Марек Краєвський - Еринії

― Ні, не чула такого.

― Уяви лишень, поруч із трупом знайшли біля трьох тисяч фотографій.

― Яких?

― На кожному фото було зображено хлопчика одного-двох років. Розумієш, біля тіла були тисячі однакових фотографій! Однієї й тієї самої дитини!

Жінка мовчала. Незмигно вдивлялася в чоловіка й нервово стукала по стільниці червоними, подекуди обгризеними, нігтями.

― Кажи далі! ― Цікавість перемогла.

― Випадок був дуже таємничий. ― Чоловік посміхнувся. ― Ніхто не знав про існування цієї криївки, навіть міліція. Невідомо, хто туди заходив, і звичайно, нез’ясованим залишалося, ким був небіжчик. Ключем до розгадки була фотографія дитини. Її збільшили й умістили в газетах, навіть показали по телебаченню. Нікого не розпізнали.

― Ну, то й що?

― Але я вже знаю, ким було це дитя. То що, поїдеш зі мною? Послуга за послугу?

― Гаразд, Анджею, поїхали. ― Жінка вперше назвала його на ім’я.

Знову заховала до торбинки запальничку й цигарки, підвелася й кивнула. За мить під розпеченим полотняним дашком нікого не було.

Патриція заховала двадцять злотих до гаманця і з полегшею зайшла до приміщення. Анжеліка, її товаришка, що стояла за стійкою бару, придивлялася до пари, яка саме віддалялася.

― Знаєш, той чувак, здається, з телебачення, ― замислено сказала Анжеліка. ― Десь я його бачила…

― Продюсер якийсь, чи що, ― відказала Патриція. ― Говорив про зйомки документальних фільмів, на ньому був бейджик з написом «Ера Нові Горизонти». Якийсь Анджей. Не подивилася на прізвище.

― Паті, ну ти даєш! Не запам’ятала прізвище?! ― Брови Анжеліки злетіли догори й майже сховалися під нерівною, модно підстриженою гривкою. ― А ти б не хотіла потрапити на телебачення? Ти, така класна дівчина! А під час цього фестивалю там купа мужиків, охочих допомогти. І зовсім не обов’язково з ними відразу спати! Знаєш, мені Анка розповідала, ця, знаєш, з «Дайтони»…

Патриція, посміхаючись, зазирнула у великі наївні очі подруги, товстенької, вічно вбраної в якісь химерні рюшечки. Анжеліка завжди була щедра на компліменти.

― Слухай, ― відповіла вона із притиском, і усмішка на її обличчі згасла. ― Я тут випадково почула, про що цей чувак розповідав. І знаєш, що я тобі скажу? Таких сучих синів, як цей, треба обминати десятою дорогою.

Вроцлав, 1949

Після сніданку у в’язниці на Клечковській панував жахливий сморід, який поширювався навіть на поблизькі вулиці. Саме в цей час в’язні вихлюпували відра з нечистотами. Мешканці навколишніх кам’яниць не лаялися й не затикали носів. Ці незламні люди з польських кресів, які нещодавно прибули до Вроцлава й оселилися в покинутих німцями будинках, звикли до подібних незручностей.

Один з таких прибульців насунув кашкета на голову, поцілував дружину, яка годувала кашкою річного малюка, а тоді сховав до кишені два окрайці хліба зі смальцем, загорнуті в сірий просяклий жиром папір, який використовувався вже багато тижнів. Насвистуючи якусь мелодію, він рушив на роботу.

Прямував Клечковською в бік вулиці Реймонта. Проминув похмурі ворота з вічком поруч цегляного муру, на якому височіли будки охоронців, звернув ліворуч, на трамвайну зупинку. Озирнувся. Із в’язничних воріт виїхала вантажівка, яка через кільканадцять секунд зупинилася на перехресті. Водій відчинив віконце й викинув недопалок на бруківку.

Чоловік підняв його й затягнувся. Якась пані зневажливо глянула на курця.

― Та йой, панунцю, ― широко всміхнувся той. ― Та біда, ґрейцарів не є, а закурити сі хоче!

Жінка мовчки відвернулася й кинулася разом з іншими штурмувати двері трамваю, що саме над’їхав із пронизливим дзеленчанням. Курець зайшов у найближчий під’їзд і витрусив тютюн із цигарки. Крім тютюну в ній була записка. Чоловік розгладив її й прочитав: «Спасибі за цибулю, я здоровий. Хто такий Бер Гох?».

Він знав, що на цю записку чекає така собі вишукана пані з його рідного Львова.

(…) називав їх янголами помсти. Із досвіду знав, що ці янголи ― найкращі поліцейські. Припускав також, що вони перебувають найближче до невидимого краю прірви.

Над Старим Ринком займався світанок. Рожеве сяєво просочувалося між злиденними ятками, у яких баби розставляли свої баняки з борщем і варениками; воно лягало на бідонах з молоком, що їх жидівський гендляр тягнув на двоколісному візку з молочарні Естери Фіш; заломлювалося на козирках кашкетів батярів, які стояли в підворіттях і ніяк не могли вирішити, чи йти вже спати, чи зачекати, доки відчиниться поблизький шинок, де можна гальбою пива втамувати спрагу після перепою. Відблиски вранішньої зорі спадали на сукні двох дівчат, котрі, не дочекавшись уночі жодного клієнта, мовчки поверталися зі своїх робочих місць на Мостках,