Димитр Ангелів - Сміливий чунг

волохатий тулуб її матері. Трохи згодом хижак схопився і з звичним глухим ричанням зник у гущавині, а стара пома лишилась на землі з перегризеним горлом. Напад грау був таким несподіваним і раптовим, що стара пома не тільки не мала часу підготуватись до нього, але не встигла навіть викинути затиснутого в кінцівках плода. А це не дало їй змоги своєчасно вхопити хижака за горло або за пащу.

Між гіллям сусідніх дерев майнуло кілька постатей дорослих чунгів. Вони злізли на землю і, побачивши, що пома мертва, протяжно заревли. Потім оточили її, посідали навпочіпки, не перестаючи ревти, а коли біле світило схилилося низько над лісом і листя дерев набрало багряного відтінку, наламали галуззя й прикрили ним труп бідолашної поми. Злізши на дерева, вони розбрелись у всі боки. Самі байдужі один до одного, чунги виявили себе такими й по відношенню до маленької поми, і вона відтепер змушена була жити, як жила її мати, — зовсім самотньо.

Та маленька пома була ще надто слаба й полохлива, щоб могла жити сама. Тому, знехтувана мовчазними й похмурими чунгами, вона пішла до маленьких чін-гі. Чін-гі зустріли її як свою, хоч вона була й безхвостою і значно більшою за них. Веселі й безтурботні, безупинно стрибаючи з гілки на гілку, вони втягли й маленьку пому в свої безглузді ігри, і вона швидко забула про матір і про все, що з нею сталося. Лишився тільки страх перед тваринами, що жили на землі, і хоч інколи десь поблизу й були сильні, дорослі чунги, вона не наважувалась, як вони, злазити на землю.

Наслідуючи в іграх маленьких чін-гі, вона навчилася у них спритно й легко лазити по деревах, стрибати на велику відстань з гілки на гілку, верещати, як і вони, й звисати головою вниз, вхопившись за гілку лише однією задньою кінцівкою. Їй бракувало лише хвоста, щоб бути справжньою чін-гі. Зате ж вона, ніби заздрячи, часто дошкуляла їм, весь час смикаючи котрогось із них за хвіст. Вони верещали й кусали її.

Минув якийсь час, тонкі гілки стали ламатись і гнутись під помою, коли вона, схопившись за них, повисала над землею. Це заважало їй швидко стрибати й лазити по деревах, і вона вже не могла весь час триматися чін-гі. Пома виросла й обважніла. Різниця між нею та її хвостатими родичами помітно збільшилась. Груди її стали широкими й сильними, а м’язи на них — подібними до кулястих вузлів.

Водночас з нею сталися й інші зміни. Їй було вже зовсім байдуже до ігор чін-гі, а їхній вереск і безпричинні сварки просто дратували її. Вона дедалі частіше змушена була обирати товще й міцніше гілля, бо тонке і хистке не витримувало її ваги. Так поступово вона віддалилася від своїх маленьких друзів і почала жити як доросла пома, самотньо й замкнуто. Вона навіть не намагалась шукати зближення з дорослими чунгами. А втім, і вони до неї були байдужими. Чунги жили в лісі по двоє, найбільш по троє, і якщо зустрічали когось із своїх, то обминали мовчки, ніби не впізнавали або не помічали одне одного.

Потім настав час, коли вона догнала чунгів як у зрості, так і в силі. Почуття страху, яке ще в дитинстві викликали у неї хижі звірі, що ходили по землі, зовсім зникло. Вона почала злазити з дерев і поводилася так, як і всі чунги: спочатку уважно озиралась, потім прислухалась і, роздуваючи ніздрі, принюхувалась. Навчилась вона й ревти, як чунги. Але разом з тим вона стала сварливою, як дорослі поми, і при зустрічі з котроюсь із них затівала бійку. Проте чунги, хоча були й більшими і дужчими за неї, завжди мовчки поступались перед нею.

Як і всі інші чунги, пома не ходила тільки на задніх кінцівках, а, ставши навкарачки і спираючись на кулаки передніх, швидко рухалась по землі. Такий спосіб пересування вона вважала надійнішим і зручнішим.

Згодом властива їй сварливість ще дужче посилилась від особливого почуття неспокою, якого раніш вона не зазнавала. Вона й сама добре не знала, коли, як і чому в неї виникло це почуття, та раптом інші поми не стали їй ні в чому перечити, уникаючи сварок з нею і охоче поступаючись їй гілкою чи якимось плодом, що привертав її увагу.

Якось надвечір, коли біле світило сховалось за виднокругом, охоплена цим незвичайним почуттям неспокою, пома сіла на гіллі майже над самою землею і дивно заревла. Так незвично вона ще ніколи не ревла і тепер сама була цим вражена. Почувши її голос, на навколишніх деревах таким же ревом відгукнулися кілька чунгів, немов вони давно вже чекали цього заклику.

Першим з’явився великий, вкритий блискучою рудуватою шерстю чунг, на цілу голову вищий за неї. Він спритно стрибнув на гілку, на якій сиділа пома, і втупив у неї свій погляд. З’явився ще один чунг, потім ще два і ще два. Кожен наближався, жадібно дивився на неї й чекав. Жоден з них не зважувався стрибнути на гілку, на якій сиділа пома і великий чунг, через те що той люто шкірив великі білі зуби й погрозливо ричав. Чунги, які прийшли пізніше, почекали трохи і з удаваною байдужістю повільно розлізлись по деревах. Пома не проревла вдруге, а за законом чунгів це означало, що вона вже зробила вибір.

Тоді пома обернулась до великого чунга, підвелась і стрибнула на другу гілку, потім на третю, на четверту, ніби заманюючи свого обранця далі від інших чунгів. Покірний і схвильований, чунг рушив слідом за нею.

Зовсім стемніло. Нічні бу-ху вилетіли із своїх темних дупел і безшумно заширяли над лісом. Пома спинилася на найнижчій гілці якогось дерева. Зупинився біля неї й чунг. Так і просиділи вони поруч до світанку, невпинно вдивляючись одне одному в вічі. В суцільній пітьмі унизу шаруділи чиїсь важкі й легкі кроки, звідкись долинав то гортанний рев, то ніжне муркотіння, то передсмертні одчайдушні крики. Над головою у них чувся зловісний сміх бу-ху й жалібний писк крі-рі. Але чунг і пома наче забули про все на світі. Для них не існували ні грау, ні грі, ні тсі-тсі, ні всі інші