Марек Краєвський - Еринії

аби за хвилину зникнути в під’їздах на Миколайській та Смерековій, де в убогих кімнатках винаймали ліжко за ширмою. Чоловікам, що квапливо сунули через Високий Замок до горілчаного заводу Бачевського, рожеві промені засліплювали очі, та вони на них не зважали, утупивши погляди в бруківку, наддавали ходу, а від їхніх швидких рухів шурхотіли в руках торбинки із хлібом та цибулею. Ніхто із львівських вуличників чи робітників не висловлював захоплень рожевоперстою Еос, яка осявала трикутний дах шпиталю Сестер Милосердя, ніхто не замислювався над циклічністю природних явищ, ніхто не аналізував ледь помітних змін чи розмаїття світанкових відтінків.

Підкомісар Францішек Пірожек, як і його земляки, був далекий від захоплення поетичними красотами. Проїжджаючи Казимежовською в новенькому поліційному «Шевроле», він напружено й уважно придивлявся до мешканців цього робітничого району. Пірожек дошукувався в них якихось ознак особливого занепокоєння, роззирався за групками людей, які б жваво щось обговорювали або, озброївшись якимись знаряддями, скупчувалися в небезпечний тлум. Таких, що самі б хотіли лінчувати злочинця. Він нікого не помітив ані на вулиці Коперника, ані на Легіонів. Не побачив і зараз. Підкомісар поволі заспокоювався, а його полегшені зітхання ставали чимраз голоснішими. Ніщо не віщувало жодної колотнечі. Яке щастя, подумав він, проминаючи Великий театр і припарковуючи авто біля аптеки на Жолкевській 4, що це жахіття виявив аптекар, розсудливий раціоналіст, який не буде бігати подвір’ям і верещати, доки всі навколо не попрокидаються!

Пірожек вийшов з автомобіля, озирнувся й відчув, як йому стискається горло. Постать поліціянта перед аптекою не залишилась непоміченою тутешніми мешканцями, які оточили його й голосно, ба, навіть доволі зухвало й безцеремонно обговорювали присутність захисника правопорядку. Той поглядав на них суворо з-під козирка свого кашкета й час від часу робив грізну міну, ляскаючи долонями по палиці, що висіла в нього на поясі. У цьому районі поліцейські не були в пошані. Бувало, що вони ходили посеред вулиці, аби їх не затягли до під’їзду й не відлупцювали. Тож поліціянт з III комісаріату зрадів, побачивши Пірожека, козирнув йому й пропустив до аптеки. Підкомісар знав, куди треба йти. Він попрямував за ляду із допотопним телефоном, пройшов крізь темний передпокій, зачепився за ящик, у якому лежали заіржавілі аптечні ваги, й увійшов до кухні в помешканні, де жив аптекар з родиною.

Якщо аптекар, пан Адольф Ашкеназі, поводився, як і гадав Пірожек, надзвичайно спокійно, то його дружина геть була не при собі. Сиділа біля столу, стискаючи тонкими пальцями папільйотки, які робили її схожою на лижника в шоломі, і голосно ридала, здригаючись усім тілом. Чоловік обіймав її за плечі й підсовував до вуст склянку, у якій були, судячи із запаху, валеріанові краплі. На вогні підстрибував чайник. Пара лягла на вікна, й це заважало підглядати роззявляці, якого не встиг відігнати поліціянт. Задуха була неймовірна. Пірожек зняв капелюха й витер хусткою чоло. Пані Ашкеназі втупилася в нього з таким непідробним жахом, наче побачила дідька, а не жвавого рожевощокого поліцейського, що викликав загальну довіру. Пірожек буркнув якесь привітання й пригадав телефонну розмову з паном Ашкеназі півгодини тому. Аптекар розповів тоді все дуже спокійно й докладно. Отож Пірожекові не довелося зараз його перепитувати, та ще й у присутності переляканої дружини й ґаволова, що приклеївся носом до шибки.

― Де двері на подвір’я? ― запитав Пірожек.

― Через передпокій і до кінця, пане пуліцаю, ― несподівано відповіла пані Ашкеназі.

Не замислюючись над раптовою активністю дружини аптекаря, Пірожек знову вийшов у темний передпокій. Крізь ще одні двері долинало голосне похропування. Мабуть, малі діти, подумав він, вони завжди міцно сплять, їх не розбудить навіть смерть, яка володарює навколо.

Грузьке подвір’я із трьох боків було оточене забудовами. Від вулиці його відокремлював залізний паркан, до якого не давав підійти поліціянт. Довкола стояли обдерті будинки із внутрішніми балконами. На щастя, більшість мешканців іще спала. Лише на другому поверсі сиділа сива жінка на ослінчику й не зводила очей зі старшого сержанта Юзефа Дулапи, який стояв біля нужника й курив цигарку. Я вийшов за потребою, ― Пірожек подумки відтворював телефонне повідомлення Ашкеназі, ― і виявив у нужнику щось жахливе.

― Добридень, пане комісаре, ― привітався Дулапа й розчавив черевиком недокурок.

― Що ви робите, Дулапо! ― вигукнув Пірожек, аж старенька на балконі підстрибнула. ― Це місце злочину! Плюньте на недопалок і сховайте його до кишені! Не знищуйте мені слідів, холера ясна! Ви сержант чи відучора на службі?!

― Слухаюсь! ― відказав Дулапа й почав шукати недокурок під ногами.

― Ну, де воно? ― вимовивши цю фразу, Пірожек відчув до себе огиду. Не можна казати «воно» про мертву людину. ― Де тіло? ― виправився він. ― Ви, бува, його не чіпали? Показати пальцем і дати мені ліхтарика!

― У нужнику, будьте обережні, пане комісаре. Там лежать бебехи, ― прошепотів занепокоєний старший сержант, а тоді додав іще тихіше, подаючи ліхтарика. ― Пане комісаре, без образ, але то справа страшна. Якраз для комісара Попельського.

Пірожек не образився. Він уважно оглянув вологу чорну землю, щоб не знищити яких слідів. Тоді підійшов до нужника й відчинив двері. Сморід забивав памороки. Від картини, яку він угледів у рожевому світанковому промінні, йому потемніло в очах. Раптом комісар помітив, як старенька перехилилася з балкону, аби зазирнути до нужника. Він захряснув двері.

― Дулапо, ― промовив, вдихаючи смердюче повітря, ― приберіть-но з балкону цю стару.

Старший сержант поправив гаплик на комірі й попрямував у бік сходів зробивши грізну міну.

― Гей, дрипцю[1], ― гукнув він