ніхто не ходив. Хіба що її брат… Він живе в передмісті. Одружений, має троє дітей.

— А тижнів зо два тому вона повернулась увечері з інспектором Лоньйоном?..

— Еге ж. Я вже казала.

— І відтоді він навідувався щодня?

— Точніше, щовечора. Крім неділі. А втім, я могла його не помітити.

— А вдень він ніколи не приходив?

— Ніколи. Але я оце пригадала одну деталь. Якось він за звичкою прийшов близько дев'ятої вечора, і, побачивши його, я вибігла на сходи: «Марінетти немає вдома!» — «Я це знаю, — відказав він. — Вона у