Ганна Клодзіньська - Зневажаючи закон

розбивав або викручував. Та це йому не заважало, він міг потрапити до своєї квартири з заплющеними очима. Біля дверей чоловік розстебнув довгого зім'ятого плаща й витяг ключі з внутрішньої кишені піджака. Ключі були різноманітні, зроблені з вигадкою й аж ніяк не пасували до цього оточення.

Раптом він здригнувся й застиг, тоді блискавично озирнувсь і поглянув угору. Кількома сходинка вище хтось стояв і дивився на нього — він не бачив, але відчував цей погляд.

— Це я, — відгукнувся незнайомий. — Чекаю на вас.

Чоловік упізнав і розслабився.

— Заходь, — буркнув він, пропускаючи гостя поперед себе. Потім запалив світло в передпокої й старанно замкнув двері на засув.

Квартира була вмебльована більш ніж скромно: недбало заслане ліжко з давно не змінюваною білизною, кілька стільців, шафа, підперта з одного боку цеглиною, стіл біля вікна, в кутку якісь коробки, торби, пакунки. Праворуч від передпокою була малесенька «кухня, а в ній так званий «павучок» — дві газові горілки на тоненьких ніжках, обабіч — потріскана раковина з бурими патьоками, кілька глечиків, порожні пляшки, шмаття. На грубому табуреті стояв тазик, поряд лежав змилок, сірий від бруду рушник. Ванної не було, спільний туалет містився в коридорі.

Усе мало занедбаний і вбогий вигляд, однак власник цієї нори почував себе тут, мабуть, дуже добре, бо гість не помітив на його обличчі збентеження. Господар навіть не намагався дати в хаті бодай якийсь лад. Навпаки, знявши плаща, він недбало жбурнув його на ліжко, капелюха пошпурив на підлогу, рукавом заношеного піджака змів зі столу газети, тютюнові крихти та недопалки.

— Сідай, — кивнув він головою на стілець, потім поправив окуляри в чорній оправі й провів долонею по волоссі. Його обличчя сіпалося від нервового тику: раз у раз підіймалася верхня губа, відкриваючи зуби, навдивовижу білі й рівні. В цей час він нагадував розгніваного пса. Досить високий, він горбився й нахилявся — можливо, йому дошкуляв біль у спині.

Прибулий, який знав його дуже мало, — власне кажучи, вони зустрічалися всього кілька разів, та й то нашвидку, в темному підворітті, — зараз розглядав його з цікавістю. Важко, однак, було вхопити характер цього чоловіка. Очі його ховалися за великими димчастими окулярами. Ніс, щоки й зморшки на шкірі — все це було якесь темне, наче виліплене з глини, і скидалося б на клоунську маску, якби не гострий погляд за окулярами та не стиснуті губи.

— Що приніс? — озвався він, сідаючи на другий стілець.

— Скельця, — відповів прибулий. — І шість коробочок.

— Я казав, що годинників не беру.

— Але ж усі шість золоті!

— А скельця які?

— Різні. Персні, сережки, браслетики. Високий клас, брильянти чистої води, — нахвалював прибулий.

— І де це все у тебе?

Гість устромив руку під куртку, вийняв повну торбинку й поклав її на стіл. Господар невдоволено скривився.

— Не треба було носити цього при собі, — буркнув він. — А якби тебе затримали? Ти ж не знав би, що сказати.

Гість голосно засміявся:

— Хто, менти? Жартуєте, добродію. Нині досить гукнути, що тебе б'ють, — і збіжиться сотня або двісті друзів. Чого ж тут боятися? Нехай би тільки хто спробував посадити мене у міліцейську машину, вони одразу перекинуть її догори колесами або спалять. Тепер це просто.

Чоловік в окулярах уважно приглядався й слухав, лишаючись незворушним. Гість був молодий, навряд чи мав більш як двадцять. Він нервово облизував пересохлі губи, бігав очима по кімнаті, а потім поклав долоню на торбинку, неначе побоювався, що її відберуть. Хоча він не довіряв господареві, але знав від інших, що це — найкращий і найнадійніший скупник.

— Ти бачив спалену міліцейську машину? — спитав зненацька господар. Питання здавалося недоречним, а хлопцеві вже ввірвався терпець: він хотів швидше одержати гроші й піти собі. Хлопець знизав плечима.

— Не бачив, але мені розповідали. А два дні тому на Торговельній міліціонерові так дали в морду, що він аж перекинувся. Та ще зо два рази додали, поки підводився. Може, його тоді й взагалі вколошкали б, але піднявся ґвалт, якась баба заверещала: «Не бийте!», тож хлопці з переляку втекли. От дурні, я б його пристукнув, а вже потім…

— Навіщо?

— Як це «навіщо»? — Хлопець почервонів і зблиснув очима. — Хіба ви не знаєте? Зараз у нас свобода, справжня свобода! Я читав листівки — там розкидали. І на мурах скрізь написи… Зрештою, одна людина мені докладно все розтлумачила. Ось ви послухайте, це дуже просто. Держава, тобто усяка влада, є апаратом гноблення. Поліція, чи там міліція, шарпаючи людей, здійснює це гноблення. Отже, треба розвалити державу, уряд, міліцію, знищити закони — й тоді настане свобода. Кожен робитиме, що схоче. Ну, тепер розумієте?

На вузеньких губах скупника промайнула слабка посмішка.

— А що тоді робитимеш ти?

— Я? А нічого, — відповів він. — Їстиму, питиму, спатиму, ходитиму до дівок… Вистачить, ні? Добре життя. Ну що, братимете скельця? Бо я дуже поспішаю.

Господар обережно висипав усе з торбинки, розклав на столі й почав оглядати. Він вийняв з кишені лупу, уважно обстежив кожну річ, один перстень відсунув убік, а хлопець трохи зніяковів: підкинути біжутерію з «Яблонексу» не пощастило. Потім хлопець спробував торгуватись, але скупник лише презирливо глянув на нього.

— Тут тобі не базар, — буркнув він.

Усі справжні прикраси він узяв і годинники також, бо-вони були золоті. Заплатив чверть державної ціни: він завжди так робив, хоча інші скупники давали ще менше, коли «товар» був нещодавно крадений і через те небезпечний. Якби грабіжник з'явився до нього за місяць чи два, то дістав би кращу ціну, але всі вони приходили відразу, спішно потребуючи грошенят на «добре життя», а, крім того, хотіли якнайшвидше позбутися товару.

Гість сховав гроші, підвівся зі стільця і у цю мить побачив, що скупник цілиться в нього з пістолета. Перелякано скрикнувши: «Та ви що?!» — він одскочив до дверей.

Та господар не мав наміру стріляти. Він зробив це про всякий