Іван Юхимович Сенченко - Діамантовий берег

відповів Хома і враз повищав, підняв вії, глянув, і очі у нього стали великі, гарні й допитливі, з тривогою, захованою на самому дні. Оцю тривогу й помітив Григорій Савич.

— То кажи, яке в тебе діло?

— Діло таке, — почав Хома. — Тільки я не сам: он і Пилип, і Куприк, і Женька, і Тимофій, і Олька…

— Оля, — поправив Григорій Савич.

— …і Оля, — без затримки виправився Хома. — І всі. Коли ми на екскурсію підемо?

Григорій Савич одклав викрутку, витер руки об фартух, вийшов із майстерні. Під стіною жовтої акації стояли вряд хлопці й Оля, всі пильно дивилися на Григорія Савича, всі одним замахом поскидали кепки, у кого вони були, і одним диханням сказали:

— Здрастуйте, Григорію Савичу!

Григорій Савич одповів на привітання, пильно оглянув гостей. Очі у всіх були ясні, чесні, тільки на дні кожної пари можна було помітити, як і в Хоми, темні цяточки, за котрими ховалися пригоди з жабами, бритвами, канатами, безмінами…

Григорій Савич почухав потилицю і протяг солоденьким голосом:

— Ти диви, як закортіло на екскурсію! Чого це раптом? Ану, Пилипе, кажи. Що цьому за причина: розчарування у делікатних стравах чи палке поривання до істини?

Пилип виструнчився, як на уроці геометрії, відповів, заховавши свою зрадливу цяточку десь глибоко-глибоко:

— Мене вабить в екскурсію палке поривання до істини!

— Здорово, — відповів Григорій Савич і тим самим тоном спитав: — А може, ти ясніше скажеш, чого ти сподіваєшся від екскурсії?

Пилип ласо облизався і промовив мрійно, обминувши в’їдливий тон Григорія Савича:

— Е, так це ж ми з Хомою хочемо на Діамантовому березі знайти діамант такий, як у нашої Катрі на персні — сім карбованців двадцять копійок заплатила в магазині, у Білій Криниці. І ще знайти золотий скіфський меч! І золоту скіфську підкову!

— Два золоті скіфські мечі і дві золоті скіфські підкови, — піднесено вихопився Хома. — Всі археологи без такого здобутку не повертаються додому.

— Умгу, — протяг Григорій Савич і в одну мить яструбом накинувся на Куприка:

— А тебе що вабить?

Куприк вже забув фразу, котру так ловко склав учитель, ставлячи запитання Пилипові, і тому відповів сам, як міг:

— Мене вабить, це як треба все знати й бачити, наприклад, ріки, моря, океани, де є які лайнери, сейнери, флотилії, траулери й Гаурізанкар. Бо як виросту, то стану матросом далекої плавби, а коли нічого не знаєш, то як ним станеш?

Григорій Савич зміряв очима Куприка і всміхнувся:

— За безмін з батьком уже була розмова?

— Хай хоч і була, але все одно матросом стану, — уперто стояв на своєму Куприк.

Не ждучи, поки Григорій Савич повернеться до неї, Оля сказала:

— То я все в книжках мандрувала з героями Джека Лондона та Юрія Смолича, а тепер і самій хочеться. — І, вся зарум’янившись, потяглась до учителя: — А ми куди підемо? На південь, північ, захід чи схід? Я люблю, як на південь, бо ж там сонце і Чорне море. А про море Лєрмонтов написав так: «И море Черное шумит, не умолкая…» Як же ж гарно! От очі заплющу і бачу море, і чую його…

— А я не люблю моря, — перебив її майбутній тракторист Тимофій. — І солоне, і як закачає! А що шумить, то, подумаєш, яке щастя. Он у Білій Криниці по неділях такі базари бувають… Один дядько гав ловив, то у нього порося вкрали!

Григорій Савич поморщився і далі накірчив без всякого попередження Женьку:

— А тебе яка сила змушує шукати порятунку в експедиції?

Женька набурмосився і тільки й зумів:

— А чого вони… Все Женька та Женька…

— Це ти про матір? — спитав Григорій Савич.

— Еге. Як що, так зразу й віником… Дуже мені теля оте потрібне. Краще вже податися на екскурсію! — І пожвавішав: — От коли б із собою ще прапор узяти, сурму, барабан… Та всі в нових галстуках. А панами білі-білі! Труси на всіх голубі. Раз-два! Раз-два! Лівою! Лівою!

«Ну, цей теж на своєму коні», — підсумував Григорій Савич.

— Скільки ж вас? Раз, два, три, чотири, п’ять. Оля шоста. Мало. Сьогодні, здається, ще був конфлікт дома у Люсі. Це вже семеро. Я восьмий…

— А у вас хіба теж був конфлікт? — безневинно спитав Пилип і навіть оком не кліпнув. Всі на селі говорили, що учитель уникає зустрічатися з Ієреміадою. Ієреміада ж ось-ось приїде. Пилип змикитив це і вліпив учителеві не в брову, а в око. І стояв смирний, мов ягнятко.

Всі хлопці тихо чмихнули і зразу ж поховали від учителя очі. Крім Олі. Оля на Пилипа розсердилася, щоки від цього у неї відразу почервоніли по самі вуха, очі засвітилися іскрами гніву, і вона сказала Пилипові обурено й щиро:

— Як же ж тобі і не совісно! Дуже потрібна Григорію Савичу твоя Ієреміада. Бач, який ти, Пилипе, чотирьохокий. Двоє очей до вчителя, а двоє — від нього…

Григорій Савич погладив очима Олю по голові й сказав, не ворухнувши бровою:

— А чого ж, і в мене конфлікт, Пилипе. Я в бригадира Івана Микитовича просив дати нам на час мандрівки рябу кобилу і воза, а він погодився дати тільки осла Явтуха і Білана, вовкодава. Та й то скупився. А без Білана і Явтуха яка ж це екскурсія?

— Еге ж, — вихопився Пилип. — Без Білана не можна. А то вночі як наскочить вовк…

— Або ж два вовки! — блиснув очима Хома. — Що тоді робити? Білан, хоч би то був найстрашніший вовк — р-р-р-а-а-з! І немає його. Він і ведмедя подужа.

— Чуєте, — спитав пристрасно у Григорія Савича Куприн, майбутній морський вовк, — а хто кого подужає: акула морську змію чи морська змія акулу?

З усього цього видно, як Ієреміада цікавила