Пол Стюарт - Вокс

Рук знав, що має повернутися до Великої бібліотеки і доповісти про все побачене, а вже тоді нехай Фенбрус Лодд, Великий Бібліотекар, вирішує, як чинити найліпше. Рук різко рвонув на себе линву горішнього вітрила — «Грозовий шершень» окреслив у повітрі коло і на тій самій висоті полинув до Нижнього міста.

Що й казати, дивацькі настали часи. Чого тільки нині не почуєш: у Нижньому місті шаліють гобліни; у Санктафракському лісі придушили повстання рабів; десь нібито бачили чудиськ, які з’являються просто з ураженого руйнівною пошестю каменю… А тут ще й з погодою діється щось несусвітнє. Як і решта Бібліотекарських Лицарів, Рук Човновод під час патрулювання, мав, опріч іншого, ще й скласти докладне зведення про погоду.

А що про неї казати? думав хлопець. Що нині трохи гарячіше, ніж учора вранці? Що вологість і задуха ще більші, а небо ще похмуріше? Що непроникна хмарна пелена сьогодні нависає над землею трохи нижче, ніж учора, а сонце трохи тьмяніше? Ну, засвідчив би він те все. А далі що? Адже всіх цікавило інше: чому воно так? А Рук тільки й знав, що світанки потьмарилися, а гра сліпучих барв та небесні дивовижі, пов’язані з хмароутворенням, з усього видно, взагалі відійшли у минуле.

Розтинаючи розжарене, парке повітря, Рук облетів високі похилі вежі Палацу статуй і знов опинився над злиденним і занедбаним Нижнім містом. Показалися ветхі гамазеї та благенькі робітні, де чого тільки не майстрували; фабрики та ливарні густо кіптюжили небо, а всі міські вулиці повнилися колонами закутих у кайдани рабів: щоранку гобліни-наглядачі гнали кого на роботу, кого на невольничий ринок.

— Бідолахи, — прошепотів Рук, і від жалю йому аж защеміло в грудях.

Від задушливого смороду, навислого над містом, робилося зле. Курсуючи далі, ніким не помічений Рук зауважив і те, що жорстокості в поведінці гоблінів нині не більше, аніж зазвичай. А долетівши до безладного плетива дерев’яних підпор та перечок, званого Санктафракським лісом, не викрив нічогісінько, що вказувало б на недавнє повстання. Скрізь панувала звична буденна атмосфера: раби гарували як прокляті, а гобліни пильнували, аби ті ні на мить не уривали своєї виснажливої праці, й час від часу когось карали.

Розташований осторонь решти невільницьких гуртів, Санктафракський ліс стояв огорнутий моторошною тишею, яку порушувало тільки негучне монотонне порипування дерев’яних конструкцій. Серце Рукове тужно стискалося, коли він снував між похмурим риштуванням. Це місце ніколи йому не подобалося. Досить було з’явитися Санктафракському лісові, як його відразу ж заселили сонмища тварюк, одна за одну бридкіших: зграї щуроптахів, колонії навісних повзунів, цвіркункљ, пурхайлеза…

Раптом праворуч від Рука щось зацмокало-заплямкало. Хлопець обернувся на звук: на широкій поперечці, біля невеличкого яйцюватого кокону порався карликовий гнилесмок. Він уже просвердлив сисальцем дірку в бічній стінці й тепер цмулив квашу з гнилих решток своєї жертви.

Довкола витав мерзотний сопух смерті. Ось гнилесмок відірвався від трапези, підозріливо блиснув у пітьмі вогнистими очима. Рук полинув геть.

Долетівши до Крайріки, він спустився ще нижче і здався на волю тиховію; згадалася підземна книгозбірня, і він зрадів, що перебуває зараз не там, а на борту свого човна.

За всі роки, вимушено перебуті в темних, вільготних водозбігах, Рук страшенно зголоднів за білим світом. Він був закоханий у волю, у просторінь, у вітер, що термосив йому чуприну, в сонце, що гріло обличчя, і щоразу, як шугав у височінь на «Грозовому шершні», чудувався, неначе бачив уперше, з дивовижі неозорого небесного обширу внизу під собою.

Хлопець знову глянув надолину — і до горла йому підступив важкий клубок. Осип-Місто.

Рук не зводив очей із картини спустошення, що відкривалася під ним. Руїни, розор, чорні провалля, розверсті у ґрунті. Його аж пересмикнуло. По всіх усюдах поміж скелями шастали непевні тіні й блимали яскраві вогники, дуже схожі на очі, які пантрують на тебе, пожадливо розширюючись і немовби оцінюючи. Хлопець фізично відчував, як його гнітить лиха слава тієї місцини. Він рвучко сіпнув вітрильні линви, і повітряний човен злинув у піднебесся.

Рук стремів увись, поминувши Санктафракську скелю і промайнувши понад Вежею ночі. Ліворуч завиднів далекий Каменосад. З усієї сили нап’явши линву горішнього вітрила, він на місці розвернув «Грозового шершня» і приготувався до тривалого навального спуску туди, де на кресах Світокраю громадилися купи осипаного скелля.

Коли Осип-Місто зосталося позаду, Рук полегшено зітхнув. Що не кажи, приємно почуватися в небі, коли внизу під тобою, мов яка дивовижна неосяжна мапа, простягся цілий світ. То була його стихія — відкрите небо без кінця і краю. А не підземні риштаки, де животієш, мов рябощур.

Нараз його міркування урвав якийсь звук: іззаду долинув оглушливий рев. А ще за мить усе — гук, жар, спалахи — змішалося в єдиній круговерті. «Грозового шершня» здибило і закрутило, аж годі було щось розібрати. Несамовитий вітер кидав Руком, мов клаптем пергамену. У ніздрі шибнув ядучий сморід присмаленої шовковини та пригорілого лісового мигдалю.

— Борони мене Небо, — прошепотів хлопець, і слова його потонули в буянні вітру.

Тендітне суденце ввійшло в некерований штопор і вкупі зі своїм вершником ринуло до землі, випереджаючи вражений громовицею летючий камінь.

Відчайдушно вп’явшись у «Грозового шершня», Рук робив усе, аби запобігти навальному падінню повітряного човна. Відкинувшись назад усім тілом, він шаленим посмиком спробував скерувати човнову прову догори. Запропала праця! Повітряний човен навіть не здригнувся на його шарпанину. Земля нестримно мчала йому навстріч мозаїкою кам’яних нагромаджень та розпадин.

Останнє, що запам’яталося Рукові, — як він відпружив м’язи, готуючись до зіткнення з землею згідно з наукою колишніх інструкторів повітроплавання. Пустивши з рук різьблену дерев’яну шийку і вивільнивши ноги зі стремен, хлопець відразу ж відчув, як «Грозовий шершень» вислизає з-під нього.

На хвильку він устиг добачити, що все довкіл мчить повз нього розпливчастою невиразною плямою. Засвистіло повітря, сяйнув спалах — і його поглинула кромішня пітьма.