Пол Стюарт - Вокс

Рук розплющив очі. У голові гуло, щось важко налягло на груди, а в рота напхалося бридкої на смак пилюги. Проте він був живий.

Над ним проти каламутного неба безмовними велетами нависали безладні кам’яні захаращення. Де я? подумав Рук.

Де «Грозовий шершень»? І що, нехай йому абищо, сталося? Ще зовсім недавно він злітав у небесну височінь, віддаляючись від громіздкої скелі, і ось. Осип-Місто!

У тіло мовби вп’ялися сотні крижаних голок. Зрадливі вітри закинули його суденце в казна-які небесні далі. І тепер він у самісінькому серці мертвотної пустки серед понищених будівель та неозорих кам’яних руїн, де знайшли прихисток скельні упирі, мордобрили і невідь-хто ще. З високості долинуло лиховісне крякання самітного білого крука, що ширяв у закуреному небі.

Рук чудово розумів: його успіх багато в чому залежатиме від самовлади. Ні під яким оглядом не панікувати! Він має пригадати все, чого його навчали. Зрештою, мовив він собі на думці, ти Бібліотекарський Лицар, один із найзвитяжніших літунів у Варіс Лодд. Ні, він виживе! Не може не вижити. Варіс і в голову не зайшло б сподіватися від нього чогось меншого.

Первим ділом Рук має перевірити, чи цілі руки-ноги. Він обережно обмацав голову, шию, груди. Важко дихати, але то так тиснула хлопцеві на груди чимала кам’яна брила. Рук узявся за камінь, натужився і, трохи-потроху зсуваючи важкий тягар із грудей, скинув його з себе, після чого… камінь раптом пропав, як хап його вхопив!

Рук ахнув, обернувся — і уздрів просто себе глибочезну, чорну безодню. Хлопець лежав на самісінькому краєчку величезного каньйону. Чути було, як у його нутрі гуркає камінь. Він раз по раз зачіпав породу, і нагору долітали звуки ударів — спочатку гучні, потім усе глухіші й глухіші. З глибу каньйону долинув ще один звук — верескливий нявкіт, він дедалі наростав, аж поки лиховісне виття виповнило все повітря.

Рук лячно підвівся з землі й відступив чимдалі від урвища. Він не знав, що за потвори могли ховатися отам, у пекельних глибинах безодні, проте чудово розумів, що він їх розбуркав. Ревнява гучнішала, і йому марилося, ніби він уже чує, як осипається каміння, як щось дереться усе ближче й ближче.

Рук не став чекати, аби побачити, що то таке. Він розвернувся і прожогом кинувся крізь кам’яні завали. Хистке скелля ковзало і випорскувало з-під ніг. Повітря повнилося їдким куром.

«Знайди сховок, — прошепотів йому в голові якийсь голос. — Потаємну місцину».

Обдираючи пальці та збиваючи гомілки, Рук видерся на верх кутастої простопадної брили. Куди не глянь, скрізь бовваніли цілі гори каменю: в дикому безладі перемішалися потрощені арки, сплюндровані стіни та понівечені колони, а оголені горішні балки, різьблячись супроти обсіяного рудими плямами неба, скидалися на ребра велетенських істот.

Вітер, хай навіть не набагато дужчий за гарячий смердючий протяг, стиха свистів між скеллям, мов та стара гобліниха, що втягує в себе повітря крізь поріділі зуби. Сонце, сховане за хмарною запоною, хилилося до обрію, гасло небо, але повітря над землею було гарячіше, ніж звикле. Рук витер спітніле чоло. Він ще й досі дихав через силу. Боліла голова, після падіння на землю нила кожна кісточка, проте хлопець не смів зупинятися, ані на мить не смів.

Завивання ближчало, і, хоч би що то голосило, було ясно, що виє воно вже не саме. Щось гавкотіло в унісон, ще щось — верещало, і звуки ті зливалися в єдиний хор. Треба шукати криївки, як йому дороге життя!

Недалеко від нього з уламків стриміла напівзруйнована арка. Під нею Рук зобачив широченьку розколину — ось куди можна б запхатися Може, вона ще гуляє, вільна від звірини? Він перевірив своє спорядження: баклага з водою, абордажний гак, записник, літунська мікстура, ніж…

Крики за спиною дедалі гучнішали — пожадливі, пронизливі, — і їм вторувало дивне шамотіння, схоже на шурхіт шкіри. До горла Рукові підступив клубок. Таж на нього полюють!

Хлопець вихопив ножа і жахнув до розколини. Вкляк, просунув голову в отвір — і наставив вуха. Анітелень! Він нюхнув повітря. Якби ця місцина правила за сховок якійсь звірині, він би вчув затхлий дух її барлога чи ядучий сопух посліду. Проте ніс його не вхопив жодного смороду, поза сухим кислуватим запахом — так пахне покришена порода.

Виття за спиною переросло в безладну какофонію.

— Земле, порятуй, Небо, оборони, — прошепотів Рук, залазячи в тісну розколину.

Хід усередині виявився тісніший, ніж видавався спершу, і що далі хлопець ліз темною, задушною шкалубиною, то більше та вужчала. Невдовзі довелося плазувати по землі, звиваючись між величезними брилами упалого скелля. Просвіти між ними вужчали, і Рук дослівно продирався вперед. Хлопець судомно хапав ротом повітря, тіло його тремтіло, обливалося потом, боліло… Чи пощастить вимкнутися назад? Невже він уник завивущих потвор лише на те, щоб власноруч поховати себе живцем у цій могилі? Хоч би що там було, він мав загнатися якнайдалі, щоб його не знайшла чиясь лапа, не викрив чийсь мацак.

— Ну, ще кілька кроків, — підганяв він себе. — Ну ж бо, ще…

Нарешті Рук зупинився. Щілина перед ним надто звузилася. Він незграбно розвернувся і вдарився об прискалок. Не зважаючи на гострий біль, сягнув рукою вперед і, жменя по жмені хапаючи квасний пил, заходився обсипати ним одіж, лице, чуб… Пил легко приставав до спітнілого тіла, вкривав кожну його п’ядь і, якщо його правильно навчали, мав притлумлювати його запах. Принаймні теоретично.

Нараз біля входу до розколини захекало, засапало. Рукові мороз пішов поза шкірою. Сапання гучнішало. Потім хтось осатаніло зашкрібся, загупали падучі кам’яні уламки. Чиєсь рило, лапи чи мацаки намагалися вторувати собі шлях до розколини, аби нарешті злапати неспійманну здобич.

Рук нервово закусив спідню губу.

Шкрябання замінилося на сопіння далі вщухло й воно.

До Рука долинули лункі виляски, щось зашастало туди-сюди і завило зі скаженої люті й розчарування. На його гук озвалося ще з десяток голосів. Ляскіт чимраз