Ганна Клодзіньська - Зневажаючи закон

— Облиш! — докорив йому заступник голови. Він подивився на змертвіле обличчя Ірени й пожалів жінку. — А ви нічого про це не знали?

— Абсолютно нічого.

— Що ж, дуже шкода. Прошу, однак, зрозуміти, в якій ситуації опинився кооператив. Ми мусили повідомити прокурора, але зробили це лише сьогодні вранці, бо я гадав… я сподівався, що пан Завадовський прийде і якось усе пояснить… Хоча що ж тут можна пояснити?.. Ніхто не має права виносити за межі підприємства ані крихти препаратів чи сировини… А тут ще й таке обурливе шахрайство, інакше його й не назвеш! До речі, ми перевірили, чи зберігалися на складі ці пакунки до виїзду колеги Лісовського. З'ясувалося, вони надійшли до нас через два тижні після його від'їзду. Отже, ваш чоловік несе цілковиту відповідальність і за нестачу, й за шахрайство.

Доктор Балицький прочинив двері й подививсь на Ірену.

— Він прокинувся? — тривожно спитала вона. Їй дуже не хотілося, щоб гості пішли до спальні й почали вимагати в Янека пояснень.

Лікар покрутив головою. Гості перезирнулися, Малевський сказав:

— Бачу, зараз із вашим чоловіком ми не зможемо порозумітися. Найближчим часом до вас, напевно, прийдуть із прокуратури чи міліції. — Він обернувся до Ірени й трохи розгублено проказав. — Знаєте, я ніяк не можу збагнути, навіщо він це зробив. Може, ви комусь заборгували або на щось негайно потрібні були великі гроші?

— Ні. Боргів у нас немає.

— Бо я… — він знову завагався й глянув на неї спідлоба. — Я не припускаю, що ваш чоловік… наркоман.

— Під час огляду хворого, — втрутився лікар, — я не помітив нічого такого. Я маю на увазі постійне або щонайменше часте вживання психотропних засобів, — квапливо додав він.

— А ви теж нічого подібного за чоловіком не помічали? — спитав Малевський.

— Якби щось було, то помітила б, — з притиском відповіла Ірена.

— В такому разі… в такому разі я нічого не розумію. Може, він комусь продавав? Ви певні, що вдома препаратів немає?

Якийсь час вона щось мовчки обмірковувала, потім відповіла:

— Не знаю. Я не звертала уваги.

— Зрештою, — Малевський якось одразу втратив інтерес до справи, — це вже нас не стосується. Хай цим займається міліція.

Наче на його побажання, знов озвався дзвоник.

— Я відчиню, — сказав Балицький, вийшов у передпокій і повернувся з незнайомим чоловіком середнього зросту. В чоловіка було худорляве, трохи обпалене колись обличчя, а з-під брів на присутніх уважно дивилися холодні очі, чорні до неможливого.

— Капітан Полонський, — відрекомендувався він коротко. — Я хотів би порозмовляти з громадянином Завадовським. — Він оглянув усіх і тепер звернувся до жінки. — Ви пані Завадовська?

— Так. Але мій чоловік хворий.

— Я його лікар, — пояснив Балицький. — У пацієнта був напад, і поки що я не бачу можливості…

— Він лежить у лікарні чи вдома? — перервав офіцер.

— Удома.

— Тоді прошу мене до нього провести. — Він сказав це ввічливо, але наполегливо. Представники кооперативу «Нове майбутнє» спішно попрощалися і зникли, а решта ввійшли до спальні.

Завадовський дивився на них роздратовано, але явно нікого не впізнавав. Він то домагався, щоб його повернули додому, то робив спроби підвестись, то шукав чогось на ковдрі або під подушкою. Капітан уважно спостерігав за ним добрих чверть години, перемовився з лікарем, після чого спробував поговорити з хворим, але нічого з того не вийшло. Тоді він зателефонував до Головного управління й доповів комусь про ситуацію. А далі повідомив, що невдовзі приїде лікар з інституту криміналістики — фахівець-токсиколог.

Балицький підозріливо поглянув на капітана.

— Токсиколог? — перепитав він. Чому саме токсиколог?

— А через те, — відповів капітан Полонський, — що, на мою думку, хворий ужив токсичний засіб. Інакше кажучи, одне з трьох, або то була спроба самогубства, або він отруївся, або, зрештою, стався нещасний випадок. Але це вже вирішить лікар.

Балицький і Завадовська блискавично перезирнулися, й офіцер це помітив. Він зрозумів, ці люди знають набагато більше, ніж сказали, та наполягати не став, примостився в кутку кімнати, вийняв з кишені газету й мовби цілком поринув у читання. Так він мав змогу краще спостерігати й за хворим, і за тими двома. Він очікував не лише токсиколога: з Варшавського управління сюди направили ще й слідчу групу — для обшуку квартири Завадовських. Щоправда, минуло вже кілька днів, і Полонський не був упевнений, чи пощастить знайти хоча б дещицю з викрадених препаратів, котрі, найвірогідніше, вже помандрували десь досить далеко. Проте він назвав Балицькому три можливі версії. Не відкидав він і ймовірне симулювання втрати пам'яті, але це вже міг визначити лише фахівець.

З доктором Балицьким він не був знайомий — знав лише, що це приятель Завадовських, бо той так йому відрекомендувавсь, а цього було замало. Перевіряти ж його фахові та моральні якості лікаря капітан не мав ні права, ні змоги.

Чоловік вийшов з трамвая, нижче насунув на очі старого пропотілого капелюха і обмотав шию, бо різкий березневий вітер стьобав дрібним дощем. Дійти від зупинки на Торговельній до дому можна було за якихось п'ять хвилин. Чоловік ішов, насилу протискаючись крізь натовп перехожих, — тут завжди була штовханина, особливо ввечері.

У під'їзді, як звичайно, чекала на клієнтів дівчина з першого поверху, базікаючи з перекупкою. Він знав обох; стара спекулювала горілкою, в неї вдома завжди було по півтора-два десятки пляшок, хитро захованих у дивані, під шафою й де тільки можливо, а зараз ще й у кахляній грубці, яку вона вже перестала палити. Дівчина недоброзичливо мугикнула у відповідь на його привітання — він жодного разу не дав їй заробити, то й пожитку з нього ніякого не було. Перекупка швиденько відсунулась у самісінький куток і занепокоєно глянула на чоловіка. Він, щоправда, був «свій», мешкав у цьому брудному віковічному будинкові вже понад рік, проте викликав у перекупки дивний, нічим не обгрунтований жах.

Чоловік пройшов повз жінок і почав підійматися на четвертий поверх. На сходах панувала темрява, бо лампочку завжди хтось