Марек Краєвський - Еринії

― За потребою чоловік вийти не може! ― верескнула жінка, але слухняно сховалася в помешканні, завбачливо залишаючи ослінчика на балконі.

Пірожек знову відчинив двері й освітив бліде тіло, що лежало в нужнику. Дитяче тільце було таке перехняблене, наче хтось намагався увіпхнути його голівку під коліно. Волосся на черепі було ріденьке й розкошлане. Щоки напнулися від опухів. На порозі лежали кишки, слизьку поверхню яких де-не-де вкривали криваві цівочки. Усе тіло було в струпах. Підкомісарові здалося, що його гортань розпухла й це не дає йому дихати. Він сперся на відчинені двері. Такого йому ще ніколи не доводилося бачити. Хворе, укрите струпами, скалічене дитя. Йому можна було щонайбільше років зо три. Пірожек випростався, сплюнув і ще раз глянув на тільце. Це були не струпи. То були колоті рани.

Пірожек захряснув двері нужника. Дулапа дивився на нього із занепокоєнням і цікавістю.

Десь далеко, з боку Городоцької, задзеленчав перший трамвай. У Львові починався чудовий травневий день.

― Маєте рацію, Дулапо, ― підкомісар Пірожек проказав це дуже повільно. ― Ця справа саме для Попельського.

― Laudetur Iesus Christus?[3], ― проказав ледь тремтячим голосом ксьондз Іґнацій Федусевич.

Коли годинник на ратуші вибив увосьме, архієпископ Болеслав Твардовський зачинив вікно своєї резиденції на вулиці Чарнецького, і два останні удари пролунали приглушено. Глянув на баню костелу домініканців і дерева у сквері біля будинку Пожежного управління. Тоді обернувся до молодого ксьондза, що стояв біля письмового столу і, простягаючи руку з перснем для поцілунку, відповів:

― In saecula saeculorum[4]. Сідай-но, хлопче.

Львівський митрополит і сам сів за масивним горіховим столом і відкрив срібний портсигар. Витягнув «Єгипетську» і, прикурюючи, уже всоте подумки запитав себе, чи звичку курити достатньо виправдовувати підтримкою гуртівні тютюнових виробів, яка належала церковній благодійній організації «Сирітська родина», де за його розпорядженням священики-курці купували цигарки. Йому не надто подобався уважний погляд молодого ксьондза, чиї очі за скельцями окулярів у дротяній оправі, здавалось, запитували: чи гоже митрополитові курити в товаристві якогось скромного священика? Архієпископ відповів сам собі, що має надзвичайну причину, аби заспокоювати свої нерви ароматним димом, і посунув столом газету в бік ксьондза Федусевича.

― Ти читав сьогоднішній екстрений додаток до «Слова»? ― запитав архієпископ Твардовський.

― Ваше преосвященство, усе місто говорить про вбивство маленького Геня Питки. ― Ксьондз Федусевич не відповів прямо на поставлене запитання.

― А що в усьому місті відомо про того, хто знайшов тіло цього нещасного хлопчика? ― запитав владика, відкладаючи цигарку на краєчок кришталевої попільнички.

― Кажучи «все місто», ваше преосвященство, ― ксьондз неспокійно ворухнувся, наче учень, який не вивчив уроку, ― я мав на увазі моїх хлопців у семінарії. Сьогодні дехто з них запізнився на сніданок. Прийшли з екстреним додатком до «Слова» й увесь час обговорювали вбивство Геня Питки.

― Ти не відповів на запитання.

― У газетах писали тільки про те, що якийсь аптекар знайшов у себе на подвір’ї тіло в нужнику й викликав поліцію.

― Десь згадується прізвище цього аптекаря?

― Ні. У хлопців були три різні газети. Але, наскільки мені відомо, більше ніхто не написав про цей жорстокий злочин. Напевне, лише «Слово» має інформаторів у поліції. Мої хлопці не згадували жодного прізвища.

Архієпископ згасив цигарку й підійшов до розкішної ґданської шафи. Відчинив її й узяв з горішньої полиці сіру картонну течку з поворозками.

― Не лише в «Слова» є свої інформатори, хлопче. У нас є кращі. Нам відомо, як звуть аптекаря, ― сказавши це, він відкрив папку й поправив окуляри на носі. ― Адольф Ашкеназі. Ось, як його звуть. І хоча всі газети, на вимогу поліції, не назвали імені цієї людини, завтра про нього дізнається увесь Львів, а може, й уся Польща. Отже, завтра всім буде відомо, що юдей Адольф Ашкеназі знайшов у своєму нужнику християнську дитину із завданими численними ножовими пораненнями. Ти розумієш, що це значить?

Молодий священик аж підвівся зі стільця.

― Так… Ні, це неможливо. ― Ксьондз Федусевич не міг опанувати тремтіння рук і нервово жестикулював. ― Ніхто не повірить, що жидівський аптекар учинив ритуальне вбивство католицької дитини, а тоді викликав поліцію! Це неможливо!

― Люди ще й не такому вірять. ― Архієпископ підійшов до молодого священика й поклав йому руку на плече. ― Тобі відомо, хлопче, як ми високо цінуємо твою роботу з молоддю pro publico bono[5]!

― Дякую, ваше преосвященство, ― прошепотів ксьондз Федусевич.

― Твоя повсякденна важка праця з