Ален Роб-Грійє - Джін, або Червона калюжа на розбитій бруківці

Я пошукав очима вимикача, щоб увімкнути світло, але нічого такого не побачив. Аж тоді помітив, що в кімнаті немає ні люстри, ні торшера, ні навіть простої лампочки без абажура.

Вийшовши на сходи, я гукнув — спочатку тихо, потім голосніше, — та не почув жодної відповіді. У будинку панувала тиша, ніби тут давно ніхто не жив. Я не знав, що робити. Я теж почувався всіма покинутим і забутим, ніби поза часом.

Потім раптова думка примусила мене повернутися до кімнати: куди саме біг цей хлопчик? Адже він перебігав на другий бік вулиці. Може, мешкає в будинку навпроти?

Але на протилежному боці будинків не було, був лише суцільний, без жодного проходу чи отвору мур. Ліворуч від муру починався старий похилений паркан. Я знову вийшов на сходи і крикнув, але, як і раніше, даремно. У відповідь почув лише удари власного серця. Знову виникло враження, ніби час зупинився.

Легкий тріск змусив мене повернутися до хлопчика. Я ввійшов до кімнати, та раптом аж сахнувся: хлопчик лежав у тому самому положенні, але в нього на грудях було велике — від плечей до живота — чорне дерев'яне розп'яття з посрібленим Христом.

Я роззирнувся — ніде нікого. Спочатку мені спало на думку, що творцем цього лиховісного спектаклю є сам хлопчик: на очах у мене прикидається непритомним, та тільки-но відвернусь… Я зблизька заглянув йому в обличчя. Воно було нерухоме й безживне, ніби воскове. Як у мерця.

Підвівши голову, я нараз побачив, що в кімнаті є ще хтось. На порозі стояла дівчинка років семи й пильно дивилась на мене.

Звідки вона тут узялася? Я нічого не чув. Хоч у кімнаті панувала сутінь, — я чітко розрізнив біле платтячко старого покрою, зі складками, звужене в талії й довге до п'ят. Я сказав:

— Добридень. Де твоя мама?

Дівчинка мовчала, не зводячи з мене очей. Події були такі химерні й приголомшливі, що в цьому зачарованому просторі, в холодній блакитній сутіні навіть власний голос здавався дивним і чужим…

Не знаючи, що робити далі, я ледь чутно промовив:

— Твій брат упав.

Звуки завмерли в повітрі, мов щось непотрібне й позбавлене сенсу, без відповіді й відлуння. Над головою знову зімкнулася тиша. Може, я нічого й не казав? Холод, оніміння й нечутливість поступово сковували все моє тіло.

Скільки тривало це заціпеніння?

Раптом дівчинка, не промовивши жодного слова, рішуче ступила до мене. Я зробив одчайдушну спробу подолати оніміння, в якому перебував. Кілька разів провів рукою по лобі, по очах. Нарешті мені пощастило виринути з того дивного стану, я поступово повернувся до тями.

На свій превеликий подив я збагнув, що сиджу на стільці в узголів'ї ліжка. На ліжку, як і раніше, спав з розплющеними очима хлопчик, лежачи горілиць із розп'яттям на грудях. Я ледве звівся на ноги.

Дівчинка стояла з мідним свічником у руках, свічник блищав, мов золото, в ньому стриміли три незапалені свічки. Вона рушила без жодного шереху, плинучи нечутно, мов привид; але насправді це було завдяки її м'яким пантофлям.

Вона поставила свічник на стілець, із якого я щойно звівся. Потім запалила свічки, одну за одною, старанно, беручи щоразу новий сірник. Використані сірники вона з дуже серйозним виглядом вкладала назад до коробки.

Я запитав:

— Де у вас телефон? Ми викличемо лікаря до твого брата.

Дівчинка глянула на мене з поблажливістю, мов на божевільного чи на людину, яка нічого не розуміє.

— Жан мені не брат, — відповіла вона. — Та й лікаря не треба, бо Жан мертвий.

Дівчинка говорила розважливо, мов доросла. В неї був приємний мелодійний голос, який, проте, не виражав жодних почуттів. Вона видалась мені досить-таки схожою на непритомного хлопчика.

— Його звуть Жан? — спитав я. Питання було безглузде, але мене зненацька навідав образ Джін і я знову відчув шалену безнадію. Вже більш як пів на восьму. Отже, справу завершено… причому кепсько.

Дівчинка знизала плечима.

— А як же інакше? Яке ще ім'я він може мати? — Потім так само розсудливо й поважно вона пояснила: — Він уже вчора був мертвий.

— Що ти кажеш! Коли людина вмирає, то назавжди.

— Тільки не Жан! — заперечила вона з такою впевненістю, що я аж завагавсь. Але сам собі посміхнувся, спробувавши уявити зосторонь, що ми оце робимо й що говоримо.

Та я вирішив піддатися цій грі.

— І часто він умирає?

— Останнім часом — досить часто. А взагалі він може прожити не вмираючи кілька днів підряд.

— І смерть триває довго?

— Може, годину, чи хвилину, чи століття… Я не знаю. В мене немає годинника.

— Він сам оживає? Чи тобі доводиться йому допомагати?

— Іноді сам. Здебільшого коли я обмиваю йому обличчя. Ви ж знаєте: останнє миропомазання.

Тепер я здогадався, що це може означати: хлопчик, мабуть, часто втрачає свідомість — недуг, безперечно, нервового походження, — і змочування лоба холодною водою виводить його з цього стану. Та все одно я не міг покинути їх, поки хлопчик не опритомніє.

У сяйві свічок його обличчя здавалось рожевішим. Теплі відсвіти розвіювали тіні навколо носа та рота, відбивалися й підстрибували в зіницях, і нерухомі очі начебто оживали.

Дівчинка в білій сукенці, не роздумуючи, сіла на пружинне ліжко в ногах гаданого мерця. Я мимоволі простяг руку, щоб уберегти тіло від стрясання, за що дівчинка зневажливо блимнула на