Іван Юхимович Сенченко - Діамантовий берег

На її переконання ім’я Ієреміада достойно поповнювало колекцію звучних імен. Що ж до дівчини, котра носила це ім’я, то про неї можна сказати таке: вона була вродлива, мала дев’ятнадцять років, училася в Харківському технікумі кулінарної справи і була закохала, як сама казала, в одного студента. Студента звали Коля.

Учитель Григорій Савич теж був закоханий. В Ієреміаду. І носив у серці рану від неподіленого кохання. Вночі він зітхав, довго перекидався; від цього холодне повітря з одчиненого вікна забивалося йому під ковдру; щоб не задубіти, Григорій Савич закутувався. І зігрівався. Від тепла йому набігали дрімки на очі, він засинав і спав до ранку молодим і міцним сном.

Григорій Савич слухав і не слухав патякання квартирної хазяйки. Але як почали вже лічити дні, коли Ієреміада повернеться з Харкова, все змінилося. Сердечна рана Григорія Савича защеміла, він зажурився. І все частіше можна було помітити, як рубанок, котрим він так вміло орудував, застигав нерухомо на кленовому верстаку.

Одного разу Григорій Савич сказав собі: «Піду гляну на план цього місяця, що там мені належить зробити?» Цей план Григорій Савич опрацював ще напровесні. Тоді з’явилися перші блакитні проліски і сон-трава — квіти близького щастя. Їм поети присвячують вірші, а підлітки-дівчата збирають їх у букети. Григорій Савич віршів не вмів писати і першому проліску присвятив свій план літньої подорожі з учнями. Тепер він і ухопився за цей план.

Отже й виходило: в той день, як Ієреміада ступить своїми легкими ногами на поріг батьківської хати, Григорій Савич з хлопцями вже буде далеко.

Отоді й підслухав Женька, стоячи біля хвіртки, розмову Григорія Савича з своїм батьком.

Про все, що діялося в широкому світі, Оля нічого й не знала, бо до калюжі збігала раніше, ніж хлопці.

Мордочка в Олі була товстенька, щоки завжди червоні, очі блискотіли і сипали іскри. Дівчата до неї липли. У Олі було пів-шафи томів Майна Ріда, Юрія Смолича, Джека Лондона, Миколи Трублаїні. Портрет Миколи Трублаїні висів у Олі над ліжком.

Канатоходцем Оля стала випадково: натягла низенько між двома вербами вірьовку сушити білизну, тоді чомусь злізла на цю вірьовку, пройшлася в один бік, пройшлася в другий, вимахуючи над головою віником, немов віялом.

Це побачила Олина сестра. Звали її Галькою, бо була ще мала. Галька, підождавши, поки Оля пішла полоскати білизну, теж узяла віника, вилізла на вірьовку, упала носом на землю. Ніс її, маленький, гостренький, від зіткнення з землею вгруз кудись. На крик прибігла Оля, побачила пригоду, ухопилася пальцями за ту кнопочку, що виднілася зверху, і витягла Гальчиного носа назад, на білий світ.

За це мати Олю налаяла; Оля втекла на леваду. Сиділа там і гірко плакала. Від несправедливості. В справедливих випадках Оля не нарікала ні на кого, просто втирала сльози і голосно рюмсала. А тепер і рюмсала, і доказувала матері, яка її не чула: «А хіба я винувата?! Вона сама винувата, бо я й не бачила, як вона злізла. А то, бач, які! Зразу: куди ти дивилася, чого не догляділа! А як її доглядиш, коли вона така вредна. Ось я їй дам! Знатиме вона в мене…»

Оля, може, й далі доказувала б, та увагу її привернув тупіт на стежці, що бігла вздовж левади. Вона обернулася на тупіт, побачила хлопців, потім почула, як Куприк гукнув:

— Ура, Олько! Підемо на екскурсію!

Оля враз витерла сльози і спитала.

— А яка екскурсія? Куди? Хто поведе?

— Біжімо з нами, дізнаєшся!

Григорія Савича хлопці і Оля знайшли, як і сподівалися, в шкільній майстерні, де він і старші учні морочилися з класною дошкою. Дошка ця ходила на гвинті, і з нею все було гаразд до останнього іспиту. А після останнього іспиту Хома і Люся висунули дошку на середину класу, обернули її так, що вона стала паралельно до підлоги, тоді посідали на неї — Хома з одного боку, Люся — з другого — і почали гойдатися. То Хома вгору підлетить, то Люся. Кінчилося все це так: хоч Хома був важчий за тонесеньку Люсю, але все-таки Люся переважила його, і він до відказу піднявся вгору. Тоді гвинт, відломивши трохи дошки, вискочив з гнізда, і Хома приземлився на три точки. Першою точкою був ніс, другою — лоб, третьою — губи. Від цього верхня губа у нього побільшала, стала якоюсь особливо сизою, соковитою, і хлопці, дивлячись на неї, запитували і самі ж відповідали: «Габдул, чого губи надув? — Светра пропалив. — А дірка ж велика? — Самий комір лишився».

Ось тепер і морочився Григорій Савич з цією дошкою, лагодив її і думав: «А чи могла б Ієреміада мене полюбити? Якби полюбила, то ми поженилися б, були б чоловіком і жінкою. А то — холостяк. Живеш і не знаєш, що з собою робити. Добрі люди, як ідуть в гості, то в парі, як ідуть з гостей, то теж у парі. Як співати захочеться, то теж є з ким. А холостому не те. Їсти сідаєш — сам; у кіно йдеш — сам; з кіна ідеш — сам… Правда, є ще учні, так яка з них користь? Ось, скажімо, Хома. Великий аж до неба… Ну, де таки видано з класної дошки гойдалку зробити?» І тільки подумав це, як щириця й дурман, що росли біля сарая, зашелестіли, і на порозі став сам Хома. Учитель підвів очі і не повірив собі: ні гулі на лобі, ні виразки на коліні у гостя не було. Спитав:

— Чи це ти, Хомо?

— Я, — відповів той, — а що таке?

— Та нічого. Лагоджу оце дошку, подумав про тебе, аж і ти тут.

Хома скоса глянув на дошку, пізнав свою роботу, часто-часто закліпав віями і став такий маленький, що аж шкода було дивитися. Григорій Савич, не одриваючись від роботи і не дивлячись на Хому, питав далі:

— То чого це завітав? Діло яке є?

— Еге ж, — зраділо