Марек Краєвський - Еринії

― Навіщо ти просив, щоб я з тобою зустрілася? ― Жінка допила капучино. ― Хотів мене принизити? Довести, що я стара й страшна? Глянь на себе, ти, старигане. Якби не бабло, до тебе жодна й на метр би не наблизилась. Ти тхнеш під своїм костюмом від Ґуччі.

― Так, маєш рацію. ― Голос чоловіка затремтів. ― Моя хвороба сягнула глибоко, дуже глибоко, майже до могили. Ти права, від мене смердить як від трупа.

Патриція аж здригнулася. Вона не хотіла слухати таких розмов. Цього липневого ранку вона стерпіла б усе, щоб не стати свідком жодної людської трагедії, не чути нарікань якоїсь підтоптаної швабри та її колишнього чоловіка, який намагається замаскувати свою старість дорогою косметикою й прикрасами з білого золота. Та вибору в дівчини не було, вона мусила стирчати на роботі. Від кам’яниці «Під мурином» наближався добре їй знайомий малий волоцюжка з кількома краденими трояндами. Він часто чіплявся до клієнтів «Ла Скала», пропонуючи чоловікам купити квіти своїм дамам. Тож Патриція була змушена залишитися на посту, відігнати волоцюжку й продовжувати вислуховувати двох стариганів, які цього спекотного липневого дня не знайшли кращого заняття, аніж роз’ятрювати давні рани.

― Я знаю, що ти не хотіла зі мною зустрічатися. ― Голос чоловіка був уже спокійний. ― Розумію, про що тобі нагадую.

Безсонні ночі, коли ти чекала на мене, а я повертався під ранок, пропахлий шльондрами й дихаючи перегаром. Я нагадую тобі про моменти, коли приходив о третій ночі і у хворобливих нападах розкаяння підпихав тобі під ніс яєшню. Ти не хотіла їсти, а я ображався, уважав, що мене ― доброго, щирого й сповненого каяття, принизили, і жбурляв тобі в обличчя гарячу яєшню з помідорами.

Патриція рвучко підхопилася й рушила до волоцюжки із квітами, що вже наближався до кав’ярні. Хлопчина миттю вшився від столиків, показавши офіціантці фак.

― Я мушу тобі про це розповідати, ― чоловік схопив свою супутницю за зап’ясток. ― Так сказав мій лікар. Якщо ти мене не вислухаєш, повернуся до Варшави й знову пиячитиму.

― Шантажуєш мене, га? ― Її шию вкрив яскраво-червоний рум’янець. ― Звідки я знаю, чи ти правду кажеш про своє лікування? А навіть якщо й не брешеш, то котрий це вже курс? Сьомий? Восьмий? Я вже лік втратила. За час нашого подружнього життя ти лікувався, здається, двічі! А крім того, що ти собі, чорт забирай, думаєш? Що я вислуховуватиму твої хворі спогади, про які ніхто й чути не хоче? Про якусь яєшню з помідорами? Лише через те, що тобі порадив якийсь лікар? Якийсь психіатр недороблений?

Патриція подумала, як звернути увагу жінці, аби та не лаялася. Сіла трохи віддалік, але її загострений кокаїном слух уловлював навіть шепіт, яким продовжував говорити чоловік.

― Будь ласка, не кричи. У мене більше не було дружини після тебе. Коли я згадував про твою наступницю, то мав на увазі пляшку. Водяру. Саме цій пані робить компліменти все плем’я алкоголіків. Я мав на увазі горілку. Але я не п’ю вже кілька місяців. ― Жінка мовчала. ― Я знаю, що від мене смердить небіжчиком. ― Зробив останній ковток гостро присмаченого соку. ― Та перш ніж протхнуся остаточно… вислухай мене.

― Говори. Я слухаю. ― Глянула на годинника. ― Маю ще годину часу. Стільки, скільки ти просив. Потім мушу повертатися до редакції.

― Мій лікар ― психолог, а не колишній алкоголік. Він лікує причини алкоголізму, а не його наслідки. У нас мало часу. Ти повинна поїхати зі мною в одне місце. Повір мені. Це недовго. Дорогою я тобі все розповім. Ходи, я поставив машину недалеко, біля готелю «Дорінт». Туди треба їхати. Можна вас? ― Звернувся він до Патриції, очікуючи на відповідь колишньої дружини.

― Наступного разу побачимося хіба що на твоєму похороні, ― просичала жінка. ― Прийду подивитися, як тебе одягнули до труни. Чи краватка пасує до піджака. А цей раз ― передостанній. Навіть, якщо благатимеш.

― Решту залиште собі. ― Чоловік усміхнувся до Патриції, зблиснувши сніжно-білими зубами.

― А тепер кажи, куди ми їдемо? ― Жінка заховала цигарки до торбинки.

― Ти щось казала про похорон? Я завжди захоплювався твоєю інтуїцією. Ми їдемо на кладовище. Ти і я.

― Не поїду я на жодне кладовище.

― Я прошу тебе, щоб ти допомогла мені позбутися алкоголізму.

― Нікуди я не поїду, ― повторила вона вперто, стискаючи рукою торбинку.

― Послуга за послугу. ― Він хитро посміхнувся. ― Ти поїдеш зі мною, а я тобі розповім історію, за якою ти зможеш написати книжку або зняти за нею фільм. Це буде класна річ, і тобі більше не доведеться придумувати різні дурниці!

― Продовжуй. Я ще не погодилася. ― В очах жінки з’явилося щось схоже на цікавість.

― Пригадуєш, кілька років тому я зняв такий документальний цикл про людей, які через багато років дізналися, ким вони є насправді?

― Пригадую. ― Неохоче відказала вона. ― Шеф навіть звелів мені написати рецензію, але я відмовилася.

― Я знімаю продовження циклу… Розповім тобі про героя першого фільму… Ти можеш бути його режисером!

― Але мусиш розповісти більше, щоб я справді зацікавилась. ― Жінка демонстративно знову витягла з торбинки запальничку й цигарки.

― Тобі доводилося чути про таку історію, що трапилася в середині шістдесятих, коли в одному із вроцлавських підвалів відшукали таємну криївку, а в ній кістки чоловіка?