Олександр Шевченко - Привид у Домі Гукала

— Зник, — закінчив за неї Данилко. Тепер усі подивилися на нього. Дуже пильно.

— Справді, зник, — підтвердив Семко. — А ти звідки знаєш? Теж таке бачив?

— Ні, я не був на ваших болотах. І в Домі Гукала не був. Просто… — тут хлопчик прикусив язика. — Потім поясню. А ви далі кажіть. Ще щось трапилося, Семку?

— Ще б пак. Ми були на першому поверсі. І вже збиралися виходити, коли нагорі почулися кроки. Важкі кроки. Неначе якісь люди, взуті в чоботи, кудись квапилися. І завважте — крім нас, там нікого не було. Якщо не рахувати Кабачка.

— А якщо ви помиляєтеся? — примружився Миколка. — Може, туди справді хтось забрався, на другий поверх? Бомжі якісь?

— У кованих чоботях? Ой, навряд… — засумнівалася Діана.

— Там було порожньо, як у тебе в голові, — розсердився раптом Семко на друга.

— Без образ, будь ласка, — з гідністю відказав Миколка. — Я просто намагаюся думати логічно. Якщо там справді чулися кроки, отже, хтось ходив.

— Оце так логіка! Що ж, тоді той «хтось» не лише ходив там, а ще й стріляв, — похмуро зізнався Семко.

— Що?! — в унісон скрикнули Данилко та Миколка.

— Те, що чули. Стріляли двічі…

— Тричі, — виправила Діанка.

— Двічі, — стояв на своєму Семко. — Третій звук, Ді, був не пострілом. Точно тобі кажу. Це був звук падіння. Наче впало щось важке, і голоси…

— Ви ще й голоси чули? — зойкнув Миколка.

Від його сумнівів не лишилося й сліду — навпаки, на його обличчі читалося щире захоплення розповіддю. Семко кивнув.

— Ага. Тільки слів не розібрали. Але хтось говорив, правда ж, Ді? Навіть кричав…

— Правда. Хоча крик ми почули вже на бігу, — ледь усміхнулася дівчинка й почухала Кабачка за вухом. Той, непомильно відчувши тривогу в голосі господині, розліпив було свої оченята, але, заохочений пестощами, тихенько зарохкав і дуже швидко знову заснув. — Ми накивали п’ятами з такою швидкістю, що напевне отримали б «відмінно» з фізкультури. А коли озирнулися, вже надворі, то помітили дивні вогники на другому поверсі. Такі яскраві, блакитні…

Це налякало нас ще дужче, правду кажучи.

— Це міг бути природний газ, — висунув чергову версію невгамовний Миколка.

— І що, він горить окремими вогниками? Ще й у повітрі висить? Кажу тобі, це був не газ, не торф і навіть не сірники, бо воно не гасло. Я не знаю, що це було, якщо чесно. Вогники, що ширяли в повітрі, наче бджоли, — закінчив Семко.

— А я, здається, здогадуюся, що це було.

Сенсаційна заява Данилка спричинила неабияке пожвавлення.

— І що ж? Кажи, не тягни! — вигукнула Діанка. Проте Данилко не зміг відмовити собі в невеличкому задоволенні потримати паузу й заінтригувати друзів.

— Ви такі неуважні…

— Це ще чому? — обурився Семко.

— Тому. Хто читав книгу нашого знайомого Устима Ковальського «Історія Мрії»?

— Усі читали, — запевнив Миколка. Данилко хмикнув.

— Погано читали. По діагоналі, як каже мій татко. Ви що, забули історію засновника Мрії? Забули, чому ваше місто так назвали? Ех ви, а ще корінні мрійчани.

Миколка почервонів. Семко пробурмотів щось сердите — він, мовляв, не зобов’язаний пам’ятати усілякі там стародавні легенди. І лише Діанка, зосереджено зморщивши лоба, заходилася згадувати вголос:

— Він був поміщик. Колишній поміщик. Мріїн Андрій Петрович. Його батько після скасування кріпацтва переїхав на Полтавщину, оселився в цих місцях і побудував мануфактуру… фабрику, що тканини виробляла. Пан Андрій розвинув виробництво, розбагатів, а потім померла його дружина. Під час пологів, по-моєму…

— Так і було, — кивнув Данилко. — Він дуже побивався, передав усі справи управителю, а сам побудував дім на болотах, котрий нині знають як Дім Гукала, й переселився туди. А біля фабрики тим часом виникло робітниче поселення, що у 1908 році стало містечком Мрія. Ось!

— То це, виходить, не власне він Мрію заснував, а його тато? — уточнив Миколка.

— Так, але пан Андрій робив щедрі пожертви на розбудову міста ще тоді, коли воно було селом. Отже, він і вважається засновником.

— Усе це добре, — покивав Семко, — та не пояснює тієї чортівні в Домі Гукала.

— Поки що не пояснює, — згодився Данилко. — Тому я хочу глибше покопатися в історії цього будинку.

— Яким чином? — запитали всі.

— Звісно, за допомогою історика. Завітаю-но я знову в гості до діда Устима. Можливо, він знає про це більше, ніж написав у своїй книзі…

— То це вже в нас виходить чергове розслідування? — пожвавішав Миколка. — Щоправда, про справи давно минулих днів.

— Ага, справа номер п’ять — «Таємниця привидів у Домі Гукала», — підхопив Семко. —